Про критику

 

Розмови про наявність (а також про доцільність і завдання) літературної критики, попри всю, на перший погляд, їхню новизну, насправді лунають частіше, аніж навіть балачки про те, чи потрібен нам великий роман. І якщо пам’ять про дискусії довкола прози-важковаговика ще так-сяк пригадуються, то розмови про критику, здається, повиті сивою давниною, хоча насправді вони повторюються щокілька років. Але в цьому всьому є щось урешті дуже зворушливе — як мінімум, свідчення того, що кожне покоління критиків хоче висловити свою думку на те, чим саме воно займається. «Покоління», звісно, тут вжито надто гучно й надто пафосно, бо йдеться не так про певну течію чи хоч би школу, як про, скажімо, кілька курсів випускників НаУКМА чи іншого вишу.

Цікаво також відслідковувати основні акценти, на яких наголошують учасники/ці нових розмов про старе (в нашому випадку про критику), а також те, як саме вони, ці розмови, змінюються.  А як — ні.  А незмінними залишаються вічні питання про завдання критики й інтереси її читача. Про критику літератури масової й тієї, що масовою зватися не хоче. Про основні питання, на які має відповісти критик/иня, аналізуючи книжку, і про глибину його/її літературознавчого занурення в рецензований текст. І щоразу йдеться про те, що критик/иня зумів чи не зумів/ла відчитати закладені автором пласти і смисли, поставити книжку в контекст, порівняти з попередніми цього самого автора/ки чи іншими в аналогічному жанрі. Про погляд поверховий і глибинний тощо, тощо, тощо. Питання, здавалося б, банальні, а отже, й вічні, проте їх із певною періодичністю ставлять і шукають на них відповідей. Кожне «покоління» — для себе.

Проте вже давно не актуальним є питання, наприклад, наявності чи відсутності літературної критики. Розмови, що починалися завершальною фразою «Критики в нас не існує…», давно не артикулюються. Так само стала моветоном, а отже, миттєво згинула,  погана звичка письменників ображатися на «негативну» критику і тих, хто її написали. Так, кажуть сучасні критикині-дискутантки (тут і тут), критика нині виконує роль smm, а отже, сам факт, що про тебе написали, — уже схвальний. До того ж настільки схвальний, що, скажімо, певний пан П. (особа, впізнавана для буквально кількох можливих читачів, але зараз зовсім не в персоналії річ) роки два доймає авторів ЛітАкценту, щоб вони про його книжку щось написали: хай критичне, хай нищівне — аби хоч щось. І розсилає пдф-ки, і нагадує про свою живучість і хорошу пам’ять. Це я до того, що принаймні початкову школу пройдено, на сучасного українського літкритика не чатує ні біда з обрАзами, ні клопіт із цілковитим нерозумінням сфери діяльності. Проте в середній школі виклики стають складнішими.

І найскладніший із них — банальне розчарування. Адже уявімо свіжоспеченого/у випускника/цю філологічного факультету, обізнаного/у в теорії й історії, а найбільше – натхненного/у можливістю писати нарешті про найактуальнішу літературу — і пригадаймо «кухню» видань, які такого/у випускника/цю зустрічають із розпростертими обіймами. Пригадаймо вартість книжок і гонорари у фахових виданнях , як і суспільно-політичних (тих, що мають відповідну рубрику), — і зрозуміймо, як скоро натхнення зміниться розчаруванням.  Як скоро потенційний/а критик/ня почне шукати в кращому разі підробітку у вигляді редагувань, перекладів, модерацій, а у ще кращому — стабільної й більш-менш гідно оплачуваної роботи. Найкращим рішенням могла би бути фіксована ставка для критика/ні, проте скільки книжок одна людина фізично здатна серйозно рецензувати за місяць? Скільки вакансій має відкрити суспільно-політичне видання, щоб отримати цілісну картинку літпроцесу? А фахове? І ситуацію не врятують пдф-ки, якими люб’язно діляться видавці, і навіть додаткові гонорари, які окремі видавці намагаються доплачувати критикам за рецензії, створюючи тим самим добрячий зайвий клопіт для редакторів профільних видань і погану репутацію для авторів/ок статей (так, це ще одна «нова загроза» і спокуса для сучасного/ї критика/ині, порівняно з тими, хто ставив вічні питання критики раніше).

Проте повертаючись до оплати, можна стверджувати, що літературна критика, якою не вдається заробити на прожиття, — це хобі й волонтерство. Проблема ця теж «вічна» — їй уже багато років. І, побоююсь, іще багато буде. Але вона, принаймні, багато пояснює щодо сучасного стану справ. Насамперед пояснює добір рецензованих книжок: якщо після багатьох годин основної (грошовитішої) роботи потенційний/а автор/ка завтрашнього критичного матеріалу добирає книжку до прочитання у метро/на вихідних/перед сном, то рано чи пізно він/вона перестане намагатися охопити «весь літпроцес», щоб дати йому свою оцінку. Натомість добиратиме книжку, що найдужче зацікавить. Тобто вибір звужено, повноти картинки очікувати не варто.  І ситуацію нині насправді рятує тільки більша наявність майданчиків для критики. Бо колись їх було два (і третьою «ЛітУкраїна»), а нині все ж вибір трішки більший. І кожне з цих видань має свого читача, а отже, — і своїх критиків, у яких із читачем збігаються літературні погляди й смаки або принаймні довіра до певних поглядів і смаків.

Повертаючись до теми «новизни» розмов про критику, мушу констатувати, що запропоновані тут міркування й висновки — теж не нові. Так, ми часто ходимо по колу, проте це коло щоразу стає ширшим, виклики складнішими, а критики/ині – принциповішими й ерудованішими. І поки в них є натхнення на критику — буде нам читацьке (а також письменницьке й редакторське) щастя ;)

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"