Сараєвська одісея

 

Ігор Штікс. Стілець Еліяху / Пер. Н. Хороз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017

Цей роман можна було б назвати драмою, якби йшлося про кіно. Або трагедією, якби йшлося про античний театр. Тією, що оповідає про героя, який програє в несподіваній битві з долею. Античний слід у романі довгий та багатий на інтерпретації. Це й нездоланна доля, і цитатний паралелізм зустрічі головного героя письменника Ріхарда (майже Одісея) з батьком (майже Лаертом). І ідентифікація оповідача, який рукописно сповідується читачеві, з царем Едіпом (який у Фівах, як Ріхард у Сараєво, не був чужинцем), і алюзії на роман «Homo Фабер» Макса Фріша, що також не обійшовся без Едіпа. А головне – важливість не так діалогів, як самого сюжету: кінематографічного та візуального, повільного розгадування загадки, якій підпорядковані долі героїв, наперед визначені фактом виведення з рівноваги – status quo – існуючої впорядкованості життів. Уже в пролозі часовий механізм, який призведе до неминучого вибуху, запущено, фінальний відлік розпочато. Усе відбулося, щойно розпочавшись, – залишилося тільки дочекатися кінця, пройти всі стадії від незнання до знання повного і незмінного. Але, як завжди буває з античністю, забави із собою вона дозволяє лише майстрам своєї справи – інші, займаючи її контекст, лише грають у свої ворота.

«Стілець Еліяху» можна було б також назвати розширеним сценарієм до трилера на воєнну тематику з побіжною критикою цинічної військової журналістики та політики Європи в гарячих точках. Або сімейною драмою, в сюжетах якої немає безневинних учасників – хіба більшою або меншою мірою жертви обставин та складних життєвих виборів, що часто вибору не лишають. Але жоден зі згаданих жанрів не відіграє своєї партії в цьому тексті до кінця.

Насправді це історія про повернення додому, яке починається в момент, коли з’ясовується, що дім головного героя – не те місто, що 50 років на це звання претендувало, і не ті предки, бунтувати проти яких йому довелося весь свідомий вік. Інше місто – з війною сучасного зразка, в облозі та з пам’яттю про вбитого ерцгерцога Франца Фердинанда. Інший батько – а отже, «ідентичність, походження – двотактний двигун сьогодення», про що герой думає іронічно у передзнанні своєї правди, – уже не загальне місце, а особистий біль, живий і дотикальний, що вперше торкнув його під час сидіння на музейному стільці для обрізання в синагозі. А також нова небезпека, якої не може очікувати той, хто прожив життя, не шукаючи відповідей на такі запитання між 1941-м (Відень) і 1992-м (Сараєво).

Ріхард Ріхтер – або Ріхард Суддя – розповідає свою історію і виносить собі вирок. Історію просту і складну одночасно: просту в своїй суті і складну задіяними контекстами та багатослівним трагізмом, що не кожному читачеві лишає можливість додати до неї внутрішній порух співчуття. Незважаючи на воєнний колорит, герой так і лишається самотньою фігурою на тлі доби зі своєю історією, яку оминають снайперські кулі, що ламають долі інших – здебільшого статистів із масовки на задньому плані. Ріхард стрімко доживає свій сюжет, у якому причини й наслідки зливаються в найгарячішій балканській точці і в якій усі інші герої – другорядні і без об’єму.

Відзначений престижною національною премією роман сучасного хорватського письменника Ігоря Штікса, який народився 1977 року в Сараєво, – однозначно на любителя. Зокрема, європейської історії з балканським акцентом та єврейською кров’ю. Хоча критичний читач помітить і надмірні автоповтори, і типовість персонажів без мовних характеристик і стійкої внутрішньої логіки, і не властиву літературі кінематографічність оповіді, і передбачувані повороти сюжету, і слабкі діалоги, замість яких – тематичні оповіді, перекази від третьої особи і майже публіцистичні вставки. А також надто швидко розгадає причину відчаю головного героя, зануреного в неї по вінця свого надмірного ego.

Але той діалог Ріхарда з європейською історією та рахунок, який він їй виставляє, – багато чого варті. Особливо для нас – у час, коли ми маємо свою гарячу точку на своїй території та заявляємо про своє місце на строкатій і етнічно дедалі різнобарвнішій карті Європи. А щоб відбудувати свою історичну тяглість і спадковість, повернути забутих героїв та перепрочитати тексти було простіше, нам також варто знайти правильні і ще живі музейні експонати, які б розказали нам про нас нашу правду. І, на щастя, ми таких маємо досить.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, літературознавець. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів - література ХХ століття та сучасний літературний процес