Про людину з левиним серцем: міркування про книгу «Мустафа Джемілєв. Незламний»

 

Жанна Куява

Такі ще бувають у нашому житті, а надто – в українському політикумі, – думається після прочитання книжки «Мустафа Джемілєв. Незламний», що вийшла цьогоріч у видавництві «Vivat». Своїм життям, що всуціль пов’язане з боротьбою за права кримськотатарського народу, цей чоловік продемонстрував (і демонструє) небувалу силу духу, принциповість, мужність, незламність.
Депортація з Криму в шестимісячному віці, виключення з інституту лише за цікавість і вивчення історії свого народу, арешт за відмову служити в радянській армії, загалом – сім «відсидок», п’ятнадцять років радянських винищувально-трудових таборів, 303 дні голодування (з примусовим харчуванням, – ці пекельні муки навіть зарахували до світового рекорду як найтриваліше політичне голодування), відвойоване повернення у 1980-х на батьківщину і знову, в час, коли збирався врешті відпочити вдома в Бахчисараї, вигнаний із Криму через окупацію півострова. Однак Джемілєв не впадає у відчай, а вкотре вдається до боротьби, зокрема на міжнародному рівні, адже цілковито переконаний, що Крим неодмінно повернеться в Україну, питання лише: коли?

 

Севгіль Мусаєва, Алім Алієв. Мустафа Джемілєв . Незламний. – Харків: Vivat, 2017 (фото з сайту islam.in.ua)

Нині його називають людиною-легендою; він – усесвітньовідомий правозахисник, національний лідер кримських татар, символ єднання депортованого народу і повернення його на рідну землю, перший Голова Меджлісу кримськотатарського народу, що його очолював протягом 22 років, народний депутат України. Із серпня 2014-го – Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу. Цього ж року Джемілєва нагородили престижною «Премією солідарності» в Польщі за правозахисну діяльність (він став першим лауреатом), 500 тисяч євро з якої він перерахував сім’ям героїв Небесної сотні. Тож цілком зрозумілим є те, що книжка про нього вийшла в серії «Гордість нації» (в ній же видано книжки про В’ячеслава Чорновола та Любомира Гузара).
Автори книжки – журналісти кримськотатарського походження Севгіль Мусаєва, головний редактор інтернет-видання «Українська правда», та Алім Алієв, аналітик і консультант із комунікацій в експертній компанії «Pro.mova», – зробили з Мустафою Джемілєвим понад 50 годин інтерв’ю, що їх записували протягом 2014-2016 років, від часу анексії Криму до перемоги Джамали на Євробаченні. Ці розмови відбувалися в київській квартирі Джемілєва, здебільшого після 23-ї вечора через завантаженість робочого графіка кримськотатарського лідера, а також Севгіль із Алімом відправлялися разом із ним у далекі закордонні відрядження: до Швейцарії, Туреччини, США, Швеції тощо. Як наслідок – маємо документально-біографічне видання в жанрі інтерв’ю та художнього репортажу, де на 250 сторінках, у восьми розділах, подано не тільки історію життя Мустафи Джемілєва, а й історію всього кримськотатарського народу.
Майже кожен розділ – це опис важливої події останніх трьох років та спогади про колишнє. Приміром, друга частина, що називається «Наш Гурзуф кращий», починається з міжнародної конференції, присвяченої безпеці людства, у швейцарському місті Ко в червні 2014 року, відтак отримуємо флешбек у дитинство Джемілєва, звідки дізнаємося про депортацію кримських татар 1944 року та їхні перші роки життя в Узбекистані. Третій розділ «Без батьківщини» – це листопадова зустріч лідера кримських татар із першими переселенцями на материкову Україну, затим – юність Джемілєва, участь у Союзі кримськотатарської молоді, виключення з вишу, перші переслідування й арешти.
Власне, саме цієї пори гартується й проявляється характер майбутнього дисидента, громадського й політичного діяча.
«Коли 1962 року засудили наших хлопців зі Спілки молоді, я тоді сам собі поклявся, що боротимусь із цією системою до кінця. У сенсі до свого кінця, а не до переможного: про розвал радянської влади навіть не йшлося – такою могутньою вона здавалася», – згадує Мустафа-ага.
Його прямолінійність, принциповість і безбоязність вражає вже у юному віці. Приміром, 1965 року, на зборах у ректора Ташкентського іригаційного інституту, де навчався (у бажаний Середньоазіатський університет його не прийняли, сказавши прямо, що кримських татар туди не беруть), де обговорювали його «опус» під назвою «Короткий історичний нарис тюркської культури в Криму в ХІІІ-ХVІІІ століттях», витриманий, на думку радянських педагогів, «у яскравих націоналістичних і антирадянських тонах», Мустафа Джемілєв сказав:
«От ви мене звинувачуєте в тому, що я склав якийсь антирадянський опус. Та ви хоч назву цього нарису прочитали? Там ідеться про ХІІІ-ХVІІІ століття, коли радянською владою й не пахло».
До слова, не боявся студент ставити й «сміливі» запитання своїм викладачам, як от на лекції з історії, наслухавшись про переваги соціалістичної системи над капіталістичною.
«Коли був поділ Німеччини на радянську зону та західну, на тому боці було 47 мільйонів осіб, а в східній частині – 23 мільйони. А коли побудували Берлінську стіну, виявилося, що у ФРН живуть 53 мільйони, а в НДР – усього 17 мільйонів. Як сталося, що кількість жителів у НДР настільки зменшилася»?
На перерві викладач, зрозуміло, пригрозив: «Ще раз такі провокаційні запитання поставиш, іспит не складеш».
Коли Джемілєва викликали до військкомату і вручили повістку, на її звороті він написав:
«Відмовляюся брати повістку та служити в Радянській армії, оскільки вважаю, що в мене немає Батьківщини й мені нема чого захищати. Я не думаю, що в мене за межами Радянського Союзу є вороги».
Інша ситуація – вже з наступної життєвої сторінки Мустафи Джемілєва, тюремної. Хоч мав невеличкий зріст, худорляву статуру, та він давав відсіч (словесно, певна річ) справжнім бандитам і жодного разу не повівся на провокації начальства, котре схиляло його підписувати папери про покаяння або до «інформаторства». Тоді, з його слів, клеїв дурня.
«Він так уважно на мене подивився: «Ти чого мене за дурня маєш?» Я кажу: «Начальнику, ти б спочатку ближче познайомився з тим, кого в стукачі вербуєш. Якби я годився на таку роль, то взагалі б не сідав».
У цьому ж розділі Джемілєв зазначає про найскладніше випробування, яке йому довелося пройти, – болісне голодування в Омській тюрмі, за яким стежив увесь світ.
«Чесно кажучи, я боявся, що не витримаю. І що доведеться здатися. На цей випадок я навіть приховав лезо й тримав його весь час при собі: розраховував, що в усякому разі в мене вистачить сил перерізати собі вени. Коли при черговому шмоні […] лезо забрали – для мене це стало найбільшою трагедією на той момент. Неначе зачинили запасний вихід. Але нічого, обійшлося».
Про сам «Омський процес», що став не тільки одним із центральних епізодів у біографії Мустафи Джемілєва, а й «однією з найгучніших справ за весь дисидентський рух у Радянському Союзі», дізнаємося з розділу «Конгрес у вигнанні». У серпні 2015 року Всесвітній конгрес кримські татари були змушені провести в Туреччині, а не в Криму, як це було під час першого Конгресу. Через окупацію, вигнання й конфіскацію всього, що належало Меджлісу, понад чотири сотні представників кримськотатарських організацій з усього світу з’їхалися до Анкари. Сюди ж прибула з окупованого півострова 78-річна Айше Сейтмуратова, ветеран Національного кримськотатарського руху (за що свого часу відсиділа три роки у мордовських таборах), вона й розповіла про події в Омську. Тоді на судове засідання до Мустафи Джемілєва приїхали не тільки родичі, кримські татари, серед яких і була пані Айше, а й академік Андрій Сахаров із дружиною Оленою Боннер. Відомо, що цей російський борець за права людини, нобеліант зробив чимало для захисту Джемілєва. Саме він попросив кримського татарина перестати голодувати й той прислухався. Розділ доповнено уривком із книжки Сахарова «Спогади», де він розповідає про суд над Мустафою Джемілєвим.
До слова, в Омському таборі Мустафа Джемілєв мав прізвисько «Прокурор», бо дуже добре самотужки освоїв юриспруденцію, оволодів англійською, багато читав.
«Тюрма – взагалі найідеальніше місце, щоб читати книжки, якщо, звичайно, література хороша є», – зазначає.
Тим часом Айше Сейтмуратова теж назвала Мустафу Джемілєва символом сили та мужності, мовляв, «це приклад для інших: як одна людина може протистояти цілій імперії зла».

Схоже висловився й Ленур Іслямов, кримськотатарський бізнесмен та один із ініціаторів продовольчої блокади окупованого Криму взимку 2015-го. (Цю тему в книжці теж зачеплено). Для нього Джемілєв – «людина з левиним серцем. Невеликий на зріст, але абсолютно безстрашний», «камінь, який неможливо зламати».

Зрештою, з виступів Джемієва чи то під час судових процесів, чи за нинішніх часів у Ко, в Анкарі, в Раді безпеки ООН у Нью-Йорку, які подаються в книжці, добре проясняються принципи, цінності, а також бажання – його, як представника кримських татар, Меджлісу і, відповідно, кримськотатарського народу. Так і хочеться звернутися до представників українсь¬ких політичних сил з пропозицією занотувати деякі фрази, бо недаремно багато хто каже, що якби в нашій владі було хоч кілька таких, як Джемілєв, то в Україні жилося б геть інакше.
«Ніхто і ніколи, за жодних обставин, не змусить мене відмовитись від виконання свого обов’язку та зобов’язань, покладених честю, совістю та національною гідністю», – це слова з промови Джемілєва на Омському процесі 1970-го, яку він повторив і на процесі в Ташкенті 1984 року. І яким не зраджує досі.
«Моя думка – Меджліс має бути кришталево чистим, украй принциповим. Не важливо, чи зможе він об’єднати навколо всіх кримських татар, оскільки, звичайно, є кримські татари, які заради свого добробуту й злагоди хочуть співпрацювати з окупантами. Меджліс у всякому разі має стати орієнтиром для всіх людей, особливо тих, що не скоряться», – так висловлюється щодо того, якою має бути позиція кримських татар в окупованому Криму.
Є у книжці й несподівана та цікава історія знайомства й одруження Джемілєва (після річного листування з засудженим політв’язнем активістка Національного руху кримських татар Сафінар приїхала до нього в Якутію, де вони розписалися), розповіді про повернення кримських татар із заслання до Криму, створення системи Курлутаю та Меджлісу тощо. Весь текст підсилено виокремленими історичними довідками та багатьма фотографіями з архіву героя книжки, що друкуються вперше. Репортажні відступи й замальовки обставин, за яких відбувалися розмови з Мустафою-ага, створюють ефект присутності: читач почувається учасником цих бесід, чує й бачить Джемілєва віч-на-віч, вдихає дим від міцних цигарок, що їх він скурює одну за одною.
А ще «кілька слів про Мустафу Джемілєва» кажуть дружина Сафінар, співачка Джамала (до речі, на Євробаченні, коли стало відомим ім’я переможниці, Джемілєв уперше привселюдно заплакав), голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, радянський дисидент Олександр Подрабінек, український дисидент Мирослав Маринович, а післямову до книжки написав історик Ярослав Грицак.
«Не треба бути політиком чи фаховим істориком, щоб усвідомити масштаб цієї постаті: вона сягає рівня Нельсона Мандели, Вацлава Гавела чи Магатми Ґанді», – каже Грицак. І додає: «Проблемою сучасного світу взагалі та Європи зокрема є те, що лідерів, котрі готові захищати цінності, про які вони говорять щодень, дедалі меншає… Однак виклики, які кидає нам сучасність, вимагають лідерів інакших за суттю й за масштабом – національних лідерів, що готові виходити за межі власного комфорту й на повний голос свідчити про важливість своєї справи. Таких, як Мустафа Джемілєв». Що й підтверджує книжка про нього.
І хоча українська літературна критика, очевидно, чекає саме на балетризовану біографію Мустафи Джемілєва (чомусь не виникає сумнівів, що вона буде, як і про інших знакових постатей України), однак і ця розповідь про велику людину та її народ є безперечним успіхом для нашого книжкового світу. Книжка зацікавить якнайширше коло читачів, бо хоч про складне, та написана просто й доступно.

А ще, прочитавши книжку «Мустафа Джемілєв. Незламний», уже й не сумніваєшся, що Крим буде українським.