Про війну, шашлики й чехословацькі туфлі

Фото Ніки Перепелиці з платформи ініціатив “Теплиця”

Немає нічого дивного в тому, що тур книжки «Десь поруч війна» розпочався з прифронтових міст Донеччини. Бо війна тут досі поруч, тому події, про які йдеться в книжці, впізнати дуже легко. Хтось бачив початок «русской весны» під своїми вікнами, хтось волонтерив, хтось пішов добровольцем, хтось залишився без друзів чи близьких, бо «наші» виявилися різними. А хтось досі не розуміє, що тут коїться вже четвертий рік…

У Бахмуті в краєзнавчому музеї тричі заносили додаткові стільці – людей прийшло багато. Декого, хоч це й дивно для мене місцевої, бачу вперше. Коли читаю уривок із репортажу про Дебальцеве, який переміг у конкурсі «Самовидець», – плачуть. Бо кожен у цій залі той день запам’ятав назавжди. Коли починаю зачитувати уривок із нової книжки, дружно сміються, впізнаючи маргінальних осіб, які бунтували на першому проросійському мітингу. Але потім усе одно плачуть — бо пам’ять повертає багато того, що хотілося б забути. Під час дискусії запитують: чому така мозаїка, чому не наскрізний герой чи хронологічний виклад подій? Разом вирішуємо: бо немає в нас тут зараз навіть натяку на гармонію чи хронологію. Бо розірвані ми цією війною. На шматки. Несподівано з’ясовується, що всі книжки, які ми взяли з собою з розрахунку на п’ять міст, викупили ще в Бахмуті. Складаємо великий список тих, кому книги не дісталися, щоб наступного тижня відправити поштою. В наступні міста їдемо вже без книжок, просто записувати тих, кому потрібно переслати книжку…

У Костянтинівці, в затишному клубі «Друзі», людей не так багато. Але слухають дуже уважно. Особливо Євген. У мене час від часу тремтять руки, бо це дуже відповідально – коли тебе слухає один sз головних героїв твоєї книжки. Рівно три роки тому він дивом вийшов живим із підвалів у Слов’янську. Євген знає про цю війну набагато більше, ніж інші. Невеличкою частиною досвіду він поділився для моєї книжки. Дякую!

У Краматорську велике свято – відзначають 85-річчя Донецької області. Активісти стоять під ОДА, протестуючи проти «совкового» свята. На презентацію, в сад Бернацького, де гуляють під патронатом голови області, ніхто з них не прийшов. Читати свої історії під бравурні марші, запах шашлику та п’яні крики пролетаріату якось не хочеться. Організатори, які навіть не роздрукували афіш, сподіваючись на тих, хто прийшов святкувати 85-річчя області в парку, кажуть: «Ми тут уже втомилися від війни, вибачайте». Ну що ж, Краматорську, відпочивай.

Фото Ніки Перепелиці з платформи ініціатив “Теплиця”

У Слов’янську несподівано потрапляю на Віче, що в центрі міста буває кожної неділі. Люди розказують про свої проблеми, читають вірші, співають гімн та кричать «Слава Україні!». Після Віче всі підходять до арт-простору «Під дубом», де ми презентуємо книжку. Дуже вдячна патріотична аудиторія, але під дубом з’являються і випадкові слухачі: люди, гуляючи сквером, зупиняються послухати. Багато хто залишається до кінця презентації. Зацікавлено слухають про можливість брати участь у конкурсі «Самовидець». Виявляється, що один із слухачів вже отримував заохочувальних приз від «Самовидця» за свій репортаж. Каже, що писатиме ще…

У Торецьк потрапити доволі нелегко: це найближча до фронту точка туру. На блокпості затримують надовго: редактор Дмитро з недонбаською пропискою викликає підозри. А в бібліотеці на нас уже чекає повна зала. Люди готові слухати навіть у коридорі. На зустріч прийшли літературні «зубри» – місцеві поети та письменники, була молодь, яка жваво ставила питання. Із самого початку зрозуміла, що ця аудиторія складається не тільки з патріотів. У бібліотеку прийшли просто ті, хто любить слово. Почувши перші речення, тільки дві жінки вийшли — мабуть, тема війни їх дратує. Відчуваю настороженість, але після уривку, в якому йдеться про розмову в автобусі Торецька, стає легше: люди сміються, впізнаючи місця та задовбаних пропагандою земляків. Потім жваво обговорюють фотографії, що були показані на екрані для ілюстрування розповіді. Їх я зробила в ті часи, коли ще працювала журналістом обласної газети. Питають: «А які у вас були сепаратисти? Бо в нас вони були більше схожими на бомжів!». Додому нас відвозив місцевий волонтер, якому нещодавно спалили автобус, бо допомагав армії. Розказує стільки цікавого, що розумію: треба сідати за наступну книжку.

У Покровськ, що виявися останнім містом цього туру, їхали дуже довго: якось випадково потрапили на автобус, що йде в об’їзд, замість прямого шляху. За вікнами знову: Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка… Помічаю, що майже всі написи в містах — російською. Дивує, бо в Бахмуті останнім часом помічаю дедалі більше оголошень та реклами українською. В просторі «Лампова» вже чекають завсідники: молодь та три дивні персонажі, які стверджують, що ніколи не пропускають жодної події. Молодь спочатку «втикає» в телефони, але згодом втягується в розмову, накидаючи питання за питанням. Наприкінці несподівано чуємо від найдивнішої жінки, з тих, хто «завжди на усіх заходах»: «Ваші книжки мене дуже зворушили, бо їх колір подібний на колір туфель, що я привезла з Чехословаччини. А ще – тоді ще не було дезодорантів, тому вони не дуже гарно пахли». Такої дивної рецензії я ще не чула, але гумористична крапка була дуже доречною.

Потім, на покровському вокзалі, випадково розговорилися з хлопцем. Він зробив комплімент моїй вишиванці (до речі, один день презентації – одна вишиванка). Виявилося, що їде зі Львова, там був на курсах. Сам він із Луганська, але зараз свій Луганськ бачить тільки через оптичний пристрій. Бо вже три роки воює за свій край у ЗСУ. Каже, сумно, що часто доводиться чути: ви всі сепари. Показала книжку. Поговорили. Ось така вийшла міні-презентація. Попросив надіслати через його дівчину. Довелося взяти адресу, бо казав, що буде читати своїм друзям. Після посту в Фейсбуці друзі-волонтери оплатили йому цю книжку, а також іще 20 екземплярів — щоб на передову разом із допомогою від бахмутських волонтерів передавали книжку. Щоб вони знали: ми пам’ятаємо, що десь поруч із нами війна.