«Вже я не Довженко, а чорт…» (історія однієї дружби)

 

Олександр Довженко. Автопортрет. Олія. 1924 р.

25 липня 1945 року Олександр Довженко зробив у щоденнику запис, над яким тепер доводиться ламати голову: «Чую, що Бажан став моїм ворогом».

Як?! Микола Бажан – ворог Довженка? Але ж хіба не були вони ще від середини 1920-х років друзями, яких, здавалося б, назавжди зблизили кіно, література, спільні мистецькі ідеали?

Так, були. І все ж, настав момент, коли геометрія їхніх стосунків серйозно ускладнилася…

Кіномолодість
Познайомилися Довженко й Бажан 1925 року в Харкові. У спогадах, написаних мало не через півстоліття, Микола Бажан згадував друга, не приховуючи свого давнього захвату його неординарною особистістю. І справді: в карикатурах художника «Сашка», в його палких дискусіях із Анатолієм Петрицьким, у феєричних оповідях і в співі, навіть у «творчій тривозі й жазі», – у всьому відчувався Довженків талант.

А ще – «він був красивий». І хода його також була незвичайною: Довженко «ніс своє тіло в просторові й скульптурно розміщував себе (! – В.П.) в його тривимірності. Красиво закинута д’горі голова, сильна, нервова шия, розмашисті рухи рук, випростані груди, широкий, легкий крок – це була гармонійна хода людини, яка вільно почуває себе в світі, якій органічно притаманне почуття ритму і лінії»…

Тоді, в другій половині 1920-х, вони жили на Пушкінській вулиці в двоповерховому будинку, експропрійованому радянською владою у якогось харківського багатія. Поселилися тут працівники газети «Вісті ВУЦВКУ», до числа яких належав і Довженко (до тодішньої столиці УСРР він приїхав ще восени 1923-го, після того, як розпрощався зі своєю дипломатичною кар’єрою).

То був час творчих дерзань для обох: одна за одною побачили світ перші поетичні збірки Бажана («17 патруль» – 1926, «Різьблена тінь» – 1927, «Будівлі» – 1929); з’явилися перші Довженкові фільми: «Вася-реформатор» (1926), «Ягідка кохання» (1926), «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930)…

Микола Бажан не раз відгукувався на Довженкові фільми як кінокритик. «Звенигору», «Арсенал», «Землю» він оцінював дуже високо. Про це свідчив, зокрема, його «нарис про митця» «О.Довженко» – книжечка на 32 сторінки, написана 1929 року і невдовзі видана в Києві коштом ВУФКУ, себто – Всеукраїнського фотокіноуправління (1930). Міркування про Довженкові фільми густо обставлені в ній ідеологічною «приправою»: звісно, «кінематограф революції» – це «загрозлива для ворогів сила», «важлива зброя» у «запеклій класовій борні»; звісно, «фільм Заходу – це солдат армій капіталізму»; звісно, світова буржуазія тільки й думає, як би розставити «лабети, пастки, перепони» на шляху української радянської культури…

Проте не це головне в Бажановому «нарисі про митця». Сіль – передусім у досить проникливій естетичній оцінці фільмів Олександра Довженка, два з яких – «Звенигору» й «Арсенал» – віднесено до здобутків світової кінематографії. Про них Бажан написав із почуттям радості й гордості за українське кіно, за молоду «культуру нації» (як сказав би герой роману Юрія Яновського «Майстер корабля» режисер То-Ма-Кі). Причому, ідейно-змістовими аспектами Довженкового «кінематографу революції» Микола Бажан не обмежився, звернувши увагу й на оригінальну кінопоетику «Звенигори» та «Арсеналу». Особливо важливою є думка критика про синтез, себто про те, що Довженко використав «усі мистецтва» – «культуру малярську», «найскладніші музичні ритми», «пограбував» театр і літературу, виявивши «дотепність і пафос публіциста», «хист і спостережливість письменника»…

Згадано «уперті студії його в німецьких митців», і хоч цю тезу Бажан не деталізує, проте в перспективі вона могла бути корисною для повнішого розуміння генези Довженка – митця, глибоко закоріненого в національну культурну традицію і, водночас, дуже чутливого до того досвіду, що його в середині 1920-х мало молоде кіномистецтво Європи й Америки (і мистецтво живопису – також).

«Звенигору» й «Арсенал» критик називає кінопоемами, Довженка – зухвалим «руїнником канонів», експериментатором, художником екрану, який змушує звиклого до кінорозваг глядача мислити. Останній акцент особливо суттєвий, адже йшлося про висоту творчої планки, про повноголосся української культури, яка стає цікавою далеко за межами СРСР. Ім’я Олександра Довженка в такому контексті було знаком і передвістям нових культурних досягнень України…

Будинок на вулиці Пушкінській у Харкові, де в середині 1920-х рр.. мешкали Довженко й Бажан. Фото В. Панченка

За Довженка Бажану часом діставалося. Так було, зокрема, в 1932 р., після виходу Довженкового фільму «Іван». Вітаючи його появу, Микола Бажан нагадував і про «Звенигору», що з’явилася п’ять років тому, в 1927-му: «Цей рік є дата, коли українське радянське кіно дало справді український радянський фільм. Почалася нова епоха в історії нашого кіна, епоха досягнень і перемог. Довженко стоїть на чолі цієї епохи».

Бажана осмикнули: «Останні факти з кінофільмом «Іван» свідчать, що на кінофабриці ще згущено атмосферу алілуйництва», – суворо попереджав керівництво кінофабрики, а заодно й захопленого критика, редактор газети «Комуніст» Федір Таран, нагадуючи, що Довженко виявив не тільки «великі художні здібності, розмах і сміливість», а й «величезні ідейні зриви». Новий Довженків фільм Таран рішуче засудив: «Іван безлиций це не є радянський боєць»; «автор ще не позбувся впливів звенигорської минувшини»; він «дав не наше, а чуже нам трактування найвідповідальнішої теми соціалістичної реконструкції – перероблення селянських поповнень на індустріальному велетні-будуванні» (себто Дніпрельстані. – В.П.). Мистецтво є сферою «гострої класової боротьби», нагадував Федір Таран, тож треба ставити питання про «ідейне озброєння, марксистське виховання О.Довженка».

«Виховання» режисера, як тепер відомо, мало невдовзі завершитися арештом. Але сталося чудо: Довженка врятувала аудієнція у самого Сталіна, яку допоміг влаштувати голова правління Союзкіно Борис Шумяцький…

І ось цей Бажан, сповнений пієтету в ставленні до особистості й творчості Довженка, його перший біограф, редактор фільму «Земля», – цей дипломатичний і відданий мистецтву Бажан у роки війни стане для Олександра Петровича ворогом?!

Зустріч на фронті
Уже в червні 1941-го Микола Бажан отримав військове звання полкового комісара і був призначений відповідальним редактором газети «За Радянську Україну!», органу ЦК КПУ й Верховної Ради УРСР. Редакція й друкарня, згадував Бажан, «перебували в штатах Політичного управління Південно-Західного фронту і підлягали його розпорядженням». У спогадах про Ванду Василевську Бажан розповів про драму першого року війни. Про «цегляний будиночок інкубатора» у Броварах, де якийсь час розміщувалася редакція; про бої за Київ; про Хрещатик, перегороджений барикадами, мішками з піском, шестиногими «павуками» із зварених залізничних рейок; про Прилуки й Харків, де доводилося працювати в перервах між нальотами ворожих бомбардувальників; зрештою – про той день, коли Червона армія залишала українську землю…

Дивно, однак: у розрізнених воєнних спогадах Бажана чомусь немає жодного слова про трагедію Південно-Західного фронту і його командувача Михайла Кирпоноса. Хоча розгорталася вона, можна сказати, на очах у редактора газети «За Радянську Україну!»…

Гітлер планував узяти Київ у липні 1941-го, проте цього не сталося не тільки в липні, а й у серпні. Тож німецькі війська пішли в обхід із півночі й півдня, готуючи грандіозний «котел», до якого мали потрапити війська генерала Кирпоноса. Попри очевидну загрозу оточення і замикання кільця в районі Лубен та Лохвиці, Сталін категорично забороняв «панікеру» Кирпоносу відступати й закріплюватися на берегах Псла. І трагедія сталася: 15 вересня танки Гудеріана й Клейста замкнули кільце. І тільки після цього Сталін наказав залишити Київ і відступити. Хоча відступати, по суті, вже було нікуди…

Німці увійшли до Києва через кілька днів, 19 вересня. Спроби генерала Кирпоноса прорвати оточення між Лубнами й Лохвицею успіху не мали. Сам генерал загинув 20 вересня у бою під Лохвицею… 570 тисяч воїнів-червоноармійців потрапили до полону. Сотні тисяч загинули…

Втім, ця, здавалося б, така блискуча операція дорого коштувала Німеччині. Перекинувши війська Гудеріана на південь і уповільнивши тим самим наступ на Москву, Гітлер допустився фатальної стратегічної помилки: він програв війну…

Меморіальна дошка на будинку на вулиці Пушкінській у Харкові, де в середині 1920-х рр. мешкали Довженко й Бажан. Фото В. Панченка

Нічого цього Микола Бажан не згадує. Можливо, тема страшного київського «котла» була табуйованою? Напевно, так. Свою провину за «котел» Ставка Верховного головнокомандування поспішила перекласти на Кирпоноса, на українців, які начебто масово переходили на бік ворога…

У вересні 1941-го Довженко ще був у Башкирії, в евакуації. А Бажан? Редагована ним газета «За Радянську Україну!» продовжувала виходити (редакція працювала десь поза межами «котла», чи не у воронезькому містечку Валуйки). Адресувалася вона мешканцям окупованих гітлерівцями сіл та міст: її розкидали з літаків і проносили через лінію фронту силами партизанських груп. За свідченням Бажана, сукупний тираж газети за час її існування становив близько 20 мільйонів примірників (а ще ж були й мільйони листівок, тексти яких писалися журналістами, в т.ч. й самим редактором). Проіснувала ця «незвичайна газета» півтора року. Останні її номери вийшли наприкінці січня 1943-го…

Редагуючи газету, Микола Бажан не полишав і поезію: під час війни вийшли його збірки «Клятва» (1941, 1942), «Сталінградський зошит» (1943), «В дні війни» (1945).

…А Довженка війна застала в Одесі. На напад гітлерівської Німеччини Олександр Петрович відреагував блискавично: вже 23 червня 1941 року одеська газета «Большевистское знамя» вийшла з його полум’яною статтею «До зброї!» (її негайно передрукували і в багатьох інших виданнях)… Що ж до біографічної хроніки наступних місяців, то вона складається важко. Достеменно відомо, що в перші дні вересня Довженко перебував в Уфі. Протягом місяця його мучила хвороба руки й плеча. Десь на межі літа-осені 1941-го він писав співробітнику адміністрації Київської кіностудії Михайлові Васильовичу Тихонову, прохаючи прислати в Уфу «толкового человека, который помог бы мне совершить переезд из Уфы в Ашхабад. Рука моя и плечо наполовину поправились, и дней через десять я смогу уже прервать лечение для этого переезда». «Признаюсь, по правде, еду я с большой неохотой, – скаржився Довженко. – Я считаю все эти ашхабадские, ташкентские дела чем-то вроде отсиживания и видимостью работы. Я хочу работать где-то если не на фронте, то возле фронта, и жалкие крохи нашей пленки тратить /…/ не на бледные выдуманные иллюстрации страшных событий, а на саму войну, на военную кинохронику. Послал прошения в нужные инстанции и жду ответа» ..

Ситуація для Довженка, як бачимо, складалася досить драматично. Адже дошкуляла не тільки хвороба – спокою не було й через морально-психологічний дискомфорт: «инстанции» вимагають роботи, але як можна знімати фільм про війну – в далекому Ашхабаді, без творчої групи і без «натури»? «Мені поручено спішно писати сценарій і крутити великий фільм», нотував Довженко в Щоденнику 23 грудня 1941-го. Робота, однак, не клеїлася; кіноначальство було невдоволене Довженком. 5 січня 1942 року заступник голови комітету в справах кінематографії Полонський доповідав своєму начальнику Івану Большакову: «Довженко фактически до последних дней к работе над сценарием не приступал»…

Зрештою, 22 січня 1942 року Довженко залишив Ашхабад і виїхав у Куйбишев, на засідання комітету із Сталінських премій. З Куйбишева вирушив до Москви. «Через пару дней буду в Воронеже, – писав він дружині 13 лютого 1942 року з Москви. – /…/ Здесь перед моим приездом был Бажан. Он сказал Каплеру (Олексій Каплер – кінорежисер. – В.П.), что Никита С/ергеевич/ (Хрущов. – В.П.) собирается меня вызвать. /…/ Большаков очень торопит меня с картиной. Предложил мне перейти работать на тифлисскую студию».

У середині лютого Довженко приїхав у Воронеж, де в той час розмістилися дві українські редакції – газети «За Радянську Україну!» і радіомовлення. Тепер він і Бажан були зовсім поруч. Саме звідтоді в Щоденнику режисера і в його листах до Юлії Солнцевої почали один за одним з’являтися нищівні характеристики Бажана й «бажанів». Цитувати ці «избранные места» нелегко, проте що поробиш: на великих людей історія має особливі права…

Бажан на дружньому шаржі художника Л.Каплана, 1933 р. (журнал «Червоний перець», 1933, №6).

Уже 20 лютого 1942 р. Довженко писав дружині в Ашхабад: «Злоба и подлость, мелкая и отвратительная у Б/ажана/ не имеет границ. /…/ Луков и Савченко, эти два мои выблядки (! – В.П.), сейчас, как это ни странно, в более выгодном положении, чем я. /…/ Эта скотина Б/ажан/ уже козыряет тем, что я всю войну не работаю».

Для довідки: уродженець Маріуполя Леонід Луков /1909-1963/ і Ігор Савченко /1906-1950/, вінничанин у минулому, – кінорежисери. Луков прославився своїм фільмом «Два бойца» з Марком Бернесом; Савченко в 1941-му зняв за сценарієм Корнійчука кінокартину «Богдан Хмельницький», за яку отримав Сталінську премію (як член комітету зі Сталінських премій Олександр Петрович у перші дні лютого 1942 р., напевно, також голосував за відзнаку для Савченка).

Довженко постійно на межі нервового зриву. Його дратівливість, невдоволення, гнів нічим не стримуються, вихлюпуючись на інших у дуже різкій формі. Найбільше діставалося Бажанові.

Може скластися враження, що однією з причин ускладнення їхніх стосунків стала історія з Довженковими батьками, які залишилися в окупованому Києві. Запис у Щоденнику Олександра Петровича від 23 квітня 1942 р. свідчить саме про це: «Випхали мене з Києва Бажани, залишили нещасних моїх батьків безпритульними. Щодня ходили повз хати і ні один не зайшов. Ніколи було, виряжали євреїв. А потім і самі повтікали в закритих машинах, так і не побачивши «ні єдиної сльози». А батьків моїх кинули на смерть. Скільки жив буду – не прощу. Будь ви прокляті, холодні, жорстокі кар’єристи…»

Батьки Довженка мешкали в його київській квартирі на вулиці Лібкнехта, 8 (тепер – Шовковична). Десь на початку осені 1941-го, коли Київ ще не був окупований, Довженко писав їм: «Я проболів місяць і не міг виїхати за вами». Пояснював, що вже відправляв телеграми «декому» («щоб одправити вас самих»), – проте батьки тоді жили на дачі, їх не знайшли. Обіцяв «старикам»: «Попробую написати ще раз до міськради тов. Геркіну, щоб Вас одправили яко можна»; «Думаю про Вас, як би позбирати Вас сюди до Паші…» (себто, до сестри Поліни. – В.П.); «Я послав прохання дати мені дозвіл на приїзд до Києва. Якщо я його получу і буде можна приїхати, я об»язательно приїду…» Розумів, однак, що вивезти батьків не вдасться, тому готував їх до гіршого: «В разі коли через щось таке виїхати буде не можна і ви останетеся в Києві, дуже прошу Вас жити у дружбі з Анною Петрівною (вочевидь, жінкою, яка доглядала за Довженковими батьками. – В.П.), жити тихо і мирно».

Щось було в цій історії з батьками таке, що мучило Олександра Петровича. Проте винним у драмі своїх «стариків» він усе ж вважав «Бажанів»…

«У меня сложилось точное впечатление, что Бажану и Корнийчуку мое присутствие здесь неприятно, – писав Довженко дружині з воронезького містечка Валуйки. – Стараюсь с ними не встречаться. В отношении Б/ажана/ ты оказалась права на двести процентов».

Виявляється, перші негативні емоції стосовно особи Миколи Платоновича навіяла Довженкові Юлія Іполитівна? Очевидно, що так. І Олександр Петрович «завівся»: його листи до дружини й Щоденник – суцільний надрив і агресія. Ось кілька характерних записів.

Титул брошури М.Бажана «О.Довженко» (Х., 1930). Малюнок – Василя Кричевського

4 червня 1942 р.: «З полковим комісаром М/иколою/ Б/ажаном/ я вже, очевидно, розійшовся зовсім. Це висушена убога людинка, не захотіла мені сказати назви села, куди направляється її редакція. Що думає про мене полковий Б.? Шпик я, предатель чи що я таке? Він порадив мені не поневірятися тут, а їхати до Москви. Значить, я їм не потрібний тут. Ну добре, шановні пасажири прольотки. Не потрібний вам, потрібний народу. Постараюсь писати так, ніби я інтендант не другого, а першого сорту»…

26 червня 1942 р.: Про редакцію газети «За Радянську Україну!»: «Як мені нудно в цьому гнилому єврейсько-міщанському оточенні редакції. Стид і ганьба. На українському фронті єврейська редакція видає газетку на всіх мовах, крім української».

Про саму газету: «Слабенька. Викрики «брати і сестри» – це мало. Газета інформує, але не орієнтує людей, не рятує, не підтримує дух народу-мученика в повній мірі, бо в газеті сидять, да простить мені бог, холодні люди. Бажан, Корнійчук і товажишка (Ванда Василевська. – В.П.) і кучка єврейських діляжок. І тому в газеті нема чогось головного. В ній нема народності, нема серця людського, народного, що підноситься зараз до великих вершин героїзму, боротьби, що страждає, мучиться, стогне, помиляється, проклинає часом усе на світі, терпить, терпить, терпить і надіється»…

8 липня 1943 р.: «Зараз до мене підійшов несподівано Бажан з Борецьким. Поздоровавшись, Бажан зразу ж почав: «По-мойому, тобі треба зараз же виїздити в Урюпинськ, тут тобі нічого робити. Нічого рискувати».

– Але не могли б ви мені розказати хоч трохи, чому це саме я рискую.

Комісар щось знає, але мені не сказав. Мені хотілось плюнуть йому в лице»…

13 липня 1943 р.: «Ось на віддалі сидить новоявлений полковий комісар і поучає апарат. Я дивлюсь на його лисину, і мені стає гидко і трохи страшно, бо ніхто не буває більшим ворогом, як бувший друг»…

14 серпня 1943 р.: «Я пасинок у влади. Я не сіль. Сіль – Корнійчук, Бажан і навіть Панч /…/. Вони І-го рангу, я другого»…

5 листопада 1943 р.: «Перед самим відльотом на Київ приказ ждати Бажана. Вже скільки років я мушу завжди десь ждати Бажана. Мені чомусь неприємно з ним стрічатися і ні про що розмовляти. З ним вірний Юра Яновський, що пронявсь до нового свого вождя великою пошаною. Що робить палка і безправ’я з людиною. Мені нічого од Б/ажана/ не треба, єдине, чого б я хотів – це найменше підлягати його бездарним втручанням у мої культурні діла»…

Здавалося б, сила внутрішнього відторгнення «бувшого друга» в Довженка така велика, що будь-які контакти між ними неможливі. Проте, як ми незабаром пересвідчимося, усе було ще складніше…

«Сашко був дуже вразливий на будь-яку ущипливість»
У спогадах тих, хто добре знав Бажана з передвоєнних часів, хто був з ним поруч на фронті, постає зовсім інший людський образ поета. Щонайтеплішими словами згадував Бажана Євгеній Долматовський, автор популярної уже в 1943 р. пісні «Ой, Дніпро, Дніпро»: «Він уже в тому тридцятип’ятилітньому віці (себто, ще перед війною. – В.П.) справедливо мав репутацію мудреця, а в рисах обличчя збереглася якась наївність». І ще про цю «наївність» трохи детальніше: «По-домашньому лагідний Бажан, чимось схожий на скривджену дитину…».

Леонід Вишеславський, який знав Бажана ще з юності, а потім зустрічався з ним і на фронтових дорогах, майже дослівно повторив Долматовського: «Дивовижним було у Миколи Бажана поєднання благородної стриманості, точніше сказати, академічної чемності з дитячою безпосередністю, такою характерною для справжніх поетів»…

Досить виразний портрет, чи не так? Стриманість, розважливість, академічні манери у поєднанні з «дитинністю»…

То що: різко критичне ставлення Довженка до Бажана в обставинах війни – особливий випадок?

Так, особливий.

Річ у тім, що за своєю психічною структурою Олександр Довженко належав до яскраво вираженого істеричного типу особистості. Психологи докладно описали цей тип, виділивши такі його прикметні риси:
• «Я»–центризм, нестримна потреба у визнанні з боку оточення і в діяльності, яка дозволяє бути в центрі уваги;
• потурання собі;
• легкість образ, самодраматизація, театральність, перебільшений вияв емоцій;
• нестійка самооцінка;
• легка піддатливість впливам оточення чи обставин;
• постійне прагнення до збудженості;
• здатність швидко схоплювати загальну картину «грубими мазками» й ігнорування деталей, що може призводити до помилок…

І ще цікава риса: людина істеричного типу особистості часто здійснює цілком неадекватний вибір партнера в особистому житті!

Як на мене, Щоденник Довженка вкупі з його листами до дружини є досить переконливою ілюстрацією до узагальнень психологів…

«Сашко був дуже вразливий на будь-яку ущипливість, спрямовану на його особу, – зауважив у спогадах Микола Бажан. – Він легко захоплювався, але й легко сердився». Натура його була «емоційною, легко розгойдуваною».

Микола Бажан – редактор газети «За радянську Україну!». 1942 р.

Дипломатичніше вже й не скажеш: «емоційна, легко розгойдувана» натура… Причому, амплітуда тієї «розгойдуваності» була ду-уже широкою, Бажан це знав…

Вони – Довженко й Бажан – виявилися людьми зовсім різної вдачі. Микола Платонович – добряче битий у 1930-ті, стриманий, обережний, застебнутий на всі ґудзики (тим паче, в статусі високопоставленого чиновника – заступника голови Ради народних комісарів УРСР!). У ньому давно поселився пильний внутрішній редактор, який усе ретельно збалансовував. Його натура також емоційна, проте Бажанові пристрасті схожі на магму, що кипить десь у невидимих глибинах…

Олександр Петрович – до краю екзальтований, нестримний, вибуховий, категоричний, полум’яний, готовий будь-якої миті кинутися сторч головою, рвати загати… Якщо Бажан часом нагадував «скривджену дитину», то Довженко – поранений, зневажений, прогніваний апостол, не інакше! У момент найвищої «розгойданості» в нього на поверхню проривалося все – і лихе почуття до колишнього друга, і злобливість щодо колег-режисерів та ненависть до бюрократів, і агресивність щодо «єврейсько-міщанського оточення» (Бажана він також уважав євреєм)…

Україна в огні
30 січня 1944 року, пізнього вечора, Довженка викликали в Кремль, до Сталіна. У кабінеті вождя зібралися члени Політбюро ЦК ВКП (б) і члени ЦК КП(б)У (Лаврентій Берія, Анастас Мікоян, Микита Хрущов…), щоб у присутності запрошених на аудієнцію Олександра Корнійчука, Миколи Бажана та Максима Рильського винести обвинувальний вердикт кіносценарію «Україна в огні».

Сталін звинуватив Довженка в «антиленинских ошибках и националистических извращениях»: «Сценарий «Украина в огне» – это попытка ревизовать ленинизм, это вылазка против нашей партии, против Советской власти, против колхозного крестьянства, против нашей национальной политики. Книга отражает враждебную идеологию автора…».

Кіноповісті «Україна в огні» передувала стаття Довженка з такою ж назвою, написана й надрукована задовго до його виклику в кабінет Сталіна (в газеті «Известия» вона з»явилася ще 31 березня 1942 року). В тій статті були пронизливі слова, що пробуджували ненависть до ворога й налаштовували народ на подвиг. Її переповнювали почуття, викликані великою трагедією, проте покликана вона була все ж навіювати віру в перемогу. Того ж року стаття «Україна в огні», разом із новелою «Ніч перед боєм» та іншою статтею, названою по-гоголівськи – «Великое товарищество», вийшла 50-тисячним тиражем у бібліотечці «Огонька» в Москві.

Читачам 4-го тому Довженкового п»ятитомника (1984 р.) її подали в усіченому вигляді, без позначення купюрованих місць: річ у тім, що в статті було «багато Сталіна». Вона й завершувалася так, як завершувалися численні прокламації того страшного воєнного часу: «За великого Сталіна – вогонь!»

Це варто знати, щоб не думати, що Олександр Довженко був якимось таємним антисталіністом. Так, у Щоденнику він дозволяв собі докірливі слова, адресовані вождю. Згадував батька, який, помираючи, «проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру» (запис у Щоденнику від 26 листопада 1943 р.). А водночас зізнавався самому собі (28 листопада 1943 р.): «не міг я і ніколи не зможу нічого заподіяти шкідливого Сталіну, уже хоча б через те, що зобов»язаний йому своїм життям» (це про той епізод кінця 1932 року, коли Довженка від арешту врятувала аудієнція у Сталіна, – принаймні, так він вважав).

У 1942-1943 роках у Довженка не раз з’являлося відчуття, що Україна знищена до тла, що вона зникає. І це відчуття відбилося у Щоденнику, у кіноповісті «Україна в огні»… Думаючи про причини того, що сталося, Довженко намагався дивитися в очі правді. Страждання загострювало зір. І він писав про «духовну беззбройність» українців, яких «не вчили історії». Про «нікчемність правителів». Про «дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України». Про брак національної гідності, отаманство й анархічне розуміння волі… «Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти» (2 липня 1942 р.)…

Мовби повторювалася історія із Тарасом Шевченком: повернувшись 1843 року у рідний край, Шевченко побачив перед собою «розриту могилу» – приспану Україну, національне небуття, ситих і байдужих перевертнів. І тоді він, як сам казав, «завив совою»…

Обкладинка збірки Олександра Довженка «Великое товарищество», 1942 р.

Чи не те саме рівно через сто років (!) сталося з Довженком?

Невідомий лист Довженка
21 лютого 1944 р. Олександра Довженка виключили із Всеслов’янського комітету, де він був віце-головою; 25 лютого – вивели зі складу комітету із Сталінських премій.

І він не витримує: 27-29 лютого 1944 року пише великого листа не кому-небудь, а своєму «бувшому другові» Миколі Бажану! Лист цей досі не друкувався, тому подам його повністю, зберігаючи стилістику й граматику автора.

«Дорогий Микола.
Повідомляю тебе, що я перебуваю зараз у надзвичайно тяжкому моральному стані, такому тяжкому, що часом смерть здавалась би дорогим бажаним відпочинком. Я почуваю, що з кожним днем якийсь ніби зашморг зтягається навколо моєї шиї і дихати стає нічим. Я не можу вже ні ходити до театру, ні навіть їздити в метро. Мені здається, що всі дивляться на мене, як на проклятого одступника, про якого я написав був колись оповіданнє. Недавно мене «одізвали» з всеслов»янського комітету, сьогодні мені повідомили, що спеціяльним указом Раднаркому СССР мене знято з Сталінського преміяльного комітету, а на моє місце призначили народного артиста українського народу Гната Юру. Чого ще чекати мені, порадь мене? Будете ви знимати мене з художнього керівництва студії чи ні? І ще скажи мені одне, оце от зняття мене зі Сталінського комітету сталося внаслідок пропозиції керівних сил України, як се сталося з Слав»янським, як мені сказав Осьминін, чи ні, чи се грізний акт Раднаркому Союзу? Мені здається, що мене скоро виселять з кватирі, і я не знаходжу собі місця ні вдень, ні вночі. У мене болить аорта, і мені трудно дихати. Я почуваю і переконаний, що в моєму житті стався (злам? – В.П.), що я вступив у якусь грізну добу особистого життя і суспільного свого становища. Про се можна було б і не писати навіть тобі, коли б я не знав, що який би не був у мене лихий, як ти колись казав, характер, я зараз уявляю для культури якусь проте цінність, я можу і хочу творити мистецтво. Єдине, що мене особисто зараз тримає в житті і допомагає терпіти лихо – се глибоке почуття, що сумліннє моє чисте перед народом і руським і українським, і перед партією і перед Сталіним. І нічого ні в словах, ні в дії такого, що йшло би всупереч з політикою радянської влади, я суб»єктивно свідомо не зробив і робити не хотів і не хотітиму.

Тавро буржуазного націоналіста, кинуте на мене підчас великої вітчизняної війни, ношу як мученик і молю бога, щоб допоміг мені не впасти на дорозі. Я пишу тобі, так неначе не впевнений, що обов’язково побачу тебе. Кожний прихід до мене нової людини, кожний телефонічний дзвінок викликає у мене одне болюче питаннє – яку чергову лиху звістку він мені несе?

Большаков лаяв мене, що я там не сказав був; що я не «протаскивал» (це слово написано нерозбірливо. – В. П.) і не «обманывал» нікого, що я читав свому керівництву і в процесі роботи, і в закінченому вигляді і що я давав читати керівникам і на власні їх очи. Тоді, мовляв, би справа пішла б зовсім інакше для мене, що вчинив по відношенню до себе напівзлочинний акт, що його нічим уже виправити не вдасться.

Не знаю я. Хай буде так, як сталося. Узнав недавно я, що Александров (Г.Ф.Александров, завідувач відділу агітації і пропаганди ЦК ВКП/б/. – В.П.) ще не вгомонився і лютує проти мене. Се мені сказав Бородін (директор сценарної студії. – В.П.). Очевидно, скоро почнуть мене шельмувати у пресі.

Напиши мені все, що думають зі мною діяти далі, аби я знав. Не золоти пилюлю. Ти сам був колись у скрутному стані і знаєш гаразд, як се нелегко. Я приблизно передбачаю ту ізоляцію, в яку попаду в Київі, але все, що ти в твоєму стані можеш мені сказати наперед, скажи. Я не думав, що підчас Великої Вітчизняної історичної війни мені доведеться писати отаке, і стан свій розглядати як абсолютно випадкове нещастє, внаслідок помилки, забігання у скрутну хвилину серця поперед розуму, чи певної долі нахилу до гострої фрази, а не ворожої ідеології. У мене в Київі помер од голоду батько, людина, що була для мене самою дорогою у світі. Чого ж я буду вірити, що мені по серцю німецькі прихвосні? Який абсурд!

Як з моєю кватирею? Чи зможу в ній жити? Я не питаю тебе, що про мене думають твої колеги по уряду, але усім їм і тобі, і Микиті Сергійовичу бажаю повного успіху в трудах.

Користуючись нагодою, листа передаю через добру людину Павла Нечоса (директор Одеської кінофабрики тієї пори, коли Олександр Довженко знімав там свої перші фільми. – В.П.). Допоможи йому, як він колись тобі допомагав. Він багато натерпівся в житті безневинно і вповні заслуговує на добро.
Будь здоров.
Твій Сашко.
1944 – ІІ – 27.
Москва.

Перст Довженка. Фото 1943 р.

Зараз я докінчую писати «Мичурина», якого я обов’язково тобі пришлю. Дуже прошу тебе, коли се можна, дати мені можливість написати ще один сценарій. Я обов’язуюся зробити його в три місяці. Се про те, що я тобі говорив. Се буде прекрасний сценарій, якщо я хоч трохи розуміюся в кіно і не зовсім ще утратив розум. Я його вже почав. Напружую всі сили, аби не нести в своїй душі ні зла, ні образи, ні розчарування ніким і нічим. Аби остатися для творчости з чистим чолом і ясним зором, щоб не затьмарити почуття своєю тугою і сумом і смутком. І щоб любов до безмежно дорогого народу не розливалась у плач і стогін, а вилітала з мого серця /…/ (нерозбірливе слово. – В.П.) стрілами по клятим ворогам людства, що втопили нашу країну в крові і муках і обездолили таку силу добрих радянських людей.

Тему «Червона Армія Радянської України» я збагнув в самі останні дні. Мені здається, що тут можна утворити фільм надзвичайної сили і глибини. Се, так би мовити, синтез всієї нашої історії. Тема благородна і хвилююча.

Звичайно, виконаннє її вимагатиме великої сили розуму, почуття і знання.

Мені трудно зараз судити, наскільки в очах нашого високого керівництва я відповідаю сій темі. Крім того, я не певний, що і ся тема вже готова до обробки в художному творі. Тому дуже прошу тебе поговорити з Микитою Сергійовичем навіть не про мене, а хоч про саму тему, і тоді мені напиши.

Якщо ж уже й писати тобі до мене незручно, коли вже я не Довженко, а чорт, і всі роки моєї роботи закреслюються, коли двадцять кілометрів моїх партійних фільмів забуто і зтерто з рахунку історії в нещасну годину, тоді не пиши мені нічого, і се буде знаком для мене, що день мій закінчився.
Будь здоров.
Твій Сашко.
1944 – ІІ – 29.
Москва, Можайське шоссе, 36/50, кв.92».

Олександр Петрович, як бачимо, сподівався, що заступник голови Ради народних комісарів УРСР Микола Бажан може прояснити йому, що з ним, Довженком, «думають діяти» завтра. А водночас просив – мовби через голову свого «ворога» – дати йому можливість працювати, «написати ще один сценарій»… Аби «роботою довести йому (Сталіну. – В.П.), що я радянський мистець його, Сталіна, а не одіозна талановита постать, з «обмеженим світоглядом» (запис у Щоденнику від 1 березня 1944 року)…

Чи відправив Довженко свого листа Бажанові? Можливо, що й ні, адже зберігається він у фонді Довженка, а не Бажана…

Бібліотека Миколи Бажана в його київській квартирі. Можливо, саме тут писалися спогади поета про Довженка…

ххх
Історія дружби поета й кінорежисера – драматична, психологічно переускладнена, прикра. Жорстокий час позначився на ній карбами тяжких моральних колізій. Вийти з випробувань без болю, мимоволі завданого один одному, не вдавалося обом. І немає жодного судді (крім Господа), який міг би винести свій присуд цим неординарним митцям, якщо в якісь моменти гору в них брало «людське, занадто людське», якщо вони ставали звичайними людьми. Хай навіть і схожими на скривджених дітей або ж ображених апостолів.

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Професор НаУКМА.