Маркета Гейкалова: «Ми рухаємося до світу Орвелла»

Чеська письменниця Маркета Гейкалова (Markéta Hejkalová), віце-президентка чеського ПЕН-клубу, раніше не бувала в Україні, зокрема у Львові, який тепер, після знайомства, нагадує їй Прагу. Вона частково розуміє українську, бо її мама знала нашу мову. А також знає фінську, бо сама її вивчала й переклала біографію Міки Валтарі з фінської на чеську. Втім, зараз Маркета Гейкалова воліє більше писати, ніж перекладати. Вона пише романи, новели, дитячі книжки, разом із чоловіком керує видавництвом та організовує книжковий ярмарок у невеликому чеському містечку. Її романи перекладено болгарською, німецькою, албанською, англійською, сербською та російською. Найпопулярніші з них — «Фін Міка Валтарі» (Fin Mika Waltari), «Маг з Пекіна» (Kouzelník z Pekingu), «Свідчення її життя» (Důkazy jejího života). Зовсім недавно вийшов її новий роман «Люби мене» (Měj mě rád/a).

– Буквально недавно вийшов ваш новий роман «Люби мене». Як цей роман можна представити українському читачеві?
– Це роман про час: про те, як він біжить; і про повторення життя, тому що деякі миті з життя бабусь є дуже схожими на життя їхніх дочок і внучок. Цей роман також про схожість між людськими життями, бо більшість людей одружуються, мають дітей, бувають то щасливими, то нещасними. Ця книжка не є найбільшою з усіх, але писала я її майже чотири роки. Тут мені було цікаво охопити період з 1902 року до 2017, а отже 115 років. Це книжка про життя чотирьох людей і їхні сім’ї в кількох країнах: Чехії, в ісламській частині на території Фінляндії та в колишній Югославії.

Цей роман я почала писати, бо якось побачила старе фото з початку ХХ століття, на якому була зображена моя бабця. А поруч лежала ще одна світлина з маленькими дівчатками. Ці фото ми знайшли в гостьовому будиночку разом з онуками сестри мого чоловіка. Тоді я зрозуміла, що покоління схожі, бо дівчатка на фото виглядали так само захоплено й невинно, як і наші юні родички тепер у реальності. Тоді мені прийшла ідея написати щось, що відбувалося між початком цих двох століть.

У книзі четверо персонажів, двоє з яких мають реальних прототипів, а двоє вигадані. Одна – вдова Райнгарда Гайдріха, він займав дуже високу посаду в нацистській Німеччині. А інший справжній персонаж є прокурором-комуністом Каролем Шіжеком із 1950-тих, він був дуже поганою людиною. Згодом з’ясувалося, що його син жив у містечку, де я живу зараз. А двоє вигаданих персонажів – це дівчата, які живуть на початку ХХ століття і в деяких моментах свого життя перетинаються.

Життя схоже у всі часи й в усіх країнах, хоча, звісно, також були й відмінності. Але в нас, у Чехії, та загалом у Європейському Союзі, знову прикра ситуація. Ми не йдемо до тоталітаризму, але ми рухаємося до світу Орвелла, де люди мають надто багато їжі, достатку й моди, а свобода стає дедалі обмеженіша.

– Big brother is watching you?
– Можливо, не аж так. Зараз наближаються вибори в Чехії, і один популістський олігарх, який володіє значною часткою ЗМІ, може стати наступним прем’єр-міністром. На мою думку, він дуже небезпечний, хоча багато людей так не вважають. Але демократія є такою річчю, що ти маєш робити так, як вирішить більшість.

– На ваш погляд, чому так багато чехів вірять популістам?
– Я би сказала, що демократія — дуже складне явище. У парламенті є альтернативні дискусії стосовно всього. Проблема полягає в тому, що ми маємо свободу, але люди не використовують її для правильних речей — частіше для поганих, наприклад, для корупції. Звичайні люди, звісно, незадоволені чи розчаровані політиками і шукають легких розв’язань проблем. Однак легких рішень не існує. І коли хтось каже: «Я зроблю все так, як має бути: ніяких мігрантів, ніхто не буде красти, не буде корупції», — люди голосують за нього, не думаючи, що все має свою ціну.

Демократія є дуже проблематичною, але це єдине, що ми зараз маємо. Я не розумію, як люди могли так швидко забути про комунізм. Люди мого покоління пам’ятають із соціалізму щось хороше, наприклад, рівні зарплати. Але – забули, що з нами було в 1968 році, коли нас захопила Росія. Тепер вони кажуть, що Росія не така погана і що ми маємо співпрацювати з росіянами. Я цього не розумію. Ви питаєте, чому? Але в мене немає на це відповіді. Чеське суспільство дуже поділене через нашого президента. Люди не дискують на цю тему, ти або говориш про це, або ні, ти або друг – або ворог. Зараз настрої суперечливі.

 

– Розкажіть, будь ласка, про свій професійний шлях.
– Я народилася в Брно і вчила мови: фінську та російську. Працювала у видавництві й почала перекладати з фінської. Потім сталася важлива зміна у моєму житті: на початку 1990-х сім’я мого чоловіка отримала продуктову крамничку від дідуся. Мій чоловік почав керувати цим магазином у маленькому містечку, я йому допомагала. Це був зовсім інший світ. Я переїхала в це містечко. На жаль, у нас немає дітей. Ще у 1990-х я жила в Гельсінкі протягом чотирьох років, бо тоді там був великий запит на фінських перекладачів та письменників для дипломатичних місій, і так я стала працювати в чеському консульстві там.

Зараз пишу романи, перекладаю з фінської, і маємо з чоловіком невеличке видавництво. Ми видаємо книжки вже 20 років, але це кілька книжок на рік: мої та деяких інших чеських письменників. Проте для нас це радше хобі. В 2002 році я стала членом чеського ПЕН-клубу, в 2006 – віце-президентом, а з 2009 по 2015 була членом міжнародного представництва чеського ПЕН-клубу , ким є і досі.

– У своєму місті ви організовуєте щорічний «Осінній книжковий ярмарок»? Відколи ви це робите і що вас до цього спонукало?
– Зараз саме до нього готуємось, бо він відбудеться 20-21 жовтня. Я започаткувала «Осінній книжковий ярмарок» у містечку Гавлічкув Брод (Havlíčkův Brod), де живу зараз. Гадаю, це одна з найуспішніших і найкращих моїх ідей. Річ у тім, що це місто відоме своєю картоплею і про книжковий фестиваль серед сільських краєвидів не було мови. Спочатку люди сміялися, коли чули про мою ідею. Я відчувала, що це важливо, з декількох причин. На початку 1990-х усі важливі події відбувалися в Празі, як це було за часів соціалізму, а в маленьких містах – ні. А крім того, в цьому містечку не було навіть жодної книжкової крамниці й людям складно було дістати щось для читання. Це було весело й сумно водночас, адже ми тоді жили без інтернету, гуглу й пошти. Спочатку наш ярмарок був маленьким, на ньому місцеві купували книжки для подарунків на Різдво. А зараз – це другий найбільший ярмарок у Чехії, який збирає більшість чеських видавців. Але найголовніше – це стало головним днем у їхньому календарі.

Зараз малі міста активніші, ніж це було раніше, подекуди навіть активніші, ніж Прага. Наприклад, у Таборі (Tábor), містечку на півдні Чехії, є книжковий фестиваль, не менш успішний, ніж наш ярмарок. Я думаю, що ці заходи в маленьких містах популярні тому, що наша країна маленька і дістатися з однієї частини в іншу займає всього кілька годин.

– Чому ви вирішили перекладати з фінської?
– Це сімейна історія. Мій тато був угорським філологом і викладав угорську мову в школі. В 1960-х він отримав унікальну можливість, щось схоже на стипендію на вивчання другої іноземної мови, і це була фінська. Тоді я була малою, а моя сестра щойно народилась, тому ми не могли поїхати разом із ним. Але коли він повернувся й коли приїжджали його друзі, то розповідали багато історій. Тому для мене ця країна стала країною казок і мрій. І також ця країна стала можливістю завести контакти із західними країнами, хоч і Фінляндія є такою межовою країною. Але тоді вона нам здавалася країною зі свободами, хоча і вона не була ідеальною. Коли я там вчилась і намагалася знайти там роботу, фіни мене часто запитували, чи я не іспанка і чи не комуністка. Я відповідала: «На жаль, ні». «В такому разі, ти не знайдеш роботи», казали тоді. Дивно. Згодом я почала викладати фінську й перекладаю з фінської.

– Ви письменниця, перекладачка і видавець. Хто з них у вас переважає?
– Це відбувається дуже по-різному. Останні чотири роки для мене важливо було бути письменницею й написати свій роман, але зараз він закінчений і виданий. Тепер я почуваюся більше як організаторка книжкового ярмарку, бо він відбудеться зовсім скоро.

Останнім часом відчуваю, що люблю більше писати, ніж перекладати. Хоча перекладати теж люблю, але це радше для заробляння грошей. Це інша діяльність, бо тобі не потрібно мати натхнення і настільки великої концентрації. Мені здається, що коли ти перекладаєш, то стаєш слугою того письменника, якого перекладаєш, трактуєш його ідеї, його слова, але – не свої. Коли я була молодшою, дуже любила перекладати, але зараз більше відчуваю, що перекладач – це наче тінь іншого письменника.

– Переклад впливає на письменництво, на власний стиль?
– Особисто для мене це дуже небезпечно. Коли я пишу, то не можу водночас перекладати, бо це впливає на моє письмо. І також, коли пишу новий роман, не можу читати інших художніх книжок, а тільки нон-фікшн або романтичні історії, але не справжні глибокі романи, бо справді боюся їхнього впливу на власний стиль. Пишучи останній роман, я не читала сучасних чеських письменників, аби не написати чогось схожого.

– У чому ви відчуваєте свою відповідальність як письменника?
– Писати книжки, які приносять щось для читачів, – це, звісно, дуже загальна фраза. Але я відчуваю відповідальність у словах, які ми, письменники, використовуємо. Бо слова можуть нести у собі силу й бути дуже впливовими. Я не маю на увазі, що треба себе цензурувати, стримувати, але ми маємо знати, що наші слова можуть нести людям і добро, і зло. Маємо також писати книжки не тільки для розваги, а й для того, щоб розповідати про важливі речі.

– Ваш дідусь дев’ять років провів у в’язниці через письменницьку діяльність. Чи не застерігав він вас бути письменницею?
– Ні, навпаки він був щасливий, коли в юному віці я почала писати перші історії. Письмо для нього було дуже важливим. Він завжди ділився відгуками й думками про мої історії. Втім, дідусь ніколи не говорив про ув’язнення. Але одного разу, коли я запитала, чи втік би він із країни, якби знав, що його заарештують, то відповів, що не знає, бо дуже споріднений із чеською мовою, для нього література інколи була важливішою, ніж саме життя. Він ніколи не застерігав мене писати. Його доля склалася не дуже добре, бо він потрапив у в’язницю і вийшов із неї, коли йому було 57 років, так, як мені зараз. І після того працював не вчителем, а простим будівельником. У 1969-х він навіть зміг видати свої давні й нові тексти, але вже не з’являвся в письменницьких колах. А згодом, у 1970-х, його перестали видавати. І це для нього була трагедія.

– Чи це відбилося у вашій творчості?
– Частково так. В одному з моїх романів, який я написала 10 років тому, є епізод про це, і у свіжому романі теж є ув’язнений письменник, і деякі моменти з його життя схожі до життя дідуся. На цьому все, бо я не хочу бути внучкою свого дідуся в контексті літератури. Я його люблю, але не хочу чути про себе, що є передусім онучкою Францішека Кшаліни, ув’язненого письменника. Я хочу писати власні твори.

– У ваших романах жіночі персонажі подорожують світом. У книжках «Маг з Пекіна» (Kouzelník z Pekingu) та «Червоні промені північного сонця» (Rudé paprsky severního slunce) героїні подалися в мандри Китаєм та Південною Кореєю. Чим вам були цікаві ці країни?
– У період членства в міжнародному представництві ПЕН я багато подорожувала. Героїні романів є чешками, які за короткий час відвідали ці країни: одна була в Китаї, а інша в Кореї. У чеській літературі на той час не було художніх творів, де Китай та Корея були би представлені очима жінки. Дивно, що поряд, за кілька кілометрів одне від одного, співіснують Сеул, успішне місто з хмарочосами, та Північна Корея, найбільш ізольована країна, подібна на концтабір. Люди не хотіли говорити про об’єднання двох країн. Я не могла зрозуміти, що люди справді думають. Насправді Північна й Південна Корея більш пов’язані між собою, ніж вони публічно визнають. І це трохи дивно. Для мене це світ, де ти можеш себе загубити.

– Ви очолювали комітет ув’язнених письменників. Розкажіть про цей досвід.
– Я вже більше не є головою цього комітету, але розповім вам про нього. Комітет має на меті захистити ув’язнених або переслідуваних письменників. Центральний офіс ПЕН-клубу в Лондоні стежить за ситуацією з письменниками, яких переслідують у Китаї, в Росії, в Ірані, у Південній Америці… І вони розсилають цю інформацію в ПЕНи всіх країн. Навіть я писала листи Китайському імператорові чи керівникам інших країн. Якщо очільники держав, отримавши листи від ПЕН-клубів різних країн, не випускають письменників із в’язниць, це все одно має значення. Лідери тоталітарних країн мають знати, що письменники не забуті й що міжнародна громадськість знає про їхню долю. Це має сенс, коли не тільки я пишу листи, а й більшість учасників ПЕН-клубів. Я вірю, що це важливо і, можливо, допомагає покращити ставлення до ув’язнених.

Спілкувалася Діана Горбань

Усі фото Анни Ютченко

Інтерв’ю зроблено в рамках Школи літературної журналістики за підтримки Львівського медіафоруму та 83-го Міжнародного ПЕН-Конгресу.