Оріана Фаллачі. Письменник

Оріана Феллічі. Фото з сайту oriana-fallaci.com

У процесі роботи над статтею про італійську белетристику, яку варто перекласти на українську мову, у шорт-лісті претендентів одразу опинилися тексти італійської репортерки й письменниці Оріани Фаллачі. На жаль, чи навпаки, аргументацію про те, чому її тексти варто перекласти на українську, не вдалося втиснути в кілька абзаців, і з опрацьованого матеріалу вийшла окрема стаття про феномен Фаллачі, яка і відкриє список тих імен, для чиїх текстів варто було б створити український варіант.

Життя, репортерська й журналістська та літературна діяльність Оріани Фаллачі є, по суті, вже окремим невіддільним текстом від того художнього вимислу, який їх наповнював. Її приклад може стати укріпленням тих нових стандартів у лексичній парі «жінка/професія», які останнім часом стрімко вимальовуються в українському суспільстві. Хоча сама Фаллачі фемінітивом «письменниця» не користувалася, вона віддавала перевагу підписуватися усталеним сухим маскулінним «письменник».

Оріана Фаллачі народилася 29 червня 1929 року у Флоренції. Про себе вона згодом скаже в одному з інтерв’ю: «Я розмовляю по-флорентійськи, думаю по-флорентійськи та відчуваю по-флорентійськи. Я з Флоренції, я не з Італії — це різні речі». Попри бідні статки, родина Фаллачі багато читала, мала власну бібліотеку, в якій і стояло ліжко Оріани. Вона дивилася сни між твердих палітурок, улюбленими з яких були червоні з творами Джека Лондона. Захоплена його текстами, вже у ранньому чотирнадцятирічному віці Оріана разом зі своїм батьком бере участь у антифашистському русі, допомагаючи таємно італійським партизанам переправляти англійських й американських солдатів-втікачів з полону, а у 1946 році виходить її перша стаття для газети «Il mattino dell’Italia centrale» (Ранок центральної Італії).

З сайту genevaanderson.wordpress.com

Репортерська діяльність та відкладені гроші допомагають їй вступити на факультет медицини. Навчання довелося поєднувати з роботою в місцевій газеті, де вона відповідала за так звану «чорну хроніку». Робота займала весь вільний час, адже не рідко доводилося просиджувати до пізньої ночі у комісаріаті або в лікарні в пошуках «чорних» історій. Це змушує Оріану прийняти складне рішення покинути університет та зосередитися на журналістській діяльності. У 1954 році вона переїжджає до Риму, де підписує контракт з «L’Europeo» й поринає у світ моди та шоу-бізу. Творче життя в Римі, оспіване Фелліні у «La dolce vita», саме вариться у своєму найбільш вишуканому соусі, розбавленому голлівудськими зірковими родзинками, які на той час полюблять римський варіант канікул. Саме на зіркових персонажах Фаллачі і відточує свою майстерність інтерв’юера, починаючи завойовувати терени журналістики, які до того вважалися суто чоловічими. Тексти розмов з Мастроянні, Фелліні, Маньяні, Тото’ зроблять її не тільки знаменитою, а й подарують їй друзів на все життя. Під час співпраці з «L’Europeo» Фаллачі багато подорожує, у 1955 нарешті відвідує Америку, де працює над серією репортажів про той самий родзинковий Голлівуд, які згодом вийдуть збіркою «7 гріхів Голлівуду». На початку 60-х Фаллачі розпочинає роботу над великими матеріалами про життя жінок у всьому світі, вона вперше потрапляє на Близький схід, де пише тексти «Подорож навколо жінки» та «Безкорисна стать». Але репортажистика була для Фаллачі посередником, тренувальним майданчиком на шляху до справжньої літератури. У 1962 році виходить її перший художній роман «Пенелопа йде на війну» — свіжа смілива космополітична історія нью-йоркського любовного трикутника між італійською сценаристкою Джованною (Джо), яка саме перебуває на етапі становлення своєї сексуальності та економічної незалежності, та двома чоловіками-гомосексуалістами, які проживають своє бурхливе американське артистичне життя. Фаллачі вперше в італійській літературі говорить про жіночу емансипацію, намагаючись відійти від закорінілих католицьких традицій.

У 1960-х роках Оріана Фаллачі живе разом з астронавтами НАСА, які готуються долетіти аж до місяця, інформує з передової про війну у В’єтнамі, ставши першою італійською журналісткою, яка висвітлювала збройний конфлікт безпосередньо з місця подій, бере інтерв’ю здавалось би у взагалі недосяжних респондентів серед яких Алі Бхутто, Індіра Ганді, Гольда Меїр, Реза Пахлаві, Ясір Арафат, Хайле Селласіє, Аріель Шарон, Муаммар Каддафі, Ден Сяопін. Пізніше всі тексти розмов увійдуть до збірки «Оріана Фаллачі: Інтерв’ю з історією».

У 1968 році Фаллачі отримує поранення під час сутичок на площі Трьох культур і місті Мексико напередодні відкриття Олімпіади. На вигляд смертельно поранене тіло журналістки відправляють одразу до моргу, але там помічають помилку і переправляють її до шпиталю. І вже з лікарняного ліжка Оріана інформує про трагічні події відкриття Олімпіади.

З сайту vidoyoutube.com

У 1970-х роках про Фаллачі починає говорити на весь світ через два опубліковані романи «Лист до дитини, яка ніколи не народиться» (1975) та «Один чоловік» (1979). Обидва автобіографічні романи постали з трагічної історії стосунків авторки та Александроса Панагуліса або ж Алекоса, лідера грецького спротиву часів антикомуністичної військової диктатури. Любов Оріани та Алекоса була отруєна моральними та фізичними тортурами, надмірним відчуттям обов’язку та розчаруваннями, питаннями про право вибору та відсутності того ж самого права на нормальне життя. У «Листі…» Оріана говорить про свій аборт, намагаючись з’ясувати, чи справедливо чи ні прирікати ще нерозвинений плід на життя у цьому злому світі і чи готови жінка відмовитися від свого способу життя, якщо з народженням дитини їй доведеться виконувати зовсім нову роль, роль матері. Роман викликав неабияку полеміку в міжнародній спільноті та став цитатою у боротьбі жінок за право на аборт. Наступний роман «Один чоловік» Оріана напише вже після трагічної гибелі Алекоса у автокатастрофі у травні 1976. У тексті вона розслідуватиме смерть батька своєї ненародженої дитини, описавши також його боротьбу проти влади, історію кохання та їх трагічний фінал.

Небачений світовий успіх для італійського журналіста, та ще і жінки, у 80-х роках починають віддаляти Фаллачі від Італії. Її статті та книги перекладаються багатьма мовами світу, саму ж Оріану постійно запрошують читати лекції в американських університетах. Вона розривається між сімейною віллою у Кьянті, квартирою в Мілані та помешканням на Манхеттені, врешті, осідає в останньому, спокусившись американською демократією, якій вона постійно заздрила як громадянин. На Манхеттені буде написано роман «Insciallah» про ліванський конфлікт. Війна знову повернеться в тексти Фаллачі, тут вона вперше торкнеться теми ісламського фундаменталізму, до якого ще повертатиметься неодноразово. В її демократичне нью-йоркське життя на початку 90-х увірвуться двоє: «прибулець» – так вона називала свою ракову пухлину, та «дитина» – так вона називала свій останній монументальний роман, який вона так і не допише. «Дитина» мала охопити історію її роду від розповіді про далеку родичку Ідельбранди, засуджену у XVII століття до смертної кари за відьмацтво й аж до подій початку ХХ століття, до дитинства самої Фаллачі. Оріана поринає з головою в роботу, працюючи, як вона це відчуває, над своїм останнім текстом. Її перервуть сирени швидкої допомоги та міліції за вікном 11 вересня 2001 року. Фаллачі відкладає роботу над романом і повертається до свого звичного амплуа репортажистки, розповідаючи не тільки Італії, а й усьому західному світу про «Злість та гордість», текст, який вийде окремим друком і стане бестселлером буквально за лічені години.
У 2004 році її рефлексії та коментарі про останні терористичні атаки, італійську політичну ситуацію, свої стосунки з «прибульцем» та смертю вийдуть у трилогії «Злість та гордість», «Сила розуму» та «Фаллачі бере інтерв’ю у Фаллачі», а вже через 2 роки вона попросить перевезти її до Флоренції, аби востаннє глянути на маківки церкви Санта Марія дель Фіоре.


Фаллачі померла 15 вересня 2006 року, на її могильній плиті, поруч з усією родиною на кладовищі у Флоренції написано тільки три слова «Оріана Фаллачі. Письменник».