«Танжер»: робота над контекстом

Йван Козленко. Танжер. – К.: Комора, 2017 (фото з сайту blog.yakaboo.ua)

Роман Йвана Козленка «Танжер» вийшов під цьогорічний Книжковий Арсенал і отримав доволі щедрі аванси – книжка, зокрема, потрапила до кількох списків must read від поважних літературних критиків. Амбітна місія тексту, як її сприймає сам автор, – у тому, аби, відштовхуючись від образу «міста бітників» Танжеру, портового міста й території свободи, сформувати новий образ Одеси, порто-франко з перерваною історією та спотвореним, викривленим міфом.

На практиці роль Танжеру — велелюдного простору, де, за висловом Берроуза, можна «жити так, як вам заманеться», – бере на себе сам текст: усе, що заманеться, робить автор, свідомо перетворивши роман на таке-собі галасливе місто-порт, романтичне й трохи екзальтоване, де чути всі голоси одразу. Водночас, це багатоголосся підкуповує щирістю, хай подекуди наївною, подекуди пафосною: автор точно має що сказати про Одесу (в них із цим містом «інтимний зв’язок»), і сам факт цього говоріння працює на формування літературного контексту, – якого катастрофічно бракує не тільки Одесі, а й іншим містам пострадянського простору.

Йван Козленко – молодий одесит із дипломом місцевого філософського факультету, активний учасник літературного одеського «андеграунду», в останні роки – директор київського Національного центру Олександра Довженка. Формально «Танжер» не можна називати новинкою: у післямові до книжки Козленко розповідає, що йдеться про написаний ним іще десять років тому текст, який тоді ж опублікували в часописі «Київська Русь». Проте перше видання роману було майже повністю «унормовано відповідно до правил літературної мови», й він «надовго канув в Лету, так ніким і не зауважений».

Цьогорічне видання має яскравішу долю: його точно помітили, у кількох інтерв’ю Козленко навіть говорить про перспективи екранізації. На додачу до доволі компактного «Танжеру» видавництво «Комора» включило до книжки якісний – і дуже потрібний для того ж таки літературного контексту – додаток: окрім цікавої ненудної післямови автора, тут є і фрагмент «Майстра залізної троянди» Миколи Бажана, і фрагмент тексту Георгія Островського «Все, що залишилось», і – справжній скарб! – повний текст новели Юрія Яновського «В листопаді».

Персона українського поета й романіста Юрія Яновського (1902-1954) – ключова для «Танжеру». У романі є кілька сюжетних (і хронологічних) рівнів; в одному з них на початку 2000-х років діють, кохають та шукають себе трійко молодих представників одеської арт-тусовки: головний герой Орест (людина пишуча, яка готується спробувати себе на акторській ниві), сценарист Сева та акторка Марта.

Другий сюжетний рівень – це кінець 1920-х, світ роману Яновського «Майстер корабля» плюс реальні події, покладені в його основу. Козленко тут працює водночас із реальним та літературним, дозволяючи собі переплітати деталі, що стосуються як конкретних людей – Юрія Яновського, Олександра Довженка та прими Одеської опери Іти Пензо, – а також їхніх уособлень у романі Яновського – відповідно, Товариша Майстра Кіно, Севи та Тайах. Ці пари формують комплексних героїв (Яновський/Майстер Кіно = Ґео, Довженко/Сева = Сашко, Іта/Тайах = Іта), які – за Яновським та Козленком – закохані одне в одного. Ми без труднощів зчитуємо паралелі двох сюжетних рівнів і майже від початку асоціюємо Ореста з Ґео, Севу з Сашком та Марту з Ітою. Сучасні герої п’ють пиво, вживають кокаїн, танцюють у клубах та кохаються, герої з 1920-х курять опіум, слухають Bye Bye Blackbird – і також кохаються.

Складнощі з ідентифікацією персонажів геть не ускладнюють стеження за сюжетом. Натомість, його серйозно ускладнює третій рівень – перевантаження історичними вклейками, що живуть і всередині тексту, лінійно, і в численних примітках, які буквально вистрибують посеред простору роману. Тут і «диктатор Малоросії» Муравйов, і УНРівці, й добровольці, і командант міста Тютюнник, і губернатор Грішин-Алмазов, що йде на вечерю до Віри Холодної, і цитати з Сосюри й Теффі. І якщо лінійні історичні нариси самі по собі яскраві й цікаві за формою (йдеться про осяяння головного героя, що, найчастіше, приходять до нього після вживання певних стимуляторів), то текст посилань подекуди займає більше половини сторінки й набагато органічніше існував би у форматі окремої довідки наприкінці.

«Танжер» – це перший текст Козленка українською: у своїй післямові він щиро оповідає про своє тогочасне неволодіння мовним апаратом на достатньому рівні і пов’язані з цим складнощі (до слова, післямова Козленка – набагато менш еклектична за текст роману, і читати цю струнку, рівну та глибоку оповідь – читацька насолода). Проте насправді мовне тіло тексту дуже приємне для сприйняття, хоч тут подекуди й виникає відчуття «штучності» – зокрема, під час читання побутових діалогів (так не говорять). Окремо як авторські досягнення можна назвати яскраві віршовані фрагменти. Ще один плюс – це той спосіб, у який Козленко наближає до читача класиків: тут він перетворюється на першокласного популяризатора, впевненого гіда, який веде читача-туриста від однієї яскравої репліки до іншої: ось тільки-но промайнув «мій друг Михайль», як уже Сосюра «їсть дині й затято курить у траві Олександрівського парку з емансипованою дівчиною в шкірянці, кудлатій шапці та з мавзером, яка стріляє в повітря щоразу після оргазму».

Козленко-гід приводить нас до своєї Одеси і прагне показати це місто таким, яким знає його і любить: «нездатне знайти себе в дзеркалі драматичної історії 20 ст., трагічно уніфіковане й тотально радянізоване»; місто, сутність якого полягає у принциповій неможливості зреалізованості. Він багато говорить і про країну в цілому – за концептуальну рефлексію у книжці в основному «відповідають» алкогольні діалоги Ореста із другом Славком. Ці двоє на прекрасному філософському рівні обговорюють культурну спадковість українців, яка кількаразово була перервана і яку доводиться починати з нуля; сумують через те, що нації природно виростати з культури, а не вростати в неї, як це доводиться робити українцям; ностальгують за корінням тощо.

Наразі виходить, ніби авторові набагато простіше пояснити те, про що його книжка, аніж, власне, втілити свій задум за допомогою художньої літератури як іструменту. Втім, це не нівелює контекстуальної та міфотворчої ролі «Танжеру». Сам Йван Козленко, маючи увесь необхідний бекґраунд, може у майбутньому стати автором шалено затребуваної на сьогодні есеїстики, публіцистики чи художньої репортажистики про Одесу та її вітальність.

Олена Кухар

Народилася в Чернігові, закінчила філософський факультет МДУ ім. Ломоносова, працювала в ЗМІ у Москві. Після анексії Криму повернулася до України, працювала заступницею головного редактора Tyzhden.ua. Сьогодні - культурний оглядач Tyzhden.ua.