Наш Маркес найкраще смакує на пляжі, або Про крайнощі в сучукрліткритиці

 

Ірина Ніколайчук

Соціальні мережі, зокрема Facebook, який віднедавна поповнився суттєвою кількістю українських користувачів, – це, крім всього іншого, одна з можливостей для літературної критики стати більш видимою. І навіть не просто видимою, а близькою і доступною, як ніколи. Більш поміченою (в формі лайку, репосту чи й просто перегляду), більш обговорюваною (в коментарях і коментарях до коментарів), а отже, і більш ефективною (чи ефективною хоч наскільки-небудь). Очікувано, поширення й поширюваність літкритики набувають рис SMM часом навіть не без SEO: лайки, репости, коментарі й перегляди стають капіталом літературно-критичних ресурсів. І в сучасних умовах це їм, очевидно, на користь – і ресурсам, і критиці, і авторам чи авторкам.

І нібито нічого дивного, що серед численних матеріалів, присвячених літературі, починають з’являтися «n причин негайно кидати все і бігти купувати *нову книжку письменника-нейм*» чи «n книжок до філіжанки кави і пачки цигарок, без яких ваші філіжанка кави і пачка цигарок будуть не настільки філіжанкою кави і пачкою цигарок». Деякі з цих матеріалів цілком собі зривають хайп і навіть виводять своїх авторів і авторок на рівень топових блогерів/блогерок, чи то пак критиків і критикинь – а отже, такі тенденції цілком виправдані. Так це працює і «у них», тих, із ким у нас тепер безвіз і від кого нам так хочеться не відставати. Але ми не були б нами, якби просто переймали загальні світові тенденції літкритики чи інтернет-маркетингу. У нас – завжди щось своє, іноді таке дороге серцю, що від нього не хочеться відмовлятися десятиліттями. Тому сучасна українська літкритика парадоксальним чином поєднує в собі як мінімум дві речі, яких вочевидь краще уникати, але вони все ще є, і від них все ще нікуди не подітися.

Вже значно рідше, ніж іще років 5 тому, але досі з’являються в рецензіях і оглядах порівняння сучасних українських письменників із західними класиками. І не просто порівняння, а просто-таки титулування – так-так, усі ці «українські Маркеси», «українські Борхеси», продовжіть список своїм варіантом. Ще веселіше – коли це йде в комплекті з «нарешті українська література отримала свого Маркеса/Борхеса/Сарамаго, от же ж радість» (і це, нагадую, в особі *сучукрписьменник-нейм*). А зовсім вже весело – коли в цього *сучукрписьменник-нейм* всього-то півтора романа в послужному списку (щоб не сказати «в анамнезі»). Бентега? Бентега. Непозбувна? Чомусь непозбувна.

Дуже не хочеться згадувати вкотре про наші національні й ментальні комплекси, з яких ми наче от-от вилузалися за роки незалежності. Як і про цю надуману потребу «наздоганяти» західний світ, від якого ми «відстали», і доводити, що от, «у нас же от теж є, майже як ваш Маркес і Борхес, тільки наш (за потреби доповнити: «а отже, кращий»)». Та й читач із тієї когорти, яка «не в темі», мабуть, реагує теж (але це не точно, щоб не сказати – ні, він так уже давно не реагує): «Маркес – звучить, наче це щось хороше, піду куплю, чи що» чи «Не осилив Маркеса – осилю *сучукрписьменник-нейм* і заспокою совість». І хоча це вже в 2013 році виглядало моветоном, у 2017-му це продовжує виринати в рецензіях навіть тих критиків і критикинь, яких зарахували до топових і снобська тусовка тих, хто по-снобськи величає себе літкритиками/-инями, і «простий смертний» читацький загал.

SMM, сказав би Шекспір, якби міг, thou art a heartless b*tch. І в 2013-му, і в 2017-му люди все ще люблять читати в інтернеті (й не тільки там) підбірки Чого Завгодно в стилі «n чогось, без чого вам буде гірше, ніж із ним». Формат такий, хороший формат, подобається людям. Люди радо тиснуть на посилання і бодай по діагоналі проглядають ці n позицій Чогось Безумовно Хорошого чи Влучно Поміченого, які підібрав для них Хтось Безумовно Компетентний (тобто зробив за них частину роботи і звузив їхній вибір серед нескінченної множини «чогось»). Якщо говорити про літкритику, то підбірки книжок – чи не найпривабливіша ніша. Легше ж вибрати книжку із n позицій у зручному списку, аніж іти в книгарню і деморалізуватися серед десятків велетенських стелажів і сотень яскравих обкладинок. Ну, чи доймати консультантів запитаннями на кшталт «а дайте мені шось таке, шоб почитати в метро / на пляжі – «куди ви? на Гоа чи в Херсон?» / в нічному клубі о четвертій ранку / на балконі о 22.04, коли у мене ностальгійний і трошечки меланхолійний настрій, тільки не переплутайте».

Такий споживацький підхід до літератури, хоч він, ніде правди діти, незрідка «монетизується» в лайках, репостах і коментарях, все ж так само ризикований. Я так собі думаю: якщо вже дуже хочеться функціональної точки зору – то і на пляжі, і в метро, і взагалі, скажімо, влітку на канікулах чи у відпустці Простому Смертному Непосвяченому Споживачеві хочеться читати щось таке, щоб якомога менше думати (бажано – не думати взагалі). А Споживач, який «в темі», візьме хоч на Гоа, а хоч у Херсон і читатиме там, у метро чи маршрутці, свого Пруста, Джойса, Леклезіо чи навіть Пауло Коельйо (тільки останнього він не запостить у фб чи інстаграм, а то снобська тусовка снобських інтелектуалів не зрозуміє).

Утім, питання в іншому. Чи в інтересах літературної критики, мета якої – крім усього, ще й селективна й каноноформувальна чи якось так, робити підбірки з явно низькоякісної літератури просто тому, що її легше і/чи приємніше спожити в ось таких життєвих умовах чи за наявності ось такого гастрономічного оздоблення? Коса находить на камінь: хочеться догодити споживачам (причому всім можливим їх категоріям) і набирати перегляди, лайки, репости і все це разом – і водночас не хочеться зі своїм авторитетом топового літкритика/топової літкритикині пропагувати умовного паулокоельйо. Бо хоч десь, може, і справедливо (саме для пляжу і метро, ага), проте непрофесійно. Цілком собі компромісним виходом, як на мене, можуть стати саме тематичні підбірки – «n книжок про щось» виглядатимуть куди переконливіше й доцільніше, ніж «n книжок, які найкраще йдуть під фуагра і бутерброди з ковбасою». Ну бо література – це продукт, звісно, але все ж краще, коли він не цілком легкостравний і лишає по собі хоч якийсь післясмак.

І де та тонка межа між потребою популяризації літератури – «дивіться, і у нас же є» / «от замість просто їсти бутерброд із ковбасою, почитали б ще й книжечку» і тим, що називається літературною критикою, ніхто, як казав класик, об’яснить не може. Але вже зараз очевидно, що з такими підходами доводиться вкотре задавати собі розумні добрі вічні питання: чи можна ставити знак рівності між позитивною рецензією, а надто приправленою коронуванням автора/авторки «новим Борхесом», і вартісною книжкою. Як і – чи гарантує сотня репостів вартісну критику.