Дзвінка Матіяш: «Вірю, що можна допомогти письмом»

 

Дзвінка Матіяш. Фото з сайту tet.tv

– Твоя найновіша книжка – «Дорога святого Якова», тож давай поговоримо про неї. Як ти зважилася пройти цим шляхом?
– Це не було «моє» рішення, це було бажання піти за внутрішнім голосом. Про дорогу святого Якова я довідалася від мого чоловіка. Він займається виготовленням старовинних музичних інструментів і багато працював над цим у Базелі, у Швейцарії. Там усі знають про цю дорогу, це відносно близько (порівняно з Україною) і часом люди вирушають у паломництво навіть із дому. У багатьох друзів чоловіка було бажання пройти дорогу святого Якова, але, здається, так ніхто й не пройшов усього маршруту. Коли я тільки почула про Каміно де Сантьяґо від Євгена, то поставилася до цього спокійно – багато чого в світі є цікавого, всіх особливих місць не відвідати. Але через декілька років приїхала в Польщу, і в одній з книгарень знайшла книгу польських паломників, які пройшли цю дорогу. Я купила її, і мене там дуже захопили карти. Я читала цю книжку і раптом піймала себе на тому, що дуже детально розглядаю кожну карту – маршрут кожного дня, що супроводжувала кожен день паломництва – так, наче я вже з ними йду по цій дорозі, і навіть маю свої власні пригоди. Мене це заінтригувало і мені туди захотілося. Я запропонувала чоловіку піти до Сантьяґо, але він поставився дуже скептично – мовляв, має бути спортивна підготовка, усвідомлення всіх труднощів і ще довгий список всяких «але». Я згодилася з цими аргументами. Але за рік знову приїхала до Польщі, зайшла в іншу книгарню і першою побачила історію польської велосипедистки, яка теж подолала цю дорогу. Я почала читати цю книжку з усвідомленням, що мені справді туди треба – на Каміно, і вже того вечора написала чоловікові смс-ку , що ми маємо йти на дорогу святого Якова. І коли я приїхала до Києва, виявилося, що є зручні квитки на літаки по всьому маршруту, вигідні знижки. І все так склалося, що ми купили квитки, а потім почали думати про спортивну підготовку – тренуватися, ходити по 10 км щодня. Тобто я не вирішувала піти, а цей шлях мене манив і закликав. Це не було в сфері раціонального.

– Коли ти почала думати про те, що напишеш про це книжку?
– Одразу. Це було само собою зрозуміло. Така унікальна дорога, маршрут і дистанція змушує думати про те, що це можливо тільки раз у житті. Я знала відразу: хоч би який був цей досвід, успішний чи ні, хоч яка я там буду – про це потрібно написати. Це як ти вранці встаєш, чистиш зуби і знаєш: це треба, не було ніяких сумнівів. Зараз, із перших відгуків, я можу сказати, що ця книга справді для декого з читачів уже виявилася закликом піти туди, на дорогу святого Якова. І хай це буде навіть тільки на рівні хотіння, люди мають мати красиві мрії. Йдучи по цій дорозі, я часто мала відчуття, що наша країна цим обділена – красивими мріями й можливістю їх реалізовувати. Це спадщина того, що відбувалося в нашому пострадянському просторі, тієї внутрішньої несвободи.

– Тобто можна сказати, що книжка була одним з аргументів для тебе туди йти?
– Ні, вона не була аргументом, вона була обов’язковим пунктом. Коли ти йдеш у подорож, то пакуєш рюкзак відповідно до інструкцій, знаєш, що в тебе будуть певні обмеження протягом того часу, коли будеш іти, і ти маєш написати книжку про те, що з тобою було. Тобто коли ти вже вирушаєш у це паломництво, ти згоджуєшся на всі пункти.

– А що для тебе важливіше – проживати чи писати?
– Якщо не проживеш – нічого не напишеш, одне з іншим взаємопов’язане. Але писання дає мені дуже велику радість, оновлює мене. Коли я пишу – мені вдається вирватися в абсолютно інший простір. От Прохасько якось казав, що він живе краще, ніж пише. А в мене виходить краще писати, ніж жити. Коли я пишу, я набираю собі сил для того, що мене втомлює у побуті, дратує, з чим я не справляюся. Писання мені полегшує побут.

– У книзі багато вставних історій. Чому ти вирішила їх додати, невже самого досвіду і документального матеріалу було замало?
– Ця книжка мені дуже важко писалася. Мені хотілося втекти від реальних історій про себе. Мені не хотілося показувати себе несимпатично. А там цього було багато. Ця дорога сильно показує правду про твої слабості й пропонує їх не втаювати, відмовитися від певного типу боягузтва. Мені це було неприємно. У книзі багато історій про інших людей – це дуже красиві історії, і було б шкода, якби їх не було. Вони самі собою приходили, часом їх навіювали конкретні події, що відбувалися з нами на дорозі. Ці історії стали такою собі підтримкою дороги. І чудо в тому, що я відчувала в якісь моменти, що я абсолютно безсила, не можу цю книжку написати, але ці історії допомагали мені. Книга з цими історіями, книга як певна цілісність, із запахом сторінок, хотіла написатися.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Ці історії ти вигадала, вони ж абсолютно художні, так?
– Так, вони всі художні. Наприклад, історію про дівчинку з єврейської сім’ї і хлопчика-християнина, між якими виникає кохання, навіяла форель, начинена хамоном, ожив увесь контекст переслідування євреїв у часи інквізиції. Актуалізувалося запитання, на яке завжди намагаюся давати собі відповідь: наскільки ми людяні? Наскільки ми можемо бути людяними з іншими, хто нам ментально чужий? Я часто у собі бачу певні обмеження, якусь таку стіну, що в якийсь момент заважає мені з кимось бути людяною. Можу навести приклад. Це було на початку нашої дороги святого Якова, у нас була пересадка в Мюнхені й ми мали час погуляти по аеропорту. І от я бачу жінку в бурці, все абсолютно чорне, видно тільки очі. У якийсь момент я відчула абсолютну антипатію: мені не подобається ця культура, цей одяг, у якому все закрито. І от я, яка ніколи не позиціонувала себе як ксенофобку, бачу, що в мені це є. Якщо повернутися до дороги, то цього було багато – зустрічей із своїми темними пластами, які ти не озвучуєш собі, вдаєш, що їх нема, може навіть не знаєш про них. А там є час, щоб заглибитися в себе більше, ніж у щоденному житті. Тому в мене там з’явилися єврейські теми – я хотіла з собою розібратися і розставити крапки над І. А от до теми мусульманства я ще досі не дійшла і, мабуть, найближчим часом до неї не дійду у внутрішньому діалозі з собою. Є теми, про які не можу і не готова писати.

– Тобто ці історії – це відповіді на ті страхи, які в тебе виникали дорогою?
– Можна сказати так, і ще – на певні актуальні для мене питання. Там є історія дівчинки, хворої на рак, і була реальна дівчинка, про яку я думала у цей час. Її звати, звісно, не так, там усе інакше, крім діагнозу. На щастя, ця дівчинка зараз видужала. Звісно, їй доведеться ще довго робити аналізи, перевірки, але зараз усе добре, вона змогла піти до школи. Вірю, що можна допомогти письмом. Це важко довести, але це працює. Моя історія – це одна з крапельок у великому горщику, який для неї збирали друзі, близькі, що бажали їй одужання і хотіли допомогти. Наші добрі інтенції справді працюють.

Фото з сайту starylev.com.ua

– Що найголовніше ти хотіла б, щоб твої читачі почули з цієї книжки?
– Мабуть, найважливіше, щоб кожен відчув свою цінність як людини, як певного Божого проекту, бо ми ж тут не випадково, навіщось ми тут є. Шкода думати, що минають мільйони людських життів просто так. Я би хотіла, щоб людина відкрила свою цінність, що вона частина чогось більшого, що її життя – це скарб, і що в її житті справді є дуже багато скарбів, які є сенс розшукати. Щоб читачі побачили за рутиною, за всім буденним і звичним унікальність усіх наших днів. Бо насправді дорогу святого Якова можна зорганізувати для себе ментально – нікуди не йти, а пограти в гру. Просто хотіти оцей творчий імпульс у своєму житті весь час відчувати й придумувати для самого себе міні-проекти, про які, може, будеш знати тільки ти, щоби було відчуття радості зранку, коли прокидаєшся. Щоб хотілося прокидатись зранку.

– І в цій, і в інших своїх книжках ти багато приділяєш уваги Богові, вірі. Як твої читачі це сприймають у наш комерціалізований, секуляризований час?
– Комусь це дуже близько, а комусь навпаки. У когось це викликає позитивний внутрішній резонанс, а в когось – негативний, включно з відторгненням. Але в мене немає мети всім подобатися. У кого це викликає відторгнення – це не його література. Ті, кому це потрібно – пишуть мені, з деким із таких людей зароджується дружба, приязні стосунки, моє коло спілкування розширюється. Якби було саме відторгнення – довелося б перейти на щось інше або писати в шухляду і нікому не показувати.

– Ти пишеш, що наша країна хвора…
– Так, на жаль. Уже четвертий рік триває війна. З того, що мені доводилось бачити на Донбасі, у зоні АТО, ти просто розумієш, наскільки ця частина нашої країни поранена, наскільки неправильна була щодо неї політика. Наскільки не можна було ігнорувати певні проблеми, які там роздулися до наривів.

Фото з сайту gre4ka.info

– У тебе є ідеї, як це можна вирішувати?
– Перша ідея дуже печальна – це треба було починати вирішувати 25 років тому. Коли ти вже так запізнився, то це треба робити, вже не просто закасавши рукава, а роблячи надзусилля – чим і займаються волонтери. Деякі місцеві люди там самі, своїми зусиллями, переживши окупацію, змінили свою свідомість – і з цими людьми все ясно, вони будуть видряпуватися з багна. А з тими , в кого нічого не змінилося, – не зрозуміло. Мені доводилося на Донбасі бувати в середовищі учасників Безкоштовних курсів української мови. Ці курси, звісно, мали за мету навчати української мови, але це насправді було все-таки другорядним, а першорядним і більш значимим – створення малої громади – те, що люди знайомляться між собою, бачать, що таких білих ворон, як вони, ще багато, що є спільні інтереси. Коли ти не один, уже не так страшно. Комусь було соромно говорити по-українськи, комусь страшно одягнути вишиванку – і такі курси для них стали своєрідною терапією. В Дружківці учасники курсів разом святкували дні народження, свята. Коли це вже перероджується в дружбу і бажання робити якісь проекти разом, навіть якщо цей проект – просто піти в кафе і говорити українською – це вже дуже добре – і так помалу починає формуватися громадянська солідарність. Це є певним зціленням, шансом, що ці люди щось передадуть своїм дітям, онукам – у Дружківці на курси ходила 80-річна бабуся, що було дуже зворушливо.

Складно сказати, що робити там, де не робилося нічого взагалі. Є надія на волонтерів, на такі от маленькі громади. Хотілося б сказати про державну підтримку, але я сама відчуваю скепсис до себе, коли це кажу. А там катастрофічно бракує книг – включно з україномовними підручниками, особливо в селах. А було би чудово, якби і в містах, і в селах були книгарні-кав’ярні, творчі простори – щоб люди там гуртувалися. Скажімо, у Краматорську є простір «Вільна хата», і подібний для дітей – отакі речі працюють. Можна гуртуватися довкола школи, якщо там хороший педагог – у Краматорській гімназії у мене була одна з найкращих презентацій. Потім зв’язки з цими людьми підтримуються, ти бачиш ці маленькі поодинокі вогники, але ж є все інше, на що волонтери не мають впливу. Якщо хтось може на Донбас їхати – хай їде, хтось може привозити вертеп, колядки – це прекрасно. Хтось туди може їхати з етнографічними експедиціями – там є що записати, місцевий фольклор дуже цікавий. Тобто все, що ми можемо – це вкладати свій час, ресурси і кошти. Привозити туди свої книги – і свою симпатію до цього регіону, який є так само частиною нашої батьківщини, і їхні проблеми насправді є і нашими проблемами – якщо бути зовсім чесними з самими собою.

– Ти пишеш і кажеш, що війна – це одна з найважливіших реалій наших зараз. Чи не маєш наміру в цю тему заглибитися?
– У мене надто слабка психіка для цього. Після деяких поїздок я була напівжива. Найдалі я була в Мар’їнці – в зоні зіткнення. Але це все-таки не передова, де треба одягати бронежилет і бути готовою до критичних ситуацій.

У книзі «Дорога святого Якова» є оповідання про сім’ю, в якої загинув тато. І ще є пару оповідань, які друкував часопис «Кана» – про дівчинку, у якої брат воює, і вона це дуже важко переживає. У основі цих оповідань – історія близьких моїх друзів, я знала, наскільки їм складно. Тому це був дуже важкий досвід писання. Тому я не хочу про це писати.

– А що б ти хотіла прочитати про цю війну, про які її аспекти?
– Про цю війну я взагалі не хотіла би нічого читати. І те, що я читаю, це завжди через опір, мені внутрішньо погано й боляче. Що я можу читати – це те, що пише Олена Степова, її гумор і життєрадісний вітальний стиль мені дають сили це сприймати. Мені завжди подобалися американські фільми про війну – про В’єтнам тощо, але коли це дотикається тебе, нехай навіть не зовсім безпосередньо – нічого цього ти вже не хочеш.

– Але ж є певний дисонанс: ти пишеш, що неправильно, що ми тут не помічаємо війну, але не хочеш про неї знати?
– Чому? Я про неї знаю. Я писати про неї зараз не хочу і не можу читати художні книги. Їздити туди я готова, і декілька разів їздила – це, до речі, забирає дуже багато внутрішніх ресурсів. І прекрасно усвідомлюю, що завдяки тому, що багато чоловіків там воює – я можу займатися своїми справами й насолоджуватися життям. А хтось на передовій у цей час лежить в окопі.

– Тобто для тебе художнє переосмислення сильніше чи, вважаєш, воно не потрібно зараз, коли це все ще живе і болюче?
– Це, певно, дуже суб’єктивно. Мені це зараз не пасує, я це не сприймаю, мені хочеться, щоб війна закінчилася. Цілком може бути, що хтось напише репортаж, чи оповідання, чи повість, яка когось сильно зачепить і щось змінить. Але для мене це надто болісно. Хтось не може їздити в зону АТО, він отримає там інфаркт. А хтось каже, що тільки там правда і все ясно – де чорне, а де біле. Але ж це не нормально, коли ми тільки на війні можемо розрізняти, де правда, а де ні. Війна – це ж не норма, коли майже щодня там гинуть люди. Тут багато болісного, і ти просто не знаєш, як про це говорити. Тому виходить внутрішня суперечність, бо мої ж внутрішні позиції одна з одною несумісні. Треба допомагати, треба пам’ятати, треба їхати, і в той же час – не можу писати, не можу читати, тому що надто вже боляче.

Розмовляла Олена Шарговська