Катажина Квятковська-Москалевич: «Написання книжки про Україну мене змінило»

Катажина Квятковська-Москалевич. Фото Lviv Media Forum

Польська репортерка – про близькість з Україною, «дубль два» у репортажі та свою книжку «Вбити дракона»
Чи можливо вбити дракона? Дракона корупції, який виростає знову та знову? Польська репортерка Катажина Квятковська-Москалевич понад десять років документувала події в Україні, аби більше зрозуміти нашу реальність зсередини. Колись вона навчалась у Харкові, а згодом записувала історії людей під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. За результатами її репортерського дослідження в Польщі вийшла книжка «Вбити дракона. Українські революції». Українською збірка репортажів з’явилася цього року в перекладі Андрія Бондаря. Це – перша експериментальна книжка «Видавництва Львівського медіа форуму», видана спільно з «Школою журналістики УКУ». «Вбити дракона. Українські революції» – документ новітньої історії України від 2004 року до початку війни на Донбасі. А також нагода зрозуміти про себе щось важливе, чого ми самі не розгледимо зблизька.

У книзі зібрано непрості людські історії. Як каже літературна критикиня Ганна Улюра у газеті «День»: «За суттю вони – не біографії навіть, а історії саме громадян. Тому і звучать десь так, як стародавні міфи про гнів богів: людина проти сили, якій вона не здатна ані повністю підкоритися, ані чинити повноправного супротиву, бо ж «навчилася послуху та смирення в контактуванні з державними інституціями. Всі трагедії, які «Дракон» фіксує, є наслідком – це головне послання книжки. Не покаранням навіть, а цілком правомочним результатом того, як десять років поспіль кожна людина в цій країні відмовлялася від обов’язків бути громадянином».

Авторка книжки – Катажина Квятковська-Москалевич, польська журналістка та письменниця, лауреатка премії Amnesty International «Перо Надії», номінантка на премію Grand Press за репортаж про Беслан і нагороду імені Ришарда Капусцінського, – цьогоріч приїжджала на «Львівський медіафорум», аби презентувати книгу. «ЛітАкцент» задокументував розмову – про процес роботи над репортажами, те, чому в історіях немає геппі-ендів та чи буде «Вбити дракона ІІ».

— Касю, ти доволі багато часу прожила в Україні. Наскільки я знаю, все почалося із твого навчання в Харкові. Зазвичай всіх несе на захід, чому ти вибрала саме Харків?
— Перед тим, як потрапити в Харківський університет, я приїхала до Харкова влітку 2003 року. Разом із міжнародною групою волонтерів я відновлювала центральний сад імені Тараса Шевченка. Місцеві жителі не могли зрозуміти, чому ми проводимо відпустку, працюючи як чорнороби, ще й задарма. Весело було. Мені сподобалося місто. Мені подобаються широкі вулиці, просторі площі, Харків має чарівність неслухняного хлопчика. Також я дізналася багато нового про життя. Наприклад, про те, що таке «колхозный загар».

Я була в Україні також під час Помаранчевої революції. Те, що я побачила в Києві, справило на мене великий вплив. Помаранчева революція «зшила» мене з Україною.

І тоді, коли 2007-го року я приїхала до Харківського університету, я на власній шкірі відчула те розчарування, про яке пізніше розповідали герої моєї книжки: «помаранчеві» політики не виправдали навіть частини покладених на них сподівань, а держава не стала більш приязною до своїх громадян.

Живучи в гуртожитку, я мала нагоду протиставити ідеали Майдану з реальністю. Українські студенти нарікали, що мусять платити, найчастіше колективно, за кожен іспит. А студентів з Китаю, яких у Харкові було багато, міліція виловлювала в метро й під загрозою арешту вимагала гроші. Я запитала свого наукового керівника, чому так багато корупції, якщо перемогла революція. Той поглянув на мене дещо зверхньо: «Катерино, — сказав він, — ти приїхала вивчати українську філософію, а ставиш такі наївні запитання».

Катажина Квятковська-Москалевич. Вбити Дракона. Українські Революції / пер. з польськ. Андрій Бондар. — Львів: Видавництво Львівського медіафоруму, 2017

— Розкажи, будь ласка, як ти знаходила своїх героїв для книги?
— Своїх героїв я шукала в різний спосіб. Читала пресу, інтернет, дивилися телевізійні програми, навіть такі, як «Битва екстрасенсів» та «Міняю жінку», хоч в Польщі не маю телевізора. Для мене було важливо пізнати українську реальність із різних сторін, навіть із перспективи домогосподарки. Цікавилася всім. Вірю в свій репортерський інстинкт, тобто вміння виловлювати з інформаційного потоку важливі історії.

Контакт до першого героя, Богдана Хмельницького, мені дала приятелька, знана журналістка Крістіна Бердинських. Після зустрічі з ним у мене зародилася ідея написання книжки. Схоже було з кількома іншими історіями: я люблю запитувати пораду, тому питала майже всіх знайомих, які історії вони хотіли б перечитати в книжці про українське десятиліття. Вони казали, а я дізнавалася. Частина з цих історій тепер у книжці.

— Чи були у твоїх історіях щасливі завершення?
— Одного разу я попросила свого знайомого Павла, щоб він розказав мені історію з геппі-ендом в Україні. І він розповів про гангстера Сонечко. Був у Херсоні гангстер Сонечко — жахливий гангстер у жахливі 90-ті роки. В якийсь момент він пересварився зі своїми друзями чи то партнерами по бізнесу, і його застрелили. Оскільки застрелили його в центрі біля фабрики, то одна з куль не потрапила в Сонечко, а потрапила в шибку. Не розбила її, а лише залишила слід від кулі. Відтоді минуло десять років і Павло, йшовши містом, побачив чудову кав’ярню, садочок біля неї, там грала гарна музика і він зацікавився, звідки ж у тій кав’ярні взяли струм. Виявилося, що струм був проведений через цю дірку у шибці, що завдяки цьому в садочку була жива музика. Це була єдина історія з геппі-ендом, яку мені розповіли.

Однією з найбільших причин того, що я приїхала в Україну і почала тут свою роботу, є те, що я обожнюю український гумор, українську самоіронічність. Мені дуже хотілося б, аби поляки були настільки самоіронічними до себе, як українці. Люблю сюди приїжджати і жити.

— Коли ти записувала історії, то вони відбувалися «тут-і-зараз». А якби в тебе була ще одна можливість усе переграти, зробити «дубль два», чи ти написала б цю книжку так само, чи хотіла би в ній щось змінити?
— Очевидно, що змінила би. Найперше зізнаюся, що я люблю зменшувати свої тексти, робити їх худішими. Ця книжка не є груба, але щоразу, коли читала її, а читала її разів сто, щоразу викидала якесь речення. Навіть коли переглядала український переклад уже в підготовці до видання, зрозуміла, що я би й тут кілька речень іще викинула. Зізнаюся, що ви нічого не втратили, я викинула не надто суттєві речі, але просто не люблю якихось прикрашених текстів. Мені подобається текст жорсткий і м’ясистий. Як моя донька, яка нервується, коли в неї на голові якісь рожеві заколочки чи прикраси. Вважаю, що так має бути і в тексті.

— В одному з інтерв’ю Маріуш Щиґел розповідав, що в Польщі українська тематика дуже набридла і ніхто вже не хоче про нас слухати. Скажи, будь ласка, як було у твоєму випадку, яка була реакція на книгу? Як ти відчувала — чи люди хочуть ще щось знати про Україну, чи вже ні?
— Якщо говорити про час видання, то я розуміла, що, беручи до уваги комерційну складову, мала би видати цю книгу раніше – на хвилі активного явного зацікавлення Україною. Але так сталося, що я була свідома того, що вона вийде вже тоді, коли основна увага до України спадатиме. Мені йшлося про те, аби ця книжка виглядала так саме, як вона виглядає. Щоби була випрацьованою. Не хотілося робити щось нашвидкуруч.

По-друге, моє видавництво в Польщі – «Czarne» – має дуже добру політику. Книжка довго видається: довге редагування, перевірка фактів і т.д. В мене був дуже ретельний редактор, який перевіряв кожну дрібницю. Я написала в книжці, що між пунктом А і пунктом Б 15 кілометрів, а він мені каже: «Ні. Між цими пунктами 20 кілометрів». Ми можемо поспішати в пресі і бути недокладними в щоденних виданнях, але до книжки мусить бути інакший підхід.

Я мала ще одну проблему, що не знала як цю книжку закінчити. Завершила її в момент найбільш драматичних для України подій. Не можна було поставити крапки, тому що невідомо було, як ці події обернуться. Це був Ілловайський котел, важкий і страшний час для України.

Я не є журналістом воєнним і потребую для своєї праці певного зосередження і спокою. Для мене важливий момент налагодження певних стосунків із героями. Стосунки в репортажі нагадують хоч короткочасну, зате дуже глибоку дружбу. Мені важливо було опинитися у цьому настрої, але обставини цьому не сприяли. У цій книжці я не описую як саме відбувалися події, я зосереджуюся на тому, як їх сприймали, якими вони залишилися в рецепції і в пам’яті. Фактично, йдеться про те, як вони залишилися в пам’яті різних людей. Ідеться про той поліфонічний аспект, про який ми говорили. Коли я завершувала книжку, лава цих подій ще не застигла, вони були ще живими. Хоч уже перша хвиля пам’яті почала якось формуватися, але самої завершеності подій ще не було. І важко було про цю сформованість говорити, тому що всі люди, і я зокрема, були дуже зранені і чулі до того, що відбувалося. Важко було залишатися у цьому моменті безпристрасним. Текст має дійти, як сир.

— Історії, зібрані в цій книжці, насправді багато в чому дуже драматичні і болючі. Ти ж жила в цих розмовах, проживала ці сюжети разом із героями. Запитаю про дещо особистий момент. Як ти внутрішньо це все «перемолола»? І чи можеш сказати, що написання цієї книжки якось тебе змінило?
— Так, змінило. Найбільше мене змінила історія, яка, зрештою, не увійшла в цю книжку. Вона мене так глибоко зачепила, що я не змогла її певним чином осмислити. Це історія, після якої я два тижні фізично відхворіла. Історія Діми з Донецька, який належав до «Свободи» і був підрізаний ножем на одному з європейських мітингів у Донецьку. Сталося так, що ми зустрілися з батьками цього хлопця у Львові. Ми сиділи з ними в кав’ярні і мені здавалося, що вони згасають. Вони навіть не зняли курток своїх, коли зайшли. Це була ситуація, в якій не було видно жодного-жодного світла.

Мені траплялися історії набагато жахливіші за своїми обставинами, але там був хоч якийсь просвіток. Наприклад, була історія Юри зі Стрия, замученого у Слов’янську. Я розмовляла з його мамою, він був одним із трьох синів. Родина змогла пережити цю трагедію. Там була сильна місцева громада, яка опікувалася ними. А тут насправді не було жодного світла. Через кілька днів після смерті сина люди, які його вбили, вирішили вбити і їх – батьків. Я не можу пояснити мотивації цих жахливих вчинків, але так було. І вони мали вночі швидко, таємничо покинути Донецьк, залишивши все те, що мали за життя. Тут вони опинилися в ролі птахів без гнізда. Вони переїжджали по якихось орендованих квартирах, часто їх змінювали. Фактично все те, за що вони трималися, це були малюнки їхнього сина. Він малював, коли був п’ятирічним. Вони принесли в пакеті мені ці малюнки, показували їх. Я тоді ще не мала дитини. І думаю, що тепер, коли вже маю дитину, до цього матеріалу взагалі би не змогла підійти. Щойно я думаю про це, в мене з’являються на очах сльози.

Та держава, влада тої країни, за яку загинув Діма, залишила цих батьків самих на себе. Це теж несамовито сумно й трагічно. Їх підтримували лише сім’ї Небесної сотні.

— Як ти відчуваєш себе зараз, приїжджаючи в Україну? Як думаєш, чи будеш ще щось про нас писати, чи це наразі все?
— Планую написання. Думаю, наступні десять років я писатиму продовження книжки — «Вбити Дракона ІІ». І якраз в цій другій частині ми будемо мати ситуацію з геппі-ендом.

Так сталося, що після написання цієї книжки, десь починаючи з середини 2014-го року, я виїхала з сім’єю на захід, і для мене це була для мене своєрідна детоксикація від матеріалу цієї книжки. Я мала можливість і час, аби відпочити та дистанціюватися. Тепер я можу приїжджати до вас та подивитися на все свіжим оком. Це дає мені надію на написання книжки-продовження.

Рік ми прожили в Техасі, там народилася моя донька і так сталося, що я зауважила, що деякі речі, характерні для нашої частини Європи, можна спостерігати й там. Виявляється, в них із правосуддям теж недобре. Там є смертна кара є, що ще більше поглиблює проблему. Там теж є «кнопкодави». Тобто дракон техаський теж існує. Від цього дракона потрібно пильнуватися всюди.

Розмовляла Олеся Яремчук
З польської переклала Галина Крук

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».