«Червоний»: можна краще

 

Ольга Погинайко

Ніде правди діти, прокату «Червоного» чекали. Якщо не вся укрсучліттусівка, то принаймні її «критична» частина. Ще би. Екранізаціями сучасної української літератури ми, скажемо прямо, не розбалувані. Окрім «Століття Якова» Володимира Лиса, на думку так відразу нічого й не спадає, та й його зняли у форматі мінісеріалу, який переглядали вдома. І ось нарешті: за романом самого золотого письменника України (не плутати із золотими хлопчиками сучукрліту) Андрія Кокотюхи (і за його ж сценарієм), у кінотеатрах по всій країні, та ще й на сам День незалежності… Ні, ну хіба можна було таке пропустити?

«Червоний» – це історія командира летючої боївки УПА Данила Червоного (псевдо «Остап»). Щоправда, не вся історія, а, так би мовити, епізод із біографії – ув’язнення в таборі на Воркуті. Себто екранізовано лише третину книжки, поза кадром залишилося, за що він боровся і як врешті потрапив у лабети радянських органів держбезпеки. У цьому, певна річ, є свій сенс. Приміром, якщо добре піде – можна зняти пріквел… А крім того, тема доволі свіжа. Якщо більш чи менш вдалих (переважно менш, але то інше питання) фільмів про боротьбу УПА трохи назбирається, то про подальшу долю повстанців, засуджених до просто-таки шалених термінів у таборах – хіба що документальний цикл Олеся Янчука «Загадка Норильського повстання»

Власне, з появи нашого головного героя в таборі й починається стрічка. І, на жаль, паралельно відразу починаються непорозуміння. Фільм засновано на реальних подіях, стверджено в титрах на початку. Але жодного Данила Червоного насправді не існувало. Були сотні інших, чий збірний образ втілює образ чотового «Остапа». Що було – то це табірні «сучі війни», політичні «доходяги» і боротьба українських повстанців у радянських таборах за свої права (хай би як дивно це звучало).

Ті, хто читали однойменний роман Андрія Кокотюхи, очевидно, зрозуміють усі нюанси, бо, ніде правди діти, в книжці все гранично розжовано, хоч і на шкоду художнім якостям. Решті ж «світить» з’ясовувати для себе, приміром, хто такі «литовці» і чому вони опинилися в таборах, чим відрізняються одні кримінальники від інших і звідки взялись «доходяги»? Або чи справді це все не вигадана історія, бо щоб отак взяти й розбомбити цілий радянський табір…

Резюмуємо: фільму дуже бракує бодай якоїсь перед-, чи післямови в титрах для тих, хто отримав радянську (або просто українську шкільну) освіту й нічого не знає про радянські табори, крім самого факту їх існування. Кілька речень про роль засуджених до «бандерівського стандарту» (25 років!) у табірному житті і якась цифра значно прояснили би ситуацію. Тим, хто зацікавився темою пост-фактум рекомендую три книжки, які й нині можна легко знайти в книгарнях: Євген Грицяк «Короткий запис спогадів: Норильське повстання. Після повстання» (Смолосип), Юрій Ференчук «Кров Кенгіра» (Букрек) і Юкка Рислаккі «Воркута! Повстання у виправно-трудовому таборі» (Літопис).

А тепер уявімо, що з історичним контекстом усе зрозуміло.

Найцікавіший образ у цьому фільмі – лейтенант Гуров (Олег Шульга) – радянський льотчик, засуджений за те, що його літак збили, проте він вибрався з-за лінії фронту на батьківщину – «добу на пузі проповз». Це образ динамічний, він розвивається, має змогу проявити і проявляє офіцерську й суто людську честь, має шанс на почуття і врешті трагічно гине. Саме Гуров, а не Червоний, вплетений у любовний трикутник стрічки, що доволі несподівано, бо протагоніст усе-таки не він. До речі, в романі Гуров – росіянин із Ленінграда, який у кіно перетворюється на українця з Чернігова, і це також додає до його образу.

Другий на цій шкалі – майор Абрамов (Олександр Мавріц), начальник табору. Це взагалі образ трагічний, до того ж дуже добре зіграний. Майор мав би бути негідником, але то зовні, а насправді він на тій зоні сидить так само, як і його «підопічні» (а для підсилення, ефекту там само й живе). І біда його в тому, що він не повна сволота. Щось людське в ньому є, про що не сказано прямо, але воно точить його зсередини, тому він чорно п’є і мріє виїхати звідти на своєму трофейному авто, щоб «нормально жить».

І аж тепер доходимо до образу самого Червоного (Микола Береза). Якщо перші двоє героїв у фільмі виглядають на порядок глибшими, ніж у романі, то Данило навпаки – багато тратить. Він настільки позитивний і цілісний, що аж якийсь «дубовий». Ані внутрішнього розвитку, властивого збитому з толку радянською пропагандою «східняку» Гурову, ані втоплених у горілці моральних суперечностей Абрамова, ані думки про єдину на зоні жінку лікарку Тамілу. Ба навіть доволі добре прописане в романі нестримне бажання волі будь-якою ціною – і те кудись зникло. Просто Червоний правильний – він знає свою правильну правду й іде до своєї правильної мети. Все. Одне слово, це не людина, а функція, що доволі печально.

Побіжно згадаю ще двох цілком маргінальних для роману героїв, які отримали у фільмі значно цікавіші ролі – лікарку Тамілу(Любов Тищенко) та головного блатного Колю Тайгу (Ігор Колтовський). І якщо Тайга приваблює глядача передусім доброю грою актора, то історія дівчини, яка прийшла працювати в таборах під зміненим прізвищем, сподіваючись знайти зниклого в ГУЛАГу батька, викликає ціле коло емоцій.

Треба сказати, що стрічку знято цілком по-голлівудськи (все вибухає, негідники покарані, а патрони в обоймах не закінчуються ніколи), і це чудово, що українські бойовики нарешті починають виглядати так. До того ж режисеру якимсь дивом вдалося уникнути надмірного пафосу, такого властивого для українського кіна. Ні, я не маю нічого проти пафосу і з нетерпінням чекаю, коли нарешті з’явиться хоч одна стрічка, така ж патетична як «Хоробре серце» чи «Патріот», головне, аби при цьому її було так само добре зроблено. І я дуже рада, що такий якісний епізод у «Червоному» є – це «Ой, у лузі червона калина» під час табірного «святкування» Великодня. Аж мороз поза шкірою. І ще краще те, що це єдиний схожий момент.

На цьому місці ставлю фільму десь навіть трохи занижену оцінку між 3 і 4 за 5-бальною шкалою. По-вчительськи знімаю бал за огріхи й пишу на полях: «Хлопці, ви ж насправді можете краще!».

Ольга Погинайко - випускниця НаУКМА, філолог, перекладач, працює над дисертацією про автопереклади В. Набокова. Директорка книгарні "Смолоскипа".