Франц Голер: «Переклад – це робота зі створення миру»

 

Франц Голер (1.04.1943р) – визначний швейцарських поет, прозаїк, драматург, артист кабаре та автор пісень. Лауреат багатьох літературних та художніх премій Швейцарії та Німеччини, почесний доктор Фрібурзького університету, член Швейцарського товариства письменників та міжнародного ПЕН-клубу. Також працював на телебаченні й радіо, де вів власні передачі. Автор близько 40 творів для дорослих, та 20 для дітей.
Цієї весни у дитячому видавництві “Чорні вівці” вийшла “Велика книжка” Франца Голера, з художнім оформленням Ніколауса Гайдельбаха, переклад: Нелі Ваховської. Книжка містить 91 розповідь про найрізноманітніших персонажів – починаючи марципановою морською свинкою, і закінчуючи лосем, що купляє протигаз. Переповнена абсурдом, ця книжка вона буде цікавою як дітям, так і дорослим.

– Пане Франц, як з дорослої літератури ви перейшли на дитячу?
– В певний момент я помітив, що короткі абсурдні історії, які я писав для дорослих, дуже добре сприймають діти. Тоді я почав писати історії для дітей, і знову ж таки, їх почали дуже гарно сприймати дорослі. Тому, можливо, я пишу для дитини в чоловікові й для чоловіка в дитині, та навпаки – для дитини в жінці й жінці в дитині. Насправді я почав писати для дітей ще до того, як вони в мене з’явились. Проте коли в мене народилось двоє дітей, звичайно, я почав писати трохи більше дитячої літератури хоча б через те, що від мене цього вимагали як від батька. Позаяк батьки повинні вміти розповідати історії.

– Чи існує окремий підхід у техніці та манері писання між дитячою та дорослою літературою? Чи потрібно спеціально відточувати майстерність для дитячої прози?
– Власне з дитячою літературою є відмінність у підборі слів, у самому словниковому запасі, яким я користуюсь. У текстах для дітей я уникаю надмірної складності, але з іншого боку – я пишу так, щоб мені самому подобалось, оскільки не хочу здитиніти так, щоб продаватись тільки дітям. Так, наприклад, у мене є ще одна з історій, яка не ввійшла до «Великої книжки», також про сотворіння світу. В цій історії світ створює Богиня, а Бог просто дивиться, як вона це робить. На етапі, коли вона творить воду є речення, яке для дорослих звучить як «Бог ніколи би не дійшов до ідеї, створити таку субстанцію, як вода», а для дітей я пишу – «щось таке, як вода», тому що слово субстанція по своїй сутності для дітей занадто важке.

– Чи постала у вас тема абсурду як вплив перебування і проживання в Швейцарії?
– Як на мене, у Швейцарії немає ніякої особливої традиції зі створення абсурдної літератури, єдиним винятком є Дюрренматт, тому я його й люблю. Іноді в мене є відчуття, що Швейцарія – це країна на стільки унормована, на стільки впорядкована, з на стільки нормальними людьми, що просто хочеться винайти щось таке абсурдне, щоб воно перевернуло цей світ і не стало на стільки нудно.

– Наскільки в Швейцарії є розвиненою дитяча література?
– Найуспішніша дитяча книжка всіх часів була написана у Швейцарії – це казка Йоганни Шпірі про Гайді (історія дівчинки, яка в інвалідному візочку піднімається в гори і там трапляється диво: вона починає ходити. – Авт.). Це абсолютна класика. Неодноразово також знімали фільми за цією книжкою і навіть є японський серіал. Гайді було написано на межі ХІХ і ХХ століть, після неї була досить велика лакуна, коли для дітей не писали майже нічого цікавого. Пізніше, з середини ХХ століття, відбулося певною мірою переродження традиції, і багато художників почали писати для дітей. Наприклад, Ганс Фішер, писав прекрасні тексти, з якими я уже ріс або читав, будучи дитиною. Усі ці історії та романи, написані для дітей у Швейцарії, були консервативні та звернені у минуле, і ще дитиною, читаючи, я вважав їх доволі нецікавими саме через це. Значно більше в дитинстві мені імпонували німці, той самий Еріх Кестнер, у якого дуже гарно представлене оце відчуття абсурду, бо він взагалі добре знається на таких речах. Через це, можливо, я й пішов у такому напрямі, оскільки це те, чого мені бракувало в літературі. В мене є кілька лонгселлерів, три мої романи для дітей «Чіпо», «Чіпо та пінгвіни» і «Чіпо в кам’яну добу», в яких дуже багато гротеску і такого міксу. Чіпо – це хлопчик, у якого настільки виразні сни, від яких завжди щось переходить в реальність і, коли він просинається, якась частинка його сну живе в його кімнаті.

– Чи існує конкуренція в літературі поміж німецькомовними країнами?
– Конкуренція існує, як і всюди, весь час косуєш і дивишся, хто там що робить і що пише, але я загалом сприймаю цю конкуренцію як дуже дружню, тому що всі ми автори знаємось один з одним і, в принципі, ніякої ворожнечі й нічого такого немає. Бувають випадки, коли успішною стає якась, наприклад, тривіальна дитяча книжка і ти собі думаєш: «Трясця, могли би мою почитати, а не тільки оце». Але загалом, конкуренція як конкуренція.

– На вашу думку, чи існує зараз проблема з читанням? Позаяк багато говорять про те, що в еру цифрових технологій книжка відходить на задній план, чи відчуваєте ви спад читання?
– Думаю, що в Швейцарії з цим точно так само, як і тут, в Україні. Мені здається, що це світовий феномен, а саме – потік цифрових можливостей, які фактично затоплюють дітей і ти можеш годинами чи днями сидіти, тицяти в якісь кнопки та відкривати для себе нові й нові світи, або деталі тощо. Хоча я не думаю, що від цього читання зникне зовсім, адже ніколи не було таких часів, щоб читали всі діти. Тобто, навпаки – завжди була частина людей, які не читали, так само діти, так само й дорослі. Взагалі культура, не тільки читання, і не тільки література зокрема, а загалом – це все ж справа для меншості, певної частини суспільства, однак ця менша частина все одно буде залишатись константою.

– Чи потрібно відпустити цю ситуацію, чи навпаки – пропагувати культуру читання?
– Трішки пропаґанди читання – це завжди непогано. У Швейцарії є програми сприяння читання, які намагаються заманити дітей у бібліотеки чи книгарні тощо – мені здається, що це дуже важливий момент. Я сам отримую досить багато листів або реакцій на свої дитячі книжки, зокрема й на вірші для дітей. Наприклад, від шкільних класів, коли там читали «Велику книжку» і вчитель чи вчителька пропонували дітям написати якусь історію такого ж типу, щоб її потім надіслати мені. І я отримую довгі, великі листи, часто – з малюнками, де дуже видно, що цей стиль зачіпає дітей, що вони цікавляться цим, що сама свобода думки і свобода уяви, ніби йогурт сам може відчинити холодильник і піти на прогулянку абощо, їм дуже імпонує. Також вважаю, що дуже класно, коли комусь вдається написати такий супер хіт, як Гарі Поттер, який викликає величезну хвилю читання серед дітей.

Сьогодні я прогулювався Хрещатиком і бачив, як діти стояли колом і співали текст якоїсь пісні з телефонів, поруч стояли гучномовці, з яких було чути їхній спів. Це теж інша, але все ж форма спільного читання. Опорне слово до цього – інтерактивне читання і це, насправді, дуже добре.

– В Україні вас представлено як дитячого письменника, чи існує певна ностальгія за написанням дорослої літератури? Чи сподобалась вам презентація на Книжковому Арсеналі й чи приїхали би до України знову?
– У житті не можна отримати всього, тому треба задовольнятись тим, що є. Але так, я би зрадів, якби переклали мій дорослий роман. Адже переклад – це спорудження мостів з однієї культури в іншу. Патетично можна було б сказати, що переклад – це робота із створення миру.

Мене якось запрошували на Meridian Czernowitz, але то було занадто близько до дати, тому я не зміг поїхати, але ж окрім цього ж є іще «Форум видавців» у Львові та «Міжнародний поетичний фестиваль» в Одесі, я би й туди, й туди радо поїхав. Позаяк презентація в Україні дуже сподобалась. Як на мене, книжковий ярмарок – дуже хороше місце, щоб презентувати нових авторів і нові книжки. Я перед цим ходив на читання Сергія Жадана та Педро Ленца і там було надзвичайно багато публіки. І щодо цих плачів через читання, божевільна черга, яка стояла на вході в Арсенал, насправді теж про щось свідчить, бо книжки таки популярні. Люди таки хочуть читати.
Розмовляла Юстина Добуш