«I find awkwardness to be dramatically interesting»: дещо про комікси Деніела Клоуза

 

З сайту danielclowes.com

Коли комікси як повноцінна форма мистецтва вперше почали виходити з «андеґраунду»? Це могло статися, наприклад, тоді, коли культовий режисер Ральф Бакши на початку 1970-х рр. екранізував роботу «Кіт Фріц», що належала не менш культовому картуністу (я спробую використати таку назву для авторів коміксів) Роберту Крамбу. Або ж за цю подію відповідальні Алан Мур та Ніл Ґейман, роботи яких стали надзвичайно популярними та вийшли за межі сфери зацікавлення постійних фанатів. Можливо, все дуже просто – й у цьому винні численні екранізації коміксів останніх тридцяти років, які проторували шлях у широкий світ для мальованих історій мейнстрімних та не дуже. Відповідей може бути багато. Втім, якщо говорити про комікс-андеграунд (той, що без лапок), то одним із ключових авторів для нього став Деніел Клоуз, котрий дозволив не тільки встановити новий стандарт для роботи з цим медіумом, а й довів різноманітними засобами оригінальність та значущість цього нового старого мистецтва.

За свою довготривалу кар’єру (від середини 1980-х) він застав і розчарування у власному ремеслі, попри появу нових авторів (наприклад, брати Ернандези), і підйом кінця 1990-х та гучну екранізацію свого графічного роману (хоч сам автор вважає цей термін дещо претензійним, але мириться з його застосуванням) «Примарний світ», за яку Клоуза було номіновано на «Оскар» за кращий адаптований сценарій. І тільки згодом для нього настали більш толерантні до коміксів 2000-ні роки.

Від 1960-х і до початку 1980-х замкнутий хлопчик із сім’ї інтелектуалів, пройшовши крізь пекло прогресивних шкіл, виріс у трохи менш замкнутого молодика, для якого комікси стали не дивною розвагою чи бульварним чтивом, а повноцінним творчим шляхом. За що ж варто любити та цінувати Клоуза й чому він став таким значним для комікс-середовища? Найбільший доробок автора зосереджено в журналі Eightball («Куля № 8», що на більярдному столі). Це був альманах у стилі культового Mad, де як автор працював лише сам Клоуз. Тут у вигляді невеликих уривків, поєднаних спільним наративом, з’явилися майже всі відомі роботи автора: «Залізно-бархатна рукавичка» (Like a Velvet Glove Cast in Iron), «Пусі!» (Pussey!), «Примарний світ» (Ghost World), «Льодяний рай» (Ice Haven) та інші (переклади назв довільні й не пов’язані з жодними виданнями цих коміксів не мовою оригіналу).

Період виходу цієї антології пов’язують зі збільшенням читацької уваги до андеґраунд-коміксів у Сполучених Штатах. Відповідно, самі роботи Клоуза стали своєрідним введенням до великої частини комікс-архіву для багатьох нових фанів. Цьому сприяли також теми, які обирав Клоуз: перехід до дорослого життя, інертність суспільства, розчарування американською культурою 90-х – усе те, що дає змогу й досі пов’язувати його творчість із поколінням Х. Серія коротких історій «Пусі!» висміювала тогочасну комікс індустрію та її фанатів як таких. Сам Клоуз ніби протиставляв себе великим студіям, де з працівниками поводилися як із в’язнями, та ґікам, котрі надто зосереджені на тому, аби оточувати себе лише комфортними речами, історіями чи коміксами, повністю віддаючи себе на поталу гігантів індустрії та своїй самотності. З таким підходом Клоуза можна було б назвати старомодним: сучасне сприйняття ґіків та орієнтованої на них продукції сильно змінилося, тож подібні очевидні жарти про комікс-культуру в кращому разі можуть залишитися непоміченими. Можна сказати, що великою мірою сучасна популярність андеґраунд-авторів (чи вже не зовсім таких) тягнеться причепом за основною масою мейнстрімного продукту, і річ тут не тільки в зусиллях видавництв або кіностудій, а й у змінах, що відбулися у ставленні до коміксів, та їхніх читачів. Проте Клоуз, здається, ніколи не намагався, так би мовити, «зійтися у битві» з тими, хто втілював інший бік створення коміксів, навпаки, те, що виділяє будь-якого якісного андеґраунд-автора і двадцять років тому, і сьогодні, – це намагання створити нові цікаві історії з допомогою дещо нестандартного способу їх передачі. Саме новий, більш серйозний, підхід до справи, що поєднував Клоуза, наприклад, із братами Ернандезами та Чарльзом Бернзом, а раніше – Робертом Крамбом та Вільямом Айзнером, став запорукою його успіху. До цього підходу можна додати характерний стиль малюнку та оповіді притаманний Клоузу.

Поступово переходячи від невеликих кітчевих історій (наприклад, пародій на нуар «Ллойда Ллевелліна» (Lloyd Llewellyn), який з’явився ще до Eightball’у) він звертався до складніших і спокійніших сюжетів, які хоч і не втрачали ознак своїх попередників, проте давали цілісніший наратив, що став популярним серед читачів та отримав схвалення критиків. Найбільше в цьому плані Клоузу прислужилася одна з кращих його робіт – «Примарний світ». Уже культова історія про двох дівчат-підлітків, котрі зустрічають своє дорослішання в каліфорнійському передмісті. Поряд із чудово вибудуваною історією, Клоуз додає до цієї оповіді певну непересічну щирість. Те, якими є головні персонажі (Енід та Ребекки), одразу викликає відгук у багатьох читачів, які або згадують, що «знали таких дівчат у своїй школі», або дуже співпереживають їхньому досвіду та їхній дружбі. Сюжет цієї історії на перший погляд є досить простим, однак цього достатньо для того, аби розповідь про ідеалістичне небажання Енід примиритися зі світом навколо та тим, як він змінюється для неї самої, стала коміксом, за яким зазвичай упізнають цього автора. Також важливий загальний темп оповіді: тут Клоуз може швидко та влучно передати атмосферу й настрій за допомогою буквально кількох фреймів. Повністю контролюючи стиль та саму історію, він досягає тієї щирості, завдяки якій «Примарний світ» став настільки популярним і заслужив звання «Ловця в житі» серед коміксів.

Ghost World (Fantagraphics, 1997), cover

Подібна тенденція простежується і в подальших роботах Клоуза – «Девід Борінг» (David Boring) та «Льодяний рай» зі знайомими сюжетами культурної та соціальної критики. Хоч у його коміксах не вдасться знайти яскравих маніфестів, імовірніше, там будуть розгублені персонажі, занепокоєні тим, що вони часто не можуть адекватно вплинути на події навколо та на своє життя загалом.

Ice Heaven ( Pantheon Books, 2005), p.30.

Тут автор також звертається до історії американських коміксів, вводячи підсюжети, що копіюють або пародіюють відомих картуністів (як це сталося з Peanuts Чарльза Шульца в «Льодяному раю»), або додавши в свій сюжет другосортний супергеройський комікс «Жовта Смуга» (The Yellow Steak), що став єдиним зв’язком головного героя (Девіда) та його батька. В цих роботах Клоуз розважає себе та читачів літературними та кіноалюзіями, називаючи «Девід Борінг» «Поєднанням Фасбіндера та недописаного Набокова на «Острові Ґілліґан», чи зізнаючись у своїй любові до Чехова в «Льодяному раю». Останнє помітно і у виборі прізвищ персонажів: David Boring – «Девід Якому-Нудно», або Wendy Patheticstein (думаю, тут коментарі зайві).

Ice Heaven ( Pantheon Books, 2005), p.29. Так схоже на Peanuts?

Більш реалістичні, проте зі старим нальотом сарказму та критики, історії Клоуза почали старішати разом із ним. Фокус із молодшого покоління переходить до середнього чи старшого віку. Яскравим прикладом цього може слугувати його нещодавно екранізований графічний роман «Вілсон» (Wilson). Немолодий головний герой, який презентує «драматично цікаву» соціальну незграбність, яка так зачаровує Клоуза. Вілсон – це набір величезної кількості дисфункцій у спілкуванні, він є просто неприємною людиною, проте автор намагається зробити його привабливим для читача, перетворюючи незграбного чоловіка на нетипового протагоніста. Здавалося б, нехитрі пригоди Вілсона дають йому змогу знову віднайти свою сім’ю, пережити кризу у стосунках із власними батьками та потрапити до в’язниці. І все це з незмінним ставленням персонажа до тих, хто його оточує, та життя загалом.

Wilson (Drawn and Quarterly, 2010), cover

Втім, цікавішим прикладом «старшого» Клоуза може бути інша його робота – «Містер Пречудовий» (Mister Wonderful), де протагоніст так само має проблеми з соціальними зв’язками. Добра половина історії присвячена тому, як головний герой (Маршал) переживає через потенційно невдале побачення в сліпу та видає ще купу своїх різноманітних рефлексій та страхів. І коли нарешті зустрічає свою партнерку (Наталі), все одно залишається охоплений власними думками, пропускаючи повз вуха те, що вона йому говорить, аби до кінця історії відчайдушно рятувати свій новоспечений роман, де поєднуються двоє людей зі схожими проблемами, чия непристосованість – що встигла стати близькою читачеві – ніби благословляє головних героїв на подальші стосунки, попри перипетії, які їм доведеться зустріти на своєму шляху.

Mister Wonderful (Pantheon Books, 2011), p.23.

Оригінальною стала й остання після довгого затишшя робота Клоуза. «Пейшенс» (Patience) – це історія про подорожі в часі, де елементи наукової фантастики відходять на другий план, на поталу типовим сюжетам автора. Джек, який хоче повернутися в минуле щоб урятувати свою кохану, стикається з чималою кількістю проблем. Він повільно з численними муками торує свій шлях крізь час і простір, аби дізнатися про складне минуле Пейшенс у її рідному місті та запобігти вбивству своєї коханої в майбутньому.

Patience (Fantagraphics, 2016), back

Пройшовши такий довгий шлях, Деніел Клоуз певним чином втілює історію андеґраунд-авторів останніх тридцяти років. Від його власного ні з ким не розділеного ентузіазму 80-х до помірної популярності 90-х та все більшого визнання в новому столітті. Той, хто у своєму інтерв’ю на початку кар’єри говорив, ніби ці нові комікси зможуть зацікавити лише тих, хто їх створює, тепер збирає довжелезні черги за автографами й може похвалитися колекційними перевиданнями своїх робіт. За цей час, крім коміксів та написання сценаріїв до екранізацій, він устиг попрацювати над кліпом Ramones, обкладинками для The New Yorker та постером для серіалу «Кремнієва долина». Проте можна сказати, що до сьогодні Клоуз зберігає свої старі звички – звички картуніста зі стажем, який колись обрав це ремесло як повноцінну кар’єру, й не збирається багато чого змінювати. Він є одним із тих авторів, через творчість якого можна сміливо знайомити нових читачів зі світом андеґраунд-коміксів чи графічного роману загалом, тим, хто створив чудові історії в нетиповому форматі та поширив власний вплив на це середовище. Деніел Клоуз сам частково втілює те, з чим ми асоціюємо картуністів: дещо замкнений, але незалежний від багатьох умовностей автор, котрий не хоче обмежувати себе у створенні власних сюжетів та образів.