Мушкетери проти кардинала: партійні ігри й література

 

У січні 1928 року ВАПЛІТЕ мусила самоліквідуватися, через місяць Микола Хвильовий опублікував покаянного листа в газеті «Комуніст». А проте самі ваплітяни не вважали це ні кінцем світу, ні трагедією. Уже в листопаді з’явилося перше число «Універсального журналу» — веселого, барвистого, яскравого, багатоілюстрованого щомісячника, який умів про все на світі цікаво розповісти. Видавала його «Техно-мистецька група А» — колишні ваплітяни, розкольники й ухильники. З грудня почав виходити «Літературний ярмарок», такий самий красивий і цікавий, у якому засідав іронічний і дотепний Ярмарком та блукав привид Зеленої Кобили. Видавало його теж ваплітянське кодло на чолі з Хвильовим, який не любив, коли хтось його не слухався, і про «УЖ» уїдливо цитував Горького: «Раждьонний ползать лєтать нє может».

ВАПЛІТЕ. Харків, 1926–1927

І що, нікому з ваплітян не дали по шапці? — спитаєте ви. От і не дали. Ну, якщо не вважати вимушене каяття Хвильового в партійному органі. Справді, ваплітяни швидко оговталися і повернули собі владні позиції в літературі, не в останню чергу завдяки партійній підтримці.

Так, у ваплітян у партії були не лише опоненти, а й покровителі. Найдокладніше і найвідвертіше про них написав Юрій Смолич, ба навіть відповідний розділ своїх мемуарів він без околичностей назвав «Меценати». Герої цього розділу — Веніамін Фурер (1904–1936), Борис Ліфшиць (1897–1937) і Михайло Постоловський (1900–1937).

«Здебільшого про цих трьох так і говорили — нероздільно, і казали на них у такому випадку “свята трійця”, “тріумвірат” або ж “мозковий трест”. А роздільно вони існували як Фуся (Фурер), Боба (Ліфшиць) і тільки третій, Постоловський, — на прізвище». Колишній укапіст і емігрант Іван Майстренко згадував, що їхню трійцю в Харкові називали «три мушкетери».

У чому ж полягала могутність цих звичайних нібито чиновників? «Постоловський завідував сектором літератури й мистецтва в ЦК партії, — писав Смолич; — Боба (Борис) Ліфшиць був редактором “Робітничої газети «Пролетар»”; а Фуся Фурер редагував газету “Радянське село” та очолював усі інші спеціальні видання для села, скупчені біля цієї газети з астрономічним, як на ті часи, тиражем, щось 500 чи 600 тисяч примірників».

Насправді масштаби влади й можливостей «трьох мушкетерів» вражають: «Треба було видавати якусь нову газету — організовувати її доручали або Ліфшицю, або Фуреру — залежно від того, для міста чи для села; виникала в якоїсь літературної групи ідея видавати свій журнал чи альманах — це брали на себе Фурер або Ліфшиць; готувалася виставка у художників чи скульпторів — Ліфшиць і Фурер були її покровителями; утворювався якийсь новий театр — і тут без Фурера чи Ліфшиця не могло обійтися. Втім, кожний з них мав ще й свій, власний, сказати б, відомчий театр: культвідділ профспілок — “Веселий пролетар”, видавництво “Радянське село” — пересувну групу “Веселі книгоноші”. Постоловський у Центральному Комітеті об’єднував ці дві периферії — мистецьку роботу серед пролетаріату і на селі — і в’язав в одне обидва напрямки діяльності на культурному фронті».

«Універсальний журнал» (1929, № 2). Обкладинка Веніаміна Брискіна

Смолич навіть трохи «скромничає» і применшує: «Боба Ліфшиць був сильний, звичайно, не своєю власною, меценатською силою, — сильна була організація, від якої він діяв. Культвідділ ВУРПС (керував ним старий більшовик Рабічев) тоді здійснював повсякденне і всебічне керівництво художньою самодіяльністю; значною мірою допомагав і Головполітосвіті НКО порядкувати й професійними мистецькими установами та організаціями, фінансуючи частину з них; брав активну участь у різних культурно-мистецьких заходах; організовував виїзди письменників на шахти та заводи і таке інше; провадив і чималу видавничу діяльність, мавши аж два свої видавництва»; «Фуся Фурер був від Боби Ліфшиця ніяк не “слабший”. Газета його видавала теж не менше десятка різних журналів для села. Був він член ЦК партії. Завжди подавав і здійснював якісь нові ідеї».

Насправді всі троє були не просто культурними діячами, а і обіймали помітні посади в більшовицькій партії. Найраніше до письменників пристав Боба Ліфшиць, відомий у літературних колах під псевдонімом Б. Червоний. Хвильовий, Йогансен і Сосюра познайомилися з ним, коли в листопаді 1923 року Спілка пролетарських письменників «Гарт» відрядила їх до Києва вербувати тамтешню літературну публіку. У Києві тоді діяла філія «Гарту», де не було видатних імен (бо найкращі київські сили вже розбіглися по футуристах і неокласиках) або ж вони, як-от Борис Антоненко-Давидович чи Дмитро Фальківський, те ім’я собі ще не зробили. Зате у гартівців була потужна видавнича база у вигляді київської філії Державного видавництва України, яку очолював якраз Боба Ліфшиць, відтак і посада голови київського «Гарту» теж дісталася йому. Уже через півтора року вийшов альманах «Київ–Гарт» (1925) за редакцією Б. Червоного, який містив твори і Хвильового, і Йогансена, і Тичини.

Київська філія Спілки пролетарських письменників «Гарт». Четвертий справа в середньому ряду — Борис Ліфшиць

У кінці 1925 року «Гарт», по суті, розпався. Після смерті фундатора й натхненника Василя Еллана-Блакитного цю різнорідну письменницьку братію вже нічого не тримало разом. 14 жовтня 1925 року харківські письменники зібралися на нараду, на якій, як свідчить уцілілий протокол, головував Боба Ліфшиць, і придумали ВАПЛІТЕ. У повідомленні про заснування нової організації в газеті «Культура і побут» він фігурує як Б. Червоний.

Боба перебрався до Харкова й очолив медіа-концерн «Робітничої газети “Пролетар”». Саму цю газету видавала Всеукраїнська рада профспілок — надзвичайно могутня в ті роки організація. А вже скромна «Робітнича газета “Пролетар”» видавала журнали «Червоний перець», «Декада», «Нове мистецтво», «Універсальний журнал», «Музика — масам», «Роман-газета» та ін. Отож Боба значився як член редколегії і відповідальний редактор у половині періодичних видань 20-х років. Мало того, в самій газеті була літературна сторінка, яку ледь не всю відводили ваплітянам та іншим попутникам.

Боба Ліфшиць разом зі своїм профспілковим босом Наумом Рабічевим був членом ревізійної комісії ЦК КП(б)У з 1930 року. Ще в студентські роки він потоваришував з партійним функціонером, якого часто називали «зразковим партійцем», пропагандистом і журналістом Михайлом Кіллерогом (1900–1937). Коли 1933 року в Харкові задумали видати розкішний тритомник Максима Горького українською мовою (той уже не протестував проти перекладу його творів на «нарєчіє»), цю справу доручили Кіллерогу. В результаті із чотирьох перекладачів п’єс, наприклад, — троє ваплітян: Любченко, Куліш, Йогансен (том вийшов 1934-го, у кінці року Куліша арештували). Горьковську прозу доручили Василю Вражливому, Борису Тенеті, Свідзінському й іншим протеже Боби Ліфшиця.

Анонс «УЖ’а»

Саме Кіллерог, який у першій половині 1920-х років завідував культурно-пропагандистським відділом у Черкаському окружному комітеті партії, перетягнув із провінційних Черкас до столиці редактора місцевої газети «Робітничо-селянське око» Веніаміна Фурера. Фурер зробив блискавичну кар’єру: попрацювавши якийсь час у Берліні агентом радянських спецслужб, він повернувся до Харкова й очолив всеукраїнську селянську газету, орган ЦК КП(б)У. Про цей бік його діяльності згадували і Смолич, і Іван Сенченко: «Ваплітяни потоваришували з видатним працівником преси Веніаміном Фурером, редактором газети “Радянське село”, тираж якої довів він на кінець 20-х років до 1 мільйона примірників».

Про більше в житті Фурера лише здогадувалися. Коли Йосип Гірняк і Остап Вишня лікували свої шлунки в Німеччині, їх провідали березілевські актори «в товаристві Фурера, що у тих часах просвітляв уми галицьким шумськістам із КПЗУ. В. Фурер, незважаючи на свій молодий вік, завдяки родинним зв’язкам з Л. Кагановичем займав досить високі пости у партійній ієрархії в ділянці культури та мистецтва. Тому його часто можна було зустріти в театральних кулуарах Харкова.

На перший погляд нічого дивного в тому не було, що Фурер кожного разу, як тільки якась група письменників чи акторів виїздила за кордон, “випадково” появлявся серед них і досить безпардонно надокучав своїми “товариськими послугами”… Попереднього року ми не дуже турбувалися надокучливою присутністю цього партійного достойника, бо, правду кажучи, ще й не збагнули були причини цієї “випадковости”. Цього разу його поява у санаторії зразу насторожила більше практичного і усвідомленого в таких справах Остапа Вишню. Дякуючи молодечо-чванькуватій балакучості Фурера, ми багато дечого почули про ті турботи, що спричиняли галицькі комуністи своїми шумськістськими відхилами від сталінської генеральної лінії, та про ті надії, які на цей суспільний відлам галицької землі покладав Микола Скрипник. Фурер, як видно, був непогано поінформований у громадсько-політичному житті Галичини».

Юрій Дашевський, Василь Єрмілов і Веніамін Фурер у Харківському будинку піонерів. 1935

На кревні зв’язки Фурера з вищим партійним керівництвом натякав також Іван Майстренко: «Редактором “Радянського села” був талановитий організатор редакційної роботи молодий Володимир (так!) Фурер. До того ж він був племінником Кагановича і робив швидку кар’єру». Далі Майстренко, дещо плутаючи факти, розповідає: «Про Фурера хотілося б сказати кілька слів. У Харкові він належав до трійки, яку називали “три мушкетери”. Це були Фурер, редактор новоствореної “Робітничої газети «Пролетар»” Ліфшиць, теж здібний організатор газетної роботи, і третій, Постоловський, колишній боротьбіст, але не менш спритний кар’єрист, ніж перші два мушкетери». В іншому місці Майстренко називає трійцю «ставлениками Кагановича, становище яких все більше зміцнювалося»

Хай там які були у них родичі, а письменники любили і Бобу, і Фусю. Навіть у портретній серії Анатоля Петрицького, де виразно переважають літератори, є портрет Фурера, і цей портрет друкувався в журналі «Нова генерація». А в театрі красень Фурер бував ще й тому, що там працювала його дружина Галина Лерхе — прима-балерина Харківського театру опери й балету.

Анатоль Петрицький. Портрет Веніаміна Фурера (1928). Сторінка з «Нової генерації»

У мемуарах найменше згадують Михайла Постоловського — усі, крім Смолича, який із Постоловським учився разом у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. На відміну від Боби й Фусі, Постоловський був не журналіст, а просто функціонер: завідувач сектора літератури і мистецтв ЦК КП(б)У, член колегії Народного комісаріату освіти, голова правління Державного видавництва України якраз у 1928–1930 роках. На кількох партійних з’їздах поспіль обирався кандидатом у члени ЦК (1927) і членом ЦК КП(б)У (1930).

«Постоловський, — писав Смолич, — був у наших літературно-мистецьких колах, так би мовити, представником партії серед переважно позапартійної в ті часи маси культурників, і особливо дорогоцінне було в його діяльності те, що, на відміну від багатьох інших партійних керівників, постійно був зі своєю масою, жив серед неї. Щодня його можна було зустріти в редакціях та видавництвах, як і кожного письменника чи журналіста; щовечора — в котромусь з багаточисленних тоді в столиці театрів; неважко було відшукати і в тих місцях, де літератори, ба й інші митці шукали перепочинку — в Будинку Блакитного, в кав’ярні “Пок”, навіть у більярдній Парфішки. Тому й користувався заслуженою повагою та любов’ю своєї маси».

У вдячних спогадах Смолича «меценати» ВАПЛІТЕ постають безневинними ангелами-охоронцями: «Коли ж, траплялося, виникало якесь непорозуміння, когось із літераторів несправедливо ганила критика, комусь із “попутників” безпідставно завдано кривди, щось починало загрожувати існуванню котрогось із журналів абощо, — Боба [Ліфшиць] вдягав свій макінтош, дзвонив Фусі Фуреру, і вони вдвох відправлялись розбиратися, скаржитись чи боронити.

Були вони принципові, тверді й сміливі товариші, “щедрі меценати” — Ліфшиць і Фурер».

Як у цю компанію не потрапив Андрій Хвиля — одному богу відомо. Доля вперто готувала Хвилю на роль четвертого мушкетера, але з нього вийшов кардинал Рішельє: він прагнув зробити монархію ВУСППу абсолютною і зумів придушити політичну владу гугенотів-ваплітян.

Андрій Хвиля

Андрій Олінтер народився в Бессарабії, а по закінченні школи вступив 1915 року до Полтавського землемірного училища — цієї кузні літераторів, де саме вчився Петро Панченко, який ще не вкоротив собі прізвище до Панча. Олінтер уже тоді був свідомий українець і негайно приєднався до Юнацької спілки — нелегальної організації учнівської молоді Лівобережжя, а 1917 року логічно примкнув до українських есерів і взяв псевдонім Хвиля, який перетворився на друге прізвище.

У травні 1918 року Хвиля вже керівник губернської парторганізації УПСР (боротьбистів), а восени того року він у підпіллі, разом із полтавському губернським повстанським комітетом бере участь у підготовці повстання проти гетьмана. Повстання почалося на світанку 25 листопада і, незважаючи на малі сили повстанкому, завершилося успішно. 27 листопада повстанці, близько 500 осіб, із них озброєно було тільки 150 людей, узяли Полтаву.

Напевне, до того періоду належав і артефакт, який дуже вразив Смолича, ваплітянина і жертви нападок Хвилі: «Колись Левко Ковалів, у якого зберігалися вдома якісь курйозні документи з часів громадянської війни, показав мені якийсь документ (змісту його не пригадаю, та й не звернув, мабуть, і тоді уваги), на якому була печатка якоїсь петлюрівської, часів громадянської війни, формації: печатка (кругла) була двокольорова — жовто-блакитна: синє коло й напис, всередині жовтий тризубець. А підпис під тим документом стояв “Андрій Хвиля”. На час, коли ми роздивлялись цей документ, Хвиля був завагітпропом ЦК, виступав з непримиренною й різкою критикою націоналізму й обвинувачував у націоналізмі усіх поспіль».

Тоді ж таки у вирі визвольних змагань Хвиля почав строчити графоманські вірші, підписуючись, ясна річ, псевдонімом-прізвищем. Ось один із них, друкований 19 березня 1918 року в газеті «Вісти Ради» — органі Полтавської ради робітничих, вояцьких і селянських депутатів:
Стогнуть вітри,
Віють вітри —
Хмари нагоняють
Небо вкрито…
Сонце вбито…
Звірі вибігають…
Стає темно —
Страшно сумно…
Думи скрізь блукають…
Вишукують,
Випитують,
А ж в хмари спитають.
Вітри, згиньте!
Вітри, згиньте!
Хай сонце засяє
Нехай хмари розлетяться
Звірі розбіжаться
Стане світло!
Стане легко!
Недоля заграє.

Востаннє поетичні спроби Хвилі з’явилися у двомовному літературно-політичному збірнику «Горнило», що вийшов у Сумах 1921 року. Уже з назв усе ясно: «Вночі, коли кругом пітьма і тиша…», «Хтось заплакав вночі…», «Обшарпаний, знівечений…», «Ви подивіться»… Надалі Хвиля покинув віршувати і взявся будувати партійну кар’єру.

Якийсь час він працював на Поділлі, Волині, в Одесі, а 1925 року повернувся до Харкова. Відтоді Хвиля в ЦК КП(б)У, спочатку заступником завідувача агітпропвідділу (1925–1926), потім завідувачем відділу преси (1926–1928), завідувачем культпропвідділу і агітпроппресвідділу (1928–1933). У 1927–1937 роках він входив до ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У, обирався до ВУЦВК. У 1933–1936 роках Хвиля був першим заступником наркома освіти, а в 1936–1937 роках — начальником управління у справах мистецтва при Раднаркомі.

«Товариш Андрій Хвиля — завідуючий відділом друку ЦК КП(б)У». Дружній шарж Льва Каплана з «Червоного перцю» (1928)

«Гвардійці» ж Хвилі дісталися невиразні. Він боронив пролетарську літературу і протегував своєму дітищу — Всеукраїнській спілці пролетарських письменників. Якось дотепник Майк Йогансен знущально поспівчував вусппівцям: «…мені дуже шкода, що організаційні й інші справи не дають їм змоги написати щось путяще, написати щось таке, що по щирості подобалося б їм самим. І серед них є сильні люди, що пожертвували собою для справ організації і реклами революційної української літератури і не мають змоги любити своє літературне ремество. Тож вони мусять друкувати наївні, ученицькі речі, і публіка помилково вважає їх за літературний молодняк, хоча це найбільше дуже давні літератори».

Отож вродливого й енергійного Хвилю не любили, особливо ж, як стверджував Іван Майстренко, колишні боротьбісти: «Серед них ходили чутки, що під час першої світової війни Хвиля був провокатором, що видав царській поліції в Полтаві членів “Юнацької Спілки”». Серед полтавських боротьбістів Хвиля зустрів і дружину, Галку Терезанську, як її дружньо називали. Хай там як було в Полтаві, а у Харкові Хвиля боровся з боротьбістами як міг — від Шумського й Еллана-Блакитного до Ялового і навіть покійних Михайличенка й Чумака. Дружив він тільки з Панасом Любченком, який навіть заступився за Хвилю перед Сталіним і через це підставився.

Той-таки Майстренко характеризував його: «Хвиля був представником того типу радянської людини, що її можна назвати більшовицьким кар’єристом. Найяскравішим представником цієї категорії людей є Лазар Каганович… Хвиля по-дитячому копіював Кагановича в своїх інтригах проти Шумського, в своїй боротьбі проти Хвильового. Всюди він намагався здобути собі славу й зробити кар’єру на нещасті інших людей. Його не любили й боялись з ним зближуватись усі партійні кадри КП(б)У».

Андрій Хвиля. «Від ухилу — в прірву» (1928)

Кар’єризм Хвилі відзначив і його опонент та майже «тезка» Микола Хвильовий, який 1926 року писав: «…Дозвольте одрекомендувати і цього наполеона. Колись Троцький приблизно так говорив про Вардіна: “У него тьма претензий, но знаний убийственно мало”. Те ж саме й з Хвилею: гонору — Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудиції — як кіт наплакав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошурку, та й то для дітей середнього віку. А втім, це — загостра характеристика; результат нашої роздратованості», — збавляв він обороти і далі закликав: «…Покиньте, Хвиля, “любити” сахарином своїх уст “робітничо-селянську Україну”… Нікому від вашої любові не холодно й не душно. Ви зумійте взяти на облік співвідношення всіх реальних сил і зробити правильним прогноз на майбутнє».
Хвиля не прислухався і майбутнє спрогнозував неправильно. Він знищив опонентів, але й сам не уникнув кари. Його арештували, коли вже нікого з мушкетерів не було: Фуся застрелився в січні 1936-го в Москві, у листопаді в Тбілісі арештували Ліфшиця і розстріляли в березні 1937-го, у серпні того року в Москві розстріляли Постоловського.

Стосунки ВАПЛІТЕ з партією традиційно представляють дуже однобоко — як жертви і ката, мовляв, діяльність ваплітян не відповідала лінії КП(б)У. Насправді ж партійні інтриги за участі «трьох мушкетерів» і їхніх супротивників на чолі з «кардиналом» Андрієм Хвилею набагато складніші, тонші і хитромудрі. Коли Хвиля обвинувачував Хвильового у фашизмі, Фурер за те саме громив футуристів. Бої на літературному фронті закінчилися реальною загибеллю опонентів: à la guerre comme à la guerre.