Маленькі смутки й радощі життя «Саудаде» Андрія Любки

 

Любка Андрій. Саудаде. – Чернівці : Meridian Czernowitz, 2017 (Фото tweetiz.com)

Як і в інших українських письменників, які регулярно дописують до різних медіа, в Андрія Любки виникла потреба видати збірку своїх колонок та інших текстів у форматі книжки. «Саудаде» – це 63 історії, які важко однозначно назвати оповіданнями, нарисами, есеями чи тревелогами, але в яких є дещо від кожної з цих жанрових форм. Попри те, що ці тексти вже були представлені на огляд читачам, книжка не є хаотичним зібранням: її історії здебільшого плавно перетікають одна в іншу й концентруються навколо кількох спільних тем.

Винесене в назву слово «саудаде», яке означає суміш меланхолії й ностальгії, натякає нам на плинність усього навколо, а також на смуток за цією мінливістю, на чому, власне, й зосереджені тексти книжки. При цьому автор і ностальгує й рефлексує над змінами в собі, зауважуючи власне дорослішання, й торкається змін у зовнішньому світі, віддаючись легкому суму за контрастністю того, що було і що стало.

Тема плинності неодмінно передбачає появу образу води (якої у збірці немало: Тиса, Дунай, сербська радіопередача про рівень води в річках). Але мова не стільки про конкретні водойми, скільки про образ річки («двічі в одну річку…», ну ви й самі зрозуміли). Для відчуття саудаде надважливим є переживання відмінності між двома входженнями в нібито ту саму річку, те саме селище, у той самий географічний простір, який виявляється з часом геть іншим простором культурним чи принаймні буттєвим. Адже якщо згадати суть відомої фрази Геракліта, то те, що ми осягаємо між двома входженнями в ту ж ріку – це і є буття. Тож Любка пропонує нам посумувати над крихкістю світу: увійшов один раз – і ти посеред великої цивілізації, увійшов вдруге – і ти бачиш лише її руїни. Все тече – і це привід віддатись світлій печалі.

Тож «Саудаде» – книга буття і книга змін. Щоправда, у збірці йдеться не про глобальні падіння імперій і занепад культур, а про дуже локальні й малопомітні процеси. На дрібних деталях і дуже побутових речах автор показує те, що ми втратили чи продовжуємо втрачати: на прикладі човленту (страви з квасолі, м’яса й крупи) Любка виявляє, як із наших територій зникли єврей. Євреї зникли, а страва, яку їм було так зручно зберігати теплою на шабат, лишилась. Або рибальський цвинтар на місці, де колись, до зміни річища, текла Тиса. Річка зникла, а традиція ставити надгробки у вигляді човнів залишилась.

«Саудаде» постійно демонструє нам зміни й викликає легкий сум за тенденціями цієї змінюваності. Скажімо, колись на Одещині на кордоні з варварами провів роки заслання Овідій, а що там зараз? Правильно, рибалка, якому пам’ятник Овідію видається пам’ятником невідомому солдату. Часи минули, варварство лише трохи видозмінилось.

Також тексти «Саудаде» концентруються навколо явищ периферії. Автора цікавлять не мегаполіси, а маленькі й мало відомі поселення, провінційні явища, деталі й усілякі дрібнички, які не роблять світу погоди й не рятують вас на безлюдному острові, але лишаються милими серцю й таки змушують вас їх на той безлюдний острів тягнути. Якщо Любка береться говорити про відомих людей (наприклад, Бартока), то його цікавить зв’язок цього великого імені з маленьким населеним пунктом, у якому той давав свій перший концерт. Тобто в фокусі тексту опиняється не велике й видатне, а не менше важливе для автора явище периферії. Така стратегія – писати про мале чи провінційне з одного боку вписується в загальну тенденцію недовіри до метанаративу. Цікавість до незначних щоденних випадків цілком аналогічна цікавості до родинних саг, коли важливим постає індивідуальний маленький досвід, а на сенсаційна постать, вписана на скрижалі історії.

А з іншого боку, якщо говорити про географію історій Любки, ці тексти цілком вкладаються у сьогоденний туристичний тренд, коли увага приділяється не великим історичним і туристичним центрам, а менш відомим географічним точкам, не позбавленим своєї привабливості. «Щоб зрозуміти країну, треба побувати вдома у людей із провінції», – пише Любка. Тож всю автентику й сіль автор шукає на периферії, а частину текстів «Саудаде» кортить прочитувати як тревелог маловідомими місцинами України й не тільки. Скажімо, есей «Веселий цвинтар» знайомить з оригінальним цвинтарем румунського села Сепинца, «Сума культур дає безкультур’я» – із селищем Овідіополь на Одещині, де перебував у засланні Овідій, «Маловіште: слідами арумунів» – зі старовинною церквою нечисленного народу арумунів і т.д. Мандрівні тексти Любки спонукають не лише подорожувати, а й цікавитись провінційними пам’ятками, розкопувати мікроісторію свого краю. Адже провінційне не означає вторинне.

Що стосується питання «як це зроблено», то тут автора треба трохи посварити. Хотілося б назвати «Саудаде» збіркою есеїстики, але для повноцінних есеїв цим текстам часто бракує чи то влучного висновку, чи іронічності, чи глибини, чи всього цього разом. А місцями Любка, навпаки, так розжовує свою думку, що у тексті геть не лишається тиші, щоб самому дійти певних висновків чи подумати над певним питанням.

Сам автор називає тексти «Саудаде» оповіданнями. Якщо братись прочитувати книжку як різновид автобіографічної прози, одразу впадає в око, що вона орієнтована на дуже конкретного читача. Протягом книжки ми дізнаємося, як Любка (чи його ліричне «Я») «подорослішав», тобто став любити класичну музику, дивитись «Лебедине озеро» в усіх доступних операх світу і що він принаймні три тексти поспіль читає Овідія, до того ж не такий мейнстрім, як «Метаморфози» чи «Мистецтво кохання», а «Скорботні елегії» й «Послання з Понту». Коротше, перед нами інтелектуальний герой популярної прози, який весь час подорожує, щось досліджує і, п’ючи вино, прославляє прості радощі життя. При цьому, попри цікавість, атмосферність, а подекуди й пізнавальність текстів, багатьом із них катастрофічно бракує влучних кінцівок. Не те, щоб автор не старався і не розмірковував над тим, як закінчити кожен текст, але його висновки часто-густо видаються банальними, млявими, посередніми, якщо не зовсім відсутніми. Всю гіпотетичну блискучість думки Любка (або ж його персонаж) вперто замінює атмосферними описами, залишаючи читачам легкі душевні тексти.

Щоправда, широкій аудиторії, на яку й орієнтоване «Саудаде», для задоволення від тексту цілком достатньо цих атмосферних описів розпивання вина та інших маленьких радощів життя. Ні, в цьому немає нічого поганого, оскільки ці тексти викликають у читачів три основні бажання: готувати човлент, пити вино і подорожувати маленькими цікавими місцями України (і за можливості не лише неї). Тобто провокують пам’ятати про ті народи, яких з нами більше немає, цікавитись своєю мікроісторією, провадити душевні роздуми й розмов під пляшку червоного напівсухого й сприяти розвитку локального туризму.

І важко не погодитись, цього не так вже й мало.