Фіолетовий Київ

Олесь Ільченко. Збирачі туманів: Суб’єктивні нотатки з київського життя. – Київ: Комора, 2017

Пам’ятаєте, чим завершується magnum opus Олеся Ільченка «Дім з химерами»? Його герої, зачаровані пошуком відповідей на вічні питання, втішаються думкою про сакральність обжитого людиною простору. Є міста, – розказували нам вони, – які від початку позбавлені таємниці; просто штучно створенні поселення. А є такі, де сакрум настільки сильний, що не потребує людини-свідка і людини-адепта. І тоді пришельці й поселенці починають той простір послідовно десакралізувати. Щоб простіше жилося – без небезпечного освяченого співмешканця.

Ясно, що Київ – це такий ось сакральний простір. Тим паче, якщо ми говоримо про Київ, побачений очима Олеся Ільченка, «киянина в третьому поколінні», як він сам іронізує в новій книжці. Тільки почасти іронізує. Найпростіше зберегти таємничість Києва – це «підстрахувати» його своїми найінтимнішими спогадами. «Сакральний» і «сакраментальний» – не даремно від одного слова походять. Зрештою, в мемуарному збірнику нарисів і образків «Збирачі туманів» Ільченко завершує те, що майже вдалося героям «Дому з химерами». Робить із Києва якщо й не священний текст, то магічний ритуал.

Один із «прохідних» нарисів збірника – «Колір краю». Розповідач підмічає, що відразу після заходу сонця київські «барви» (небо, повітря?) стають фіолетовим – «аж до ніжно-бузкового, потім густішають до глибокого фіалкового». Спочатку він бачить у цьому глибоку метафору, адже фіолетовий поєднує в собі перший і останній кольори спектру (червоний і синій). Фіалковий Київ нарікається відтак «Альфою і Омегою». З сильним нахилом в «Омегу» – безумство Врубеля, його фіолетові етюди й фіалкові сутінки Києва «читаються» як причина й наслідок, ба як величини одного порядку. Але безпосередній зміст нарису творять не метафори Ільченка, а чужі тропи: коментовані вірші/проза про Київ (Нечуй, Домонтович, Бажан, Мандельштам, Анненський) – невибагливо й очевидно. Хто шукає фіолетового Києва в поезії, той його там знайде. Щоб чітко побачити бузкові сутінки Києва, треба спочатку про них прочитати в Бажана, або в Ільченка. Колір мусить стати символом, щоб знову стати кольором. Київ мусить стати літературою, щоб знову стати містом. А фіолетовий – це колір не Марії, а Марії Магдалени, грішниці, яка розкаялася. Це таки не сампочаток, а повне закінчення попереднього циклу з надією на «новий початок». Так, милуючись київськими сутінками, «альфа й омега» Києва повністю перетворюється на «омегу». Фіолетовий – ще й традиційним колір трауру, до речі.

Не надто оптимістично звучить?

Повернемося на початок книжки – до епіграфу. Ним є репліка Кассандри з драми Лесі Українки: «Гей, хто живий? / Гей, хто живий? Троянці!». Епіграф перфектно «оголює» концепцією книжки. З одного боку, віщунка Кассандра й так знає результат цього волання до троянців. З іншого, «кличу (до) живих» (vivos voco) – це потреба, вища й сильніша за наше знання й передбачення. Є необхідність говорити до таких, як ти, і бути почутим. Хіба якась ще проза, окрім автобіографічної, так цю потрібність відверто і без загравань із читачем реалізує? І нарешті, Троя. Старий Київ у «Збирачах» постає як свого штибу цивілізація й культура, яка пала під навалою чужинців. До речі, на цей заклик Кассандри вийшов Сінон, Менелай, Агаменон – ахейці, чужинці, пам’ятаєте? Символічно. І в цій Трої Ільченко – Шліман. Але ж не випадково епіграф «оживляє» не Трою, а саме троянців – людей, а не місце/місто.

Так нам прозоро натякають на вихідну тезу «Збирачів». Якщо щось втрачене і вщент зруйноване, можна не тільки оплакувати руїни. Можна оцінити звільнений у такий немилосердний спосіб простір як майданчик, на котрому зросте щось нове. Не фінал, а новий початок. Так обжиті руїни перетворюються – спершу на туристичний об’єкт, а згодом – на музейну експозицію. Потреба в просторі, де живі говорять до живих, досі актуальна. Але… зберігайте тишу в музеї, будь ласка.

Втім, Ільченко в «Збирачах» на першій фазі: він реєструє втрати й розкопує руїни. І «консервація» в тих археологічних процедурах стосується, зокрема, й мемуарного Я – є в книжці відчуття себе і свого світу, яке поступово вибудовується й консервується. «Збирачі» складаються з дев’ятнадцяти нарисів і етюдів; цілісності тут, правду кажучи, шукати не варто: книжка дуже нерівна. Та, зрештою, цілісна картина під час розкопок зниклої цивілізація – на таке годі сподіватися. Зате є вражаюча колекція уламків і фрагментів – артефактів за суттю.

Три оповідки з книжки до прикладу – дуже різні, але найкращі тут: «Писательскі ручки» (це анекдот), «Наступили счатливые дни, або 14 картин із життя магазину № 2» (колаж) і «Іриси й лілії» (ліричний етюд).

Холерично смішна й повчальна історія. Герой бесідує з охоронцем з автостоянки, який щойно дізнався, що має справу з письменником. І вирішив відтак поділитися великою своєю пошаною до інженерів людських душ. Розказав байку, як робив ремонт у Спілці письменників і скрутив звідти стародавні двірні ручки. Бо це ж частина духовної спадщини! Тепер вони стоять у нього на дачі. Тонке перетворення художнього слова на артефакт. І не те, щоб ця історія була про читача-варвара. Той сторож насправді й щиро певний, що він рятує «письменництво», надійно сховавши його у своєму літньому будиночку. Охоронець як він є: сумлінно виконує свою основну функцію – вберегти.

Другий текст, у якому авторські коментарі просто здаються зайвими. Була історія: підгулялий клієнт-письменник на початку 90-х викрав у київському магазині № 2 «Книгу скарб і пропозицій». Дрібне хуліганство перетворило той гросбух на свідчення епохи. Ільченко цитує нам записи в цій книжці, трішки поясняючи тогочасні реалії (купони, дефіцит, системне хамство тощо), але головне тут – саме ці записи: за кожним – своя історія. Інколи люто страшна, як ось про жінку, котра втратила у війнах початку 90-х сина й пережила інсульт, а тепер її «підкосила» втрата свого місця в черзі. З цього зробити б кілька романів! Але не треба. Колаж із «Книги скарг і пропозицій» – ті самі крадені дверні ручки з СП: щоб щось уберегти, його треба надійно сховати. Замкнути «живі голоси епохи» в рамку авторських суворо-точно-історичних коментарів. Зрештою, «Книга скарг і пропозицій» не випадково мусить бути у вільному доступі, а не в шухляді письменника.

Ці два тексти чудово поєднуються: спочатку подивись, як хтось робить «об’єкт історії» з тебе самого, а тепер зверни, як ти це саме робиш з іншими. Об’єкт історії, кажуть, – то оксюморон, бо історія має тільки суб’єктів, інакше й Історії не буде. Ільченко це протиріччя розв’язує напрочуд елегантно. В його Історії, точніше – в його історіях, суб’єкт – не людина, а річ. Або так: речі, піднесені до статусу людини (голосу); і люди, зведені до речі (експонату).

Пронизливий ліричний спогад – третій текст цієї колекції. Євдокія Іванівна живе в старій квартирі на Кирилівській; діти вже давно роз’їхалися по своїх домівках; жити в старому будинку складно суто з побутових міркувань; болить серце, дратують сусіди зі своїм люмпен-пролетарським гонором. Це був віддавна будинок її родини: пережили тут репресії, уплотнєнія, війни. В їхній багатій ванній, де стояла розкішна мідна ванна, стіни було викладено кахлем. То саме на цих стінах розквітли іриси й лілеї з назви оповідання. Щодня вона відшкрібала ті заквітчані стіни від бруду, залишеного сусідами. По смерті старої Явдохи будинок остаточно занепав. Євдокія – бабуся автора, дізнаємося ми в фіналі твору. Щоб тут же збагнути: той бруд на стінах і квіти під ним – такий собі палімпсест. Так «працює» історія, коли є хтось, хто зніматиме з неї шар за шаром, аж поки знову розквітнуть кахляні іриси.

Втрачений Київ Ільченка – наслідок того, що відходять покоління. Природній зрештою процес, так? Загальноприйнята теза: розрив генерацій настає тоді, коли наступне покоління «не встигає» прочитати бодай одну значущу для попереднього книжку. Чи то «Капітал» буде, чи «Тореадри з Васюківки». Скажу, що такою книжкою можуть бути щоденники бабусі чи листи діда. Ба більше: саме в цих творів є критично високий потенціал залишитися непрочитаними й розірвати ланцюг генерацій. Тим паче, коли бабуся залишила по собі не щоденники, а квіти на стінах ванної кімнати.

Та принципова начерковість, фрагментарність, несистемність «Збирачів» корелює, природно, з самою роботою пам’яті. Це, либонь, раптові згадки, а не вольові пригадування. Зрештою, так ми й пам’ятаємо: безсистемно. Це вже коли ми намагаємося спогад переповісти, то робимо з нього впорядковану оповідьь. Ільченко цього уникає. І на рівні кожного (майже кожного) оповідання у книжці, і на рівні структури книжки він сторониться системи. Нічого тут причин і наслідків не має, жодне питання не мусить мати відповіді. Так було, так сталося, так бути перестало – спалах спогаду, й живемо далі. Якщо говорити про імпровізацію чи композицію як про «глобальний» підхід мемуариста, то «Збирачі» – однозначно імпровізація: робота з готовим і почасти обмеженим набором згадок і кліше (і кліше пам’яті, і літературних кліше). Треба акцентувати: це свідомий авторський підхід.

У передмові Ільченко, як годиться для таких книжок, кокетує щодо упередженої пам’яті мемуариста. Він розкаже нам про паралельні світи: Київ, який поступово зникає чи то вже майже зник, і Київ, котрий він пам’ятає: «Але що, власне, залишається в пам’яті? Адже це така непевна, неточна, суб’єктивна річ». Раджу не повірити. Бо, скажімо, в нарисі про Михайлину Коцюбинську вирине згадка, що вона давно-давно мала змогу прочитати один із етюдів, який увійшов до «Збирачів». А отже, ця книжка писалася поступово. Те, що ми зараз читаємо як спогад, автор фіксував як поточний момент. Та зрештою, більшість творів мають документальне підведення: «Книгу скарг і пропозицій» я вже згадала, а будуть тут ще й листування з Шерехом-Шевельовим, очевидно, щоденникові нотатки про батька, зафіксовані родинні анекдоти й байки про відомих киян (Миколу Яковченка й Івана Макогона, наприклад), котрі так чи інакше вже «пішли в народ». Це теж принципове: «Збирачі туманів» – «не вигадка, а власний спогад, який часто точніший за нечулі документи» (зауважте, як вишукано в одній фразі «документ» стає «вигадкою», а право на правду повністю опановує «спогад»).

Тільки знаєте? Боюся, Києву до нашої світлої і темної печалі, до нашої ностальгії та передчуттів, до нашого прагнення зберегти його таємниці і свої спогади, до нашого щирого намагання зробити кожне свідчення про місто реліктом… Києву до цього всього по-врубелівські «фіолетово». В процедурах (ре)сакралізації міста, які проводять «Збирачі туманів», Київ – сам собі неупереджений мемуарист із дуже-дуже хорошою пам’яттю.

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»