Лікнеп по-європейськи для європейців

Карл-Маркус Ґаусс. Європейська абетка. – Чернівці, Книги-ХХІ, 2017

Європа з кожним днем стає дедалі щільнішим утворенням, тривають розмови про нову «об’єднану Європу» то в одному, то в іншому форматі. Адже різні її точки стають ближчими одна до одної, взаємозв’язки – всепроникнішими, населення – перемішаним, його інтереси – подібними, а кордони – прозорішими й майже не відчутними. Але не всі. Найміцніші з них лишаються – адже розташовані в головах. І саме в повсякденній свідомості, що користується певним набором актуальних понять, розмежовують і відділяють, а отже – підтримують владу в певній формі. Навіть тоді, коли носії голів із кордонами всередині цього не усвідомлюють.

За тотальну деконструкцію цих витончених розмежувальних ліній узявся відомий австрійський есеїст, літературний критик і видавець часопису «Література і критика» та цьогорічний спеціальний гість Львівського форуму видавців Карл-Маркус Ґаусс у книзі «Європейська абетка». Вона вийшла друком у перекладі Юрка Прохаська в чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» і нині представлена у Львові. Ім’я Карла-Маркуса Ґаусса вже відоме українцям – торік видавництво «Темпора» видало іншу його книгу – «Зникомі європейці», завдяки якій українські читачі мали змогу почути голоси національних меншин, що живуть у Європі, вписали своє слово в культури, в межах яких існують, але які не мають власних країн.

Цьогорічна новинка від майстра есею – справді абетка і справді європейська. Адже кожне з того 31 поняття, що в порядку німецького алфавіту увійшли до її майже словникового складу, Ґаусс розкриває в широкому загальноєвропейському контексті, який важко уявити й охопити не підготовленому або просто обмеженому національним культурним контекстом читачеві.

Невеликий обсяг книги – лише 192 сторінки – по-словниковому щільний і насичений. І хоча статей лише 31, цей понятійний пунктир здатен змінити ставлення до розкритих понять, що вже давно стали константами європейського дискурсу, адже вони всі без винятку по-новому артикулюють класичні для європейської культури цінності. «Ідентичність», «нація», «границя», «еміґрація», «Балкани» тощо – поняття, що європейців і розділяють, і об’єднують одночасно, незалежно від місця проживання. Книга, написана і сформована в просвітницькому жанрі енциклопедії, які в XVI-XVII ст. амбітно прагнули проговорити всі напрацьовані людством знання, – спроба розповісти про все важливе в сьогоднішньому житті – і зробити крок у бік мислення нового масштабу. Цього разу – справді загальноєвропейського, що включає і Захід, і Схід.

У кожного з нас своє розуміння «ідентичності», уявлення про причини розпаду «Югославії» та сучасну ситуацію на «Балканах», ми начебто з власного історичного досвіду добре знаємо, хто такі «човники» й «дисиденти», «курви» та «жертви», а також, що таке «нація» і «чужина». Але насправді нам лише здається, наче ми добре знаємо, що за цим стоїть, адже сприймаємо ці поняття насамперед як представники своєї нації або країни, обмежені власним досвідом та прийнятою інтерпретацією, часто політично зумовленою. І потрібен особливий погляд, завдяки якому «човник» («…цей підприємець, що продає речі, які на Заході вважають непродавальними, і купує речі, які на Сході вважають недосяжними»), лишаючись українським явищем, вписується в загальноєвропейський контекст, у якому стає мандрівним торговцем, що наполегливо рухається крізь кілька кордонів, що «дивовижно збігаються з давніми, давно забутими торговельними шляхами: один із найважливіших пролягає через українські Чернівці, через цілу Румунію аж до Стамбула та несе товари з трьох реґіонів світу: Європи, Азії та Аравії». Ця дрібна торгівля, що рухається із Заходу на Схід, завершуючи колообіг речей у світі, зрештою повертається знову на Захід, на віденський чи берлінський базар і кілька разів приносить прибуток, який автор визнає «найдивовижнішою маржею європейської економіки» і який долає український кордон не лише реальний, а й світоглядний.

Інакше з поняттями, які нам невідомі насамперед через специфіку мови – наприклад, німецьке слово «heimat», що так і лишається в книзі без перекладу і яке дослівно можна приблизно й віддалено перекласти як «мала батьківщина». Унікальність цього поняття, відсутнього і в українській, і в багатьох інших мовах Європи, виступала навіть причиною звинувачень німців у вродженій ментальній підступності: мовляв, здатні набратися сил у рідному кутку, вони потім готові потужно завойовувати світ. Але саме розуміння того, що німецька мова виділяє, а отже, усвідомлює та артикулює одне слово на позначення того, що є «ідилією знайомого простору, захищеного від холодних протягів історії, спокоєм і певністю окресленого місця, недосяжного для змін, котрі, навіть якщо й доберуться сюди, не зможуть заподіяти лиха – незмінним, і однак не застиглим у холоднечі образом дитинства» – дає вихід у розуміння, як не дивно, не стільки екзистенційних явищ, скільки політичних. Адже «heimat» – образ, що зміцнює відчуття внутрішньої свободи на будь-яких дорогах світу, існує поза простором і часом, закріплений у свідомості як точка внутрішньої реальності, недосяжної для зовнішніх обставин, – чудовий товар для політичної і знову ж таки загальноєвропейської торгівлі – спекуляцій на цінностях та маніпуляцій масовою свідомістю, а також знищення численних локальних «heimat» із комерційною метою, коли цінність реальна підмінюється уявною.

І в цьому проявляється потужна гуманістична складова «Європейської абетки» Карла-Маркуса Ґаусса: хоч би про яке поняття йшлося (а майже кожне з них легко сягає абстрактних висот), він не забуває за ним звичайну людину, яка, обгороджена словами та їх інтерпретаціями в щоденному житті, опиняється в них у полоні й потребує звільнення насамперед на рівні свідомості й по-новому артикульованої реальності. Адже тероризм абстрактних понять, здатних у різних дискурсах до політичної мімікрії, знерухомлює мислення, обмежує та спотворює ілюзіями внутрішній простір, а отже – звужує спектр можливого вибору життєвих стратегій та нав’язує власну інтерпретацію буття – політичного, економічного, культурного тощо.

Особливо вдало К.-М.Ґаусс це демонструє в статті «Чужина/чужинці», в якій виявляє, кого насправді в наш постіндустріальний час вважають чужинцем: «…сьогодні чужинця визначають власне за тим, що він або явно вбогий, або ж його можна запідозрити у вбогості». «Економічний расизм» виділяє бідних будь-якого кольору шкіри, мови, релігії, національності в окрему категорію – найбільш жорстоку, тому що в категорію бідних можуть втрапити найближчі й найрідніші – брати і сестри, діти й батьки, які ще або вже не можуть заробити і зайняти свою нішу в пентахусі. За всією цією «соціальною огидою та ненавистю» К.-М.Ґаусс виявляє непривабливу причину: глибинний, затаєний страх: такого типу «чужинця ненавидять не тому, що він чужий, а тому, що він уже є тим, чим багато хто боїться стати».

Страх бідності, безробіття, незахищеності не по-християнськи єднає європейців усіх країн у соціальній ксенофобії та готовності поставити знак рівності між «чужинець» і «злочинець», а отже – визнати всі ті мільйони заробітчан, мігрантів, біженців та інших шукачів притулку за, по замовчуванню, «другий сорт». Про що ще яскравіше свідчить есей про «Lega Nord» або «Республіку Паданію» – штучне утворення на території Італії, що прагне не об’єднання, а від’єднання – від бідних, найманої робочої сили, податків та всіх інших факторів, що змушують ділитися накопиченим багатством. І цей рух, що відділяє своїх від чужих лише кількістю майна, К.-М.Ґаусс вважає одним із найбільш небезпечних у сучасній Європі й навіть вказує сучасним «паданцям», що таким, як вони, ще Данте визначив місце в пеклі та покару – вічне й марне штовхання вгору тягарів.

Австрійський есеїст – гуманіст за природою мислення: він захищає і соціально слабших, і менш очевидні тлумачення відомих понять. Завдяки йому «ідентичність» розкривається як «категорія і захисна, і заразом наступальна», яка назовні скерована як «сила, що невтомно винюхує гаданих чужинців і маркує їх як загрозу». Розкрита ним глибина поняття – значно далі від звичного розуміння, здебільшого позитивного: «… її завданням є відмежування, бо ж світ для неї – це нічийна земля, на якій вона встановлює свої паркани; лише виключаючи, вилучаючи, віддаляючи, не допускаючи, вона спромагається створювати для внутрішнього вжитку те враження безпеки, про яке й ідеться тим, що … прагнуть індентичності як обітниці тривкості».

З власного досвіду автор – у минулому з меншини дунайських швабів – знає, що кордони створюють із центру країни ті, хто при владі і хто не думає про інтереси тих, що живуть навколо кордонів, що найцікавіші історії – не в переможців, що стратегії, сценарії та маніпуляції влади – завжди однакові. Завдяки цьому К.-М.Ґаусс стоїть поза великими наративами, не має пієтету до ключових європейських націй та не втомлюється підкопувати міцні підвалини, здавалося б, усталених інтерпретацій. Перебуваючи в столиці колись полінаціональної Дунайської монархії, він захищає в людині людяність: здатність лишатися людиною в складних життєвих обставинах і бачити одне в одному не національну або соціальну приналежність, не уявні, надумані (але, звісно, обґрунтовані) розподіли та конструкти, не «Дві Європи» (західну «шенґенську» та периферійно-буферну Карпатсько-Балкансько-Балтійську), а братів і сестер, дітей і батьків, звичайна людська гідність яких – справжня цінність, а не порожній звук, яким можна зневажити. Про це – не один есей: «чужинці», «еміґрація», «дисиденти», навіть «Балкани». Він пише про відновлення гідності – і народів, і окремих груп людей, а також окремих особистостей, затаврованих поняттями, категоріями та обмеженнями. Людина з її потребами та правами і побутового, й духовного порядку дає автору ширший і глибший контекст, а також можливість нівелювати популістські політичні маніпуляції, властиві владі будь-якої країни.

Втомленим відсутністю якісної інтелектуальної іронії в сучасному культурному просторі книга «Європейська абетка» на деякий час дарує справжню полегкість. Адже, незважаючи на серйозність роздумів та глибину деконструкції, К.-М.Ґаусс уміє тонко, вишукано і з історичним алюзіями поіронізувати над «євро-явищами» різного калібру на тлі «цісарської ложі» без цісаря, побачити історію «сусідства» європейських народів крізь призму називання істот із роду «Blattoptera» («прусак», «француз», «русак», «шваб» – або тарган звичайний), а також на прикладі польського слова «kurwa» оцінити бруталізацію мови як явище, що підсилюється, «переселяється в салони» та сягає висот, на яких «сутенери слова» майстерно випускають потоки бруду без будь-яких непристойностей.

На щастя, такі автори, як Карл-Маркус Ґаусс своїми есеями, доступними будь-якій аудиторії, дарують ментальну радість, а місцями навіть викликають п’янку інтелектуальну ейфорію, яка надихає і викликає віру в людину, в найкращому розумінні цього слова.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, літературознавець. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів - література ХХ століття та сучасний літературний процес