Артем Чех: «Ця книжка не про війну»

Артем Чех, український письменник. Автор книжок «Цього ви не знайдете в Яндексі», «Пластик» та інших. У 2015-2016 — солдат ЗСУ, після служби написав збірку есеїв «Точка нуль».

Артем Чех. Фото з Facebook, автор – А.Фріл

– Що тобі важливо було сказати книжкою «Точка нуль»?

– Найперше, мені важливо – зараз – зауважити, що ця книжка не про війну. Вона про мене, – людину, яка мало дотична до війни, до таких агресивних брутальних речей, як зброя – у тих умовах, у яких я опинився. Для мене насамперед було важливо показати себе, сором’язливого, трохи боягузливого хлопця, який потрапив у таку дивну річ, як армія і війна.
– Уже є перші відгуки на книжку. Щось було для тебе в них несподіване?

– Мене здивував відгук, у якому людина побачила багато алюзій на російську літературу, а на українську – не зустріла. Я подумав, що це через те, що в цього читача самого багаж більше російської літератури, бо насправді там багато алюзій на українську літературу, прихованих цитат.
– Ти – доросла людина з певним багажем уявлень про війну, зокрема літературних уявлень про війну. Вони більше виправдалися чи навпаки?

– Мої уявлення були про велику війну – Другу світову, якісь більш глобальні конфлікти, ніж конфлікт на Сході. Ця ж війна – глобальна для українців, а для світу – черговий конфлікт, як десь у Судані або ще десь на Сході. Тож мій літературний великої війни – це тисячі загиблих, поранених, тут же я зустрів простих людей, із яких майже всі – я кажу про свій підрозділ – залишилися живі. Так, були поранені, втрати, але це не та війна, тому мені складно порівнювати. Хоча саме перебування на війні, в колективі людей зі зброєю, дуже схоже на те, що я читав раніше. Весь цей антураж подібний на будь-яку війну, особливо на Першу світову – це позиційна війна, ми сидимо в окопах, десь там ворог, і ми місяцями обстрілюємо один одного. Ні наступів, ні відступів – просто сидимо, очікуємо, в разі потреби застосовуємо зброю.

Артем Чех. Точка нуль. – Харків: Віват, 2017 (фото з сайту sharhovska.wordpress.com)

– Ти думав, що будеш про це писати, коли тебе мобілізували?

– Так, як людина, яка пише, я постійно про це думаю. Збираю цей свій «режисерський досвід». Це трохи суперечливо – з одного боку, ти начебто йдеш захищати країну, допомагаєш своїй державі, а з іншого – ти збираєш матеріал, щоб потім про це все написати. У цьому є якесь марнославство. Спочатку, коли прийшов, було не до того, щоб щось писати. Але занотовував постійно, бо було дуже багато вражень, нових досвідів. І потроху я розумів, що є матеріал і з цього можна вже щось робити.
– Коли ти писав, чи стояло для тебе питання, про що писати, а про що – ні, і як ти його вирішував?

– Спочатку я писав про все. Я писав під час служби і все що бачив – занотовував. А вже на етапі компіляції книжки було багато питань, тому що я розумів – щось не на часі, щось занадто гостро. Деякі моменти читач не сприйме, особливо – налаштований патріотично або в рожевих окулярах, для таких узагалі багато що могло стати бути шоком, тому що війна все-таки – брудна й некрасива річ. Поведінка наших солдатів не завжди така, як від них очікують, і йдеться не тільки про алкоголь або якісь трапунки, в які вони потрапляють. Я маю на увазі більш глобально – завжди є людський фактор, є чесні й не чесні люди. Після повернення я переосмислив те, що в мені кипіло під час служби, бо одразу було багато обурення на весь цей державний апарат, армійську махіну. Пізніше я зрозумів, що все це не потрібно читачеві, йому буде цікавіше прочитати про те, як живуть прості солдати, а не що відбувається в штабах, хто скільки краде пального тощо.
– Тобто ти не вважаєш, що художня книжка може бути зокрема й знаряддям боротьби? Війна триває, приводити нашу армію до адекватного стану досі важливо…

– Я ставив перед собою це питання і для себе на нього відповів. Під час служби я багато писав правди, того, що реально могло допомогти моїм хлопцям. Наприклад, не повезли когось у лікарню – я написав пост у Фейсбуці, і через добу його вже везуть у лікарню, все нормально. Або не привезли вчасно їжу чи питну воду – я пишу, і забезпечення стає краще. Тоді я міг допомогти, а зараз це вже нічим не допоможе, лише підніме чергову хвилю зради. Хоча, звісно, книжка не позбавлена зради, там є все, але виважено.

Артем Чех. Фото з Facebook, авторка – І.Цілик

– У тебе в книзі немає героїзму – ні вчинків, ні окремих людей. Це свідомо чи просто ти описував те, що бачив?

– Це свідомо. Зараз поняття героя змазалося, тому що героями називають усіх. Дуже часто, я пам’ятаю, гине або помирає, скажімо, від горілки, солдат, і через кілька днів ти читаєш у пресі, що «ховаємо героя». Це слово втратило свою силу. Можна назвати героєм будь-кого: наприклад, людину, яка йде перевіряти посадку, знаючи, що там безліч мін, розтяжок, що він може загинути будь-якої хвилини. Але він це робить, щоб потім хлопці-розвідники не наразилися на небезпеку. Мій ротний називав героями нас усіх, хоча б за те, що ми туди прийшли. Це, звісно, було приємно, хоча це не героїзм, це просто так сталося.
– Коли писав, на яких читачів більше орієнтувався: на цивільних чи на тих, хто там побував?

– Усе-таки на цивільних. Ті, хто там побував, можуть почитати і сказати: «Хіба це війна? От у нас там такі п…рєзи бували, а тут у вас щось таке…» Мені хотілося показати, що там відбувається, як люди живуть, як вони виживають у тих умовах серед поля, десять місяців на передовій, що з ними стається. І мені багато хто дякував, мовляв, цікаво було читати саме про те, як ви живете. Це побутова книжка насамперед.
– Які книжки про цю війну ти вже читав?

– Жодної. Крім «Інтернату» Жадана. До того, як піти на війну, мене не цікавили з художнього погляду ці книжки, тому що мені здавалося, що їх ще зарано писати, у всіх оголені нерви, я отримаю не більш-менш об’єктивну книгу, а швидше якісь патріотичні балади. Коли вже я пішов до армії, мені вистачало своєї війни. А коли повернувся, то зрозумів, що мені не хочеться про це ні читати, ні говорити якийсь час, хочеться просто мовчати. Зараз читаю історичну літературу, зокрема, величезну книгу про Другу світову.

 

Артем Чех. Фото з Facebook

– Як влучні книжки про війну ти згадаєш зі світової літератури? Може, якісь від яких ти відштовхувався, коли сам писав.

– Коли сам писав – відштовхувався лише від того матеріалу, що в мене був, що я собі занотував. Потім лише трохи розширив його до есе. Одна з моїх найулюбленіших книжок про війну – «Конармія» Бабеля. На мене свого часу справило враження саме те, як вона написана – не описані події. Ще можу згадати «В окопах Сталинграда», колись у дитинстві дуже мені сподобалась.

– Зараз думка суспільства поляризувалася – одні кажуть: «Як ви можете жити своїм звичним життям, розважатися, коли йде війна», а інші, навпаки, чути про війну не хочуть, воліють робити вигляд, що її нема. Як думаєш, який має бути баланс у цій темі і як література може вплинути на його встановлення?

– Українська література зараз набуває популярності, але я не думаю, що українські книжки настільки впливові, що можуть щось пробудити в людях, які говорять: «Мені не цікава війна, я не хочу нічого про це знати». Але чувак, якщо ти не хочеш нічого знати про війну – вона до тебе прийде, і ти все одно дізнаєшся. Звісно, не треба всім брати зброю до рук та йти на фронт, для цього мають бути фахові військові, зараз розбудовується контрактна армія, і так і має бути. Але якщо буде глобальна війна – вона прийде до кожного. Звісно, зараз напруга спала, люди відсторонилися, пережили шок, який був перші рік-два, це стало буденністю. Сьогодні на дорогах України, приміром, загинуло п’ятеро людей, а на фронті двоє – втрати рівнозначні. І я розумію реакцію людей, бо почасти сам такий – повернувшись із війни, я припинив цікавитися нею. Я читаю про втрати, дивлюся, що це за хлопці, з яких вони підрозділів, чи є мої знайомі серед них. Але вже немає того запалу, який був спочатку, коли я жив цією війною, коли мене цікавило лише це, особливо півроку до мобілізації я ні про що не міг думати, крім війни, не міг спати.
– То ти не віриш, що якась книжка може розставити все по місцях у ставленні до війни?

– Ні, не вірю. Наше суспільство ще не готове до такої книжки.

Артем Чех із дружиною Іриною Цілик. Фото з Facebook

– Що в тобі змінив досвід війни?

– Зараз уже складно про це говорити. Що більше я віддаляюся в часі від демобілізації, то більше я повертаюся до себе – такого, яким був до війни. Більше спокою, побутових проблем, м’якотілості. Коли тільки повернувся, то був достатньо агресивний – не через якийсь досвід, а просто внаслідок спілкування в тому колі, з людьми, які мене наставляли. Я міг набити пику маршрутчику за те, що він закрив двері перед моєю дитиною тощо. Зараз уже не такий, залишилося лише усвідомлення того, що в мене є той багаж.
– Ти плануєш продовжувати цю тему?

– Пізніше буде, може, книжка про війну. Не про мене на війні або про тих людей, яких я зустрів, той досвід, а саме про війну. Тому що про війну можна писати багато, у мене є певні задумки, я не впевнений поки, що готовий їх втілювати. Це буде книжка не про цю війну, а про війну взагалі, але підґрунтям звісно буде ця війна, тому що вона болить усім.
Розмовляла Олена Шарговська