Безчестя як спосіб існування: рецензія на книжку Дж. М. Кутзее

 

Дж. М. Кутзее. Безчестя / пер. з англ. Є.Даскал. – Харків: КСД, 2017 (фото з сайту bookclub.ua)

«Немов собаку!» – обурився К., сором, здавалось, мав пережити і його». На цій фразі уривається один із трьох недописаних романів Франца Кафки – «Процес». Головний герой стає жертвою двох загадкових добродіїв, які, вочевидь, уповноважені виконати обвинувальний вирок недоступного та невидимого правосуддя, відводять його на пустище за містом, де встромляють ножа в серце. Саме цією трагічною смертю завершується виснажливий річний процес, який спершу видавався не більш ніж прикрим непорозумінням, яке можна легко залагодити. Однак згодом виявилося, що доступ до правосуддя та всіх його механізмів цілком обмежений, тому доведення вини – це суто односторонній акт, а звинувачений мусить докладати неабияких зусиль, долаючи зневіру, аби лиш на певний час відстрочити вирок. Якщо для К. ганебна смерть стає водночас і невблаганним присудом, і остаточним звільненням від процесу, оскільки остаточне виправдання для нього було неможливим в принципі, то для героїв роману «Безчестя» Дж. М. Кутзее з ганьби все тільки починається.

Тут також можна згадати про інший роман автора – «Age of Iron», опублікований у 1990 році. «Можливо, сором – це саме те, що я постійно відчуваю» – розмірковує головна героїня – хвора на рак літня жінка, яка спостерігає за тим, що відбувається навколо, спостерігає за агонією системи апартеїду. – «Це спосіб життя тих, хто волів би померти». Отже, сором, як спосіб існування приречених на поразку. Безчестя, як спосіб існування тих, хто насмілився протистояти. Тих, хто відважився спізнати його, пронести на своїх плечах, прожити з ним до кінця. Безчестя – це і є процес, який може розпочатися будь-якої миті й завершитись так само раптово. Воно також може тривати значно довше. Значно довше, ніж може витримати одна людина. Стати способом її існування, нічим не кращим, проте, можливо, й нічим не гіршим, ніж безліч інших.

Роман «Безчестя» («Disgrace») був опублікований в 1999 році й приніс його автору, вперше в історії (згодом цим шляхом пройдуть Пітер Кері та Хіларі Мантел) другу за рахунком Букерівську премію, першу він отримав у 1983 за роман «Life & Times of Michael K» – теж, як випливає вже із самої назви, написаний цілком у кафкіанському дусі. А через чотири роки, у 2003-му, Дж. М. Кутзее був нагороджений найпрестижнішою премією в царині літератури. Нобелівську відзнаку він отримав з наступним формулюванням: «хто в незліченних варіаціях зображує несподіване залучення аутсайдера» («who in innumerable guises portrays the surprising involvement of the outsider»).

Цього року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» в перекладі Єлени Даскал нарешті з’явився українською, без сумніву, один із найсильніших та найважливіших текстів останніх кількох десятиліть. Роман, який посів друге місце, відразу після «Опівнічних дітей» Рушді, в опитуванні на визначення найкращого букерівського лауреата за весь час існування премії. Роман, який без надмірного перебільшення можна назвати останнім великим романом минулого століття.

Теми провини та покари є провідними для «Безчестя». Вони наскрізь пронизують увесь текст. А ще історія країни, яка слугує загальним тлом, історія Південної Африки загалом та апартеїду зокрема, має величезне значення для розуміння зображуваних в романі подій. Від 1948 року в ПАР почали впроваджувати дискримінаційні закони, які жорстко обмежували права корінних мешканців та переселенців з Азії. Людей різних рас розділяли на окремі групи й практично забороняли будь-яке спілкування між ними. Політика апартеїду тривала до 1991 року й призвела до численних жертв серед темношкірого й азіатського населення. Будь-яка протидія жорстко придушувалась та каралась. Після офіційної відміни апартеїду почався зворотний процес – жертвами численних нападів почало ставати білошкіре населення ПАР.

Головний герой роману професор Девід Лур’є – п’ятдесятидворічний розлучений чоловік, який «досить непогано вирішив проблему із сексом». Щотижня він, як, зрештою і Йосиф К., навідується до повії. Це триває вже понад рік – у цих стосунках його все влаштовує. За дев’яностохвилинний сеанс жінка, яку звуть Сорайя, дарує йому незмінну насолоду. Він тішиться думкою про те, що вона, можливо, навіть почасти відповідає йому взаємністю.

«Він уявляє собі, що їхня із Сорайєю близькість нагадує злягання змій: довге, зосереджене, але дещо відчужене, дещо сухе навіть у найпалкіші миті».

Віднедавна, внаслідок масштабної раціоналізації, після котрої кафедру сучасних мов закрили, Девід Лур’є викладає в Кейптаунському університеті ненависний для нього курс комунікації. Він вважає деякі тези з підручника для першокурсників просто безглуздими, проте тримає свої думки при собі. Через його ставлення до предмету, студенти майже не звертають на нього уваги. Для них він лише безіменна постать за кафедрою, яка роздає домашні завдання та збирає роботи на перевірку. Втім, професор Лур’є намагається сумлінно виконувати свої обов’язки, адже лише завдяки викладацькій діяльності він спроможний доволі безтурботно існувати. Єдиною розрадою для нього є курс про поетів-романтиків, який йому дозволяється читати задля покращення емоційного стану. За свою чвертьвікову кар’єру він спромігся написати три книги, які, щоправда, не викликали жодного інтересу серед публіки. А тепер вирішує присвятити свій вільний час створенню камерної опери про роки життя Байрона в Італії.

Одного дня він помічає Сорайю на вулиці – й все для них обох змінюється. Вона йде в супроводі двох хлопчиків – двох малолітніх синів. Після цього між ними западає мовчазна відчуженість. Обоє почуваються ніяково, це призводить до того, що одного дня Сорайя зникає з його життя назавжди. Професор Лур’є не знаходить собі місця. Він наймає приватного детектива, який розшукує адресу та телефон Сорайї. Він телефонує їй, проте жінка занадто, як йому видається, холодно вимагає, аби він більше ніколи цього не робив.

Випадкова зустріч у парку з однією зі студенток – вродливою Мелані Іссакс, роз’ятрює почуття професора, назавжди змінює його розмірене життя, стає причиною його безчестя. Він запрошує дівчину до себе на вечерю – вони їдять, п’ють вино, слухають музику й говорять про літературу. Девід намагається звабити Мелані, проте в останню мить вона вивільняється з його обіймів і зникає. На цьому професор не зупиняється і вже наступного дня таки домагається свого. Їхні стосунки швидко набирають обертів, що призводить до викриття. Дівчина, вочевидь, не без стороннього впливу, подає на Лур’є скаргу. Університетська спільнота збурена, збирається спеціальна комісія, яка має розглянути справу та надати власні висновки й рекомендації ректорові, який має прийняти остаточне рішення щодо подальшої долі професора. Члени комісії пропонують йому угоду – публічно вибачитись та покаятись в скоєному, – яка всіх задовольнила б, проте він відмовляється, не бажаючи виходити за межі звичайного визнання власної провини.

«Каяття тут ні в тин, ні в ворота» – зауважує Лур’є. – Воно належить іншому світові, всесвітові інших висловлювань». Після цього він вирішує не зволікати, чекаючи на вирок (адже він, вирок, як і у «Процесі» – цілком неминучий), й відправляється до своєї доньки Люсі, яка усамітнено живе на невеличкій фермі в Східній Капській провінції – розводить псів та вирощує овочі. За шість років, відколи вона поселилася тут у складі комуни, яка згодом розпалася, Люсі перетворилась на справжню фермерку, й Девід дивується, як вони з дружиною – міські мешканці, інтелектуали – виховали таку атавістичну дитину, справжню колоністку. «Утім, може це не вони народили її, можливо, у цьому більша заслуга історії». Це перша думка про імовірну роль історії в житті батька та доньки, проте не остання. Наступна буде значно жорстокішою у своїй правдивості та нещадності й стосуватиметься безпосереднього вираження зла, яким була просякнута вся територія ПАР.

Одного дня на Девіда та Люсі нападають незнайомці – їх троє, вони темношкірі, їм вдається обманом проникнути в будинок. Наслідки жахливі – Люсі стає жертвою групового зґвалтування, Девід зазнає численних опіків внаслідок підпалу, псів у вольєрах пристрілюють. Потому нападники зникають на викраденій машині, розчиняючись в невідомості.

Від самого початку батько та донька геть по-різному переживають трагедію, що попервах видається цілком зрозумілим. Люсі майже відразу вирішує повернутись назад до будинку, збираючись жити там і надалі. Девід натомість намагається переконати її залишити ці небезпечні місця, де царює хаос та неконтрольоване насильство. Вони обоє надто пригнічені, надто стомлені, надто зневірені щоб порозумітися, щоб знайти якийсь вихід. Девід постійно шукає слова, які змогли б переконати доньку, проте вона навідріз відмовляється діяти, відмовляється скаржитися, відмовляється мстити.

«Це через них промовляла історія» – каже він бодай якось намагаючись підтримати її. – «Історія зла. Думай про це так, і тобі буде легше. Усе могло здаватися особистим, але не було таким. Вони перейняли це від своїх предків». Проте, легше не стає. Адже історія триває далі. Зло розповзається довкола.

Між батьком та дочкою виростає стіна, крізь яку не пробиваються жодні вмовляння, пояснення, чи аргументи. Звуконепроникна стіна. Вони мусять докласти неабияких зусиль аби спробувати очиститись. Аби, зрештою, спробувати позбутись безчестя. Або, принаймні, навчитися з ним жити.

Алейда Ассман – відома німецька дослідниця, у своїй книзі «Простори спогаду», пишучи про травматичні місця, згадує роман Готорна «Багряна літера». Естер – головна героїня книги, відмовляється змінювати місце проживання навіть після того, як пуританське суспільство змусило її постійно носити на одязі літеру, яка була свідченням, тавром її ганьби. Ассман пише: «Травматичне місце зберігає силу події як минуле, що не минає, не може віддалитися на певну відстань». Проте, можливо, саме в цьому й полягає сенс, не у віддалені, а в безпосередній присутності, не у втечі, а в перебуванні; в необхідності позбавити місце травми сакральності. Адже Південна Африка, на думку Люсі – це не місце для порожніх абстракцій, тут просто треба жити, в тих умовах, які є, з тим, що є.

Люсі намагається осмислити те, що з нею трапилося, обираючи кружний шлях, намагаючись врахувати всі можливі варіанти подальшого розвитку подій, подальших можливостей, зрештою, вона приходить до думки, що в певному розумінні стала жертвою збирачів податків, власним тілом заплативши за саму можливість жити на цій землі. Можливо, вона не тікає саме через те, що не хоче, аби минуле, яке повторюється нескінченно, переслідувало її до самого кінця. Вона сподівається примиритися не лише з власним минулим, але й з минулим всієї країни, з безчестям всієї країни. Безчестя тих, хто роками безчестив інших. Расове безчестя. Колективне безчестя, яке розпорошується, набуваючи рис суто особистих.

Прийнявши рішення залишитись на фермі, Люсі сподівається зупинити хід історії, або принаймні вплинути на неї, замкнути на собі коло насильства, вберегти від нього свою майбутню дитину, яку вона збирається не лише народити, але й виховувати в любові. Вдасться їй це зробити чи ні? Роман завершується, а ми не отримуємо відповіді на це питання, проте історія продовжує тривати. Залишити дитину, що була зачата в результаті насильства, й виховувати її в любові – ось шлях, який обирає для себе Люсі. Шлях, що є, можливо, найтяжчим з усіх можливих. Можливо, єдиним з усіх можливих.

«Можливо, я мушу навчитися приймати це» – розмірковує Люсі, говорячи з батьком. – Починати з нуля. З нічого. Не з нічого, а з нічим». «Як пес» – зауважує він. «Так, точно, як пес» – погоджується донька. Отже, те, що для Йосифа К. символізує ганебний кінець – сором; те, що триватиме довше, ніж саме життя, для Люсі та Девіда Лур’є може стати новим початком.

Роман «Безчестя», напевне, найбільш зрозумілий, реалістичний, з поміж інших у творчості Кутзее, проте, і найбільш складний. В ньому розглядаються проблеми, що пов’язані з історичним спадком і сучасністю, помстою та смиренням, виною й каяттям, вибором і відповідальністю. Роман написано від третьої особи в теперішньому часі – це дозволяє зберегти певну, подекуди цілком необхідну, дистанцію там, де наближення висвітлює найбільш гнітючі явища людського існування й, водночас, максимально наблизити читача до героїв книги. Кутзее вдається знайти унікальний кут зору для нарації, створити щось на кшталт в міру відстороненого ефекту безумовної присутності. Герої та читачі його роману перебувають в одній художній площині, тож і безчестя здатне розповзатися серед них, наче пляма. Тому варто бути обережними. Бо, зрештою, художній досвід може мало чим відрізнятися від досвіду реального.