Ґрізелідіс Реаль: краса відразливого

 

Ґрізелідіс Реаль . Чорний — це колір / пер. із франц. І.Собченко. — Чернівці: Книги — XXI, 2016

«Цю історію я написала на Родвеллову честь, на згадку про нього, мого чорного коханця, який мешкає в Чикаґо на Мічиґан-авеню у негритянському кварталі» — так починається передмова до першого роману Ґрізелідіс Реаль «Чорний — це колір» «письменниці, художниці, повії», як, за її бажанням, викарбувано на надгробку. Автобіографічна проза присвячена подіям її життя на початку 1960-х у Мюнхені, коли через відсутність заробітку молода жінка, маючи двох дітей, була змушена зайнятися «найдревнішою професією».

Хоча, як зясовується згодом, вона й не була дуже проти.

Перебіг сюжету можна порівняти зі старим, що тільки зароджується, кінематографом, коли фільми були безліччю миготливих картинок, які хутко змінювались одна за одною, лишаючи в очах лише білі й жовті спалахи. Від цього можуть боліти очі. Дійсно: насильство, знущання, жорстокість, бійки, кров, рани, хвороби, зґвалтування, збочені прохання дідуганів («Лижи мені дупу») не мають у собі феєричних описів, точок кипіння, кульмінації, ні, авторка описує це розміреним тоном, перелічує, мовби це список продуктів, нічого особливого, але потрібне, якщо хочеш, щоб потім було що їсти.

Таке письмо триває впродовж усіх трьох розділів («Білл», «Великий червоний будинок», «Родвелл»), кожен із яких символізує певний етап у житті Реаль та певного мужчину: від Білла, чорношкірого студента-медика, хворого на шизофренію і з якого ця історія почалась, і до Родвелла, поціновувача хороших наркотиків та на згадку якого було написано цей місцями іронічний текст. Іронія тут хоча б у тому, що присутність згаданого Родвелла не така вже й тривала і значна, порівняно з іншими коханцями, та й узагалі з них усіх саме стосунки з Родвеллом у книзі не дуже прописані та подекуди вкриті білими плямами (Де він був, коли її забрали до в’язниці? Що сталось після ув’язнення?). Вочевидь, письменниця не мала на меті бути до кінця щирою (?), тож у тексті ненароком уловлюєш ці моменти, коли історії бракує декількох пазлів. Щоб компенсувати таку прикрість, авторка зосереджується на емоційності й вразливості самих читачів — викликає відразу й огиду. Тому те, що на книжці немає жодної позначки 18+ трішки дивує.

Експеременти з уявою — не єдине, з чим грається письменниця. Дивним чином усі ці досить бридкі речі (особливо тоді, коли усвідомлюєш, що це правда, а не чергова фікція) набувають своєї естетики, бо змащуються липкими натюрмортами чоловічих геніталій, крихітними романами про троянди сифілісу, що розквітає у жіночій вагіні, поемами про оксамитову, чорну шкіру вихідців з Африки; все найогидніше, Реаль по-жіночому, порівнює з квітами (орхідеї, лілеї…). До того ж авторка задіює у тексті усі органи чуття; можете смакувати, слухати, споглядати, мацати її життя. З цього найбільше музики: джаз, як і чорний колір, шкіра її коханців, всюди. Ви чуєте його у «Бьордленді», кафе зі старим фортеп’яно, куди ходять чорні, чуєте Майзла Девіса крізь дим марихуани, чуєте Рея Чарльза у густих тенорах інших чоловіків…

Як уже зрозуміло, цей автобіографічний роман геть не з-поміж типових історій про себе, історій успіху — крізь терни до зірок, — власне, як жінка з такою репутацією згодом отримала всесвітнє визнання там не згадано. А тільки цей цілковитий треш, суміш еротики й документалістики, захоплення й цілковитого обурення (Двоє дітей! Чим вона думає?! Чому не знайде нормальну роботу?!). Звісно, ми, читачі, можемо обурюватися.

Але також важко не позбутись легкого свербіння заздрості. Так, заздрості тій сміливості жити життям, якого сам хочеш. Хоч би яким воно було.

Марія Піщик

Народилась 1999 р. у Львові. Навчається на культурології („Artes Liberales”) УКУ (Український Католицький Університет). Пише прозу, публіцистику та наукові тексти