Джейн Остін: 200 років слави

18 липня виповнилося 200 років, як пішла в небуття Джейн Остін – перша леді англійської літератури, одна з найбільш читаних та улюблених авторок у всьому світі. Тисячі фанатів-«джейністів» відвідали влітку меморіальні заходи на її честь: фестивалі, виставки, церковні служби, публічні читання романів у Чоутені, Баті, Вінчестері. У Бейзінгстоку, на Маркет-плейс, відкрили першу бронзову статую незрівнянної Джейн скульптора Адама Роуда. А Банк Англії презентував 10-фунтову купюру з її портретом.

Статую Джейн Остін в англійському місті Бейзінгсток відкрили 18 липня 2017 року. Скульптор – Адам Роуд

Для кожного шанувальника існують священні реліквії міс Остін – її каштановий локон, золота каблучка з бірюзою, конторка з червоного дерева, яку батько подарував на 19-й день народження, кілька зошитів, списаних акуратним почерком і переплетених у телячу шкіру й білий пергамент. Матеріальні свідчення її присутності не скасовують факту, що про життя класика британської літератури відомо до прикрого мало. Сестра Кассандра знищила три тисячі листів, оберігаючи приватність Джейн від нескромного погляду майбутніх читачів і дослідників. У тих 160 безцінних листах, які залишилися, віддана Кесс вирізала майже всі місця, де могла проявитися жива натура письменниці.

Єдиний автентичний портерт Джейн Остін належить її сестрі Кассандрі, 1810 рік

Джейн Остін для нас – мов інша сторона Місяця, така ж притягальна й таємнича. Коли читаєш її дотепні романи, то важко уявити їхню авторку в стереотипному чепчику старої діви, яка весь час віддає хатнім клопотам і піклуванню про рідних, зовсім не знає світу й чоловіків, ніде не бувала, окрім милого сонного Гемпшира. Дивує неспівмірність біографії і масштабів обдарування, що завважив ще Сомерсет Моем. Звідки це в ній – спостережливість, точність судження про людей, вишуканий іронічний стиль, драматична напруга сцен? Авжеж, це питання про вічну загадку таланту, відповідь на яке веде нас до метафізики, до речей ірраціональних. Гілберт К. Честертон пояснив це лаконічно: «Джейн Остін ніщо не запалювало, ніщо не надихало і ніщо не штовхало до геніальності; вона просто народилася генієм». Утім, піддамося спокусі шукати витоки її творчості у середовищі, де Джейн провела життя.

Доба Регентства: бомонд, дрескод і бонтон
Джейн Остін – дитина георгіанської Англії, жила в період Регентства, тепер він нерозривно пов’язаний саме з її іменем. Політичні буревії: революція у Франції, морські баталії, наполеонівські війни – майже не відбилися в її романах, хоча позначилися на багатодітному сімействі Остінів із графства Гемпшир, а також на долях їхніх численних родичів і друзів, які можна було б покласти в основу сюжетів десятка авантюрних романів. Натомість дух Регентства, з його ключовими поняттями «бонтону» і «дрескоду», атмосферу часу, коли кожний крок леді і джентльмена регламентувався правилами благопристойності, романістка передає абсолютно достовірно. Слідування етикету, стриманість у проявах почуттів, снобізм і лицемірство – усі ці характеристики соціуму Джейн Остін описала з властивою їй скрупульозністю. Імовірно, життя вищого світу, титулованого дворянства – «nobility» – вона спостерігала, відвідуючи розкішні маєтки на правах бідної родички з провінції. Більш відомі їй були звичаї «gentry», дрібного дворянства, чия шляхетність не підкріплялася ані володіннями, ані солідними рахунками в банках. Проте поведінкові норми в цьому середовищі також були доволі жорсткими, особливо ті, що стосувалися юних леді і джентльменів.

Манери доби Регентства

Візити, чаювання, бали, прогулянки в екіпажі – всі ці повсякденні практики стали типовими сценами в її романах, а пастори, есквайри, офіцери – персонажами. Перевага Джейн Остін у тому, що вона писала про речі, які добре знала сама і вперто відмовлялася виходити з камерного світу життя провінційних родин – Дешвудів і Масгроувів, Вудхаусів і Бертрамів – до політичної, історичної, філософської тематики (до цього її схиляв принц-регент через свого літературного секретаря). Вона працювала, за її власними словами, в манері мініатюриста – малюючи на крихітному шматочку тонким пензлем вишукані комедії характерів. Її дар – не масштаб, а глибина.

Читачка й авторка романів
Джейн Остін не залишила жодного прямого свідчення про свої мистецькі вподобання й орієнтири – ані статті, ані маніфесту, навіть «аксіом поезії», як Джон Кітс. Однак, судячи з художніх творів, література постійно перебувала в центрі її роздумів, тому герої так багато дискутують про користь читання й модні романи. А герой «Гордості та Упередження» містер Дарсі вважає найсуттєвішою ознакою освіченої жінки «розвиток власного розуму через прочитання великої кількості книжок». Що ж, міс Остін цілком відповідала суворому критерію. У її родині до книжки були небайдужі всі, батьки час від часу вправлялися у словесному мистецтві, пробував себе на літературній ниві старший брат Джеймс. Домашня освіта Джейн зводилася головним чином до запійного читання творів – історичних, богословських, художніх. Її літературний смак виховали Шекспір, Вільям Каупер і доктор Джонсон, Семюель Річардсон та особливо Генрі Філдінг, чию відверту «Історію Тома Джонса» батьки не забороняли гортати донькам. Родинне читання було звичною формою дозвілля, як і домашній театр, у якому залюбки грали брати й сестри, їхні численні кузени, кузини і друзі.

Легко уявити, як юна Джейн декламує свої перші літературні екзерсиси в сімейному колі, для загальної втіхи; та й писалися вони «для своїх», містили натяки й жарти, зрозумілі домашнім. Ранні твори авторки, так звані «Ювенілії»: веселі скетчі, сценки, есе, начерки епістолярних романів – це діалог із літературою великою. Джейн пародіює то сповнену офіціозу «Історію Англії» Олівера Голдсміта, то штампи романів сентиментальних і готичних, що пережили зоряний час. Її Софії й Лаури проливають моря сліз і щохвилини непритомніють, на сторінках громадяться викрадені скарби і блукають зловісні вбивці. Пізніше з блискучої пародії на готику розвинеться «Нортенгерське абатство».

Кадр із фільму «Becoming Jane», режисер – Джуліан Джерролд, 2007 рік

Остін явно потребувала ширшої аудиторії, ніж захоплені родичі. Однак для незаміжньої дівчини, доньки священика, опублікувати роман і підписати його власним іменем – це ризик осуду й осміяння. Скандал міг зашкодити і самій авторці, і репутації родини. Жінкам краще пасує швацька голка, ніж перо літератора – таке було загальне переконання тодішньої інтелігентної публіки. Не кожна юна леді зважиться заговорити власним голосом і виставити себе на публічний огляд. І в той час були відомі письменниці, яких читала Джейн: Фанні Берні, Марія Еджворт, Шарлотта Леннокс, Клара Рів, Елізабет Інчболд, навіть бунтівна Мері Воллстонкрафт, яка гаряче обороняла права жіноцтва. Та у світі творчість жінок сприймалася скоріше як «дамське рукоділля». Від суду критиків авторці зі шляхетної родини зручніше було сховатися під псевдонімом чи маскою аноніма – тому перший виданий у 1811 році роман Джейн Остін – «Розум і Чуття» підписаний «By a Lady», а наступні три прижиттєві публікації: «Гордість та Упередження» (1813), «Менсфілд-парк» (1814) та «Емма» (1815) – презентувалися як плоди уяви автора першого твору. Інкогніто збереглося і в посмертно виданих «Доказах розуму» (1817) та «Нортенгерському абатстві» (1818).

Перше видання роману «Розум і Чуття»

Тернистий шлях до слави
Те, у яких умовах Джейн Остін писала свої шість канонічних романів, вражає. Без сумніву, рідні схвалювали її літературні заняття, батько і брати пишалися талановитою Джейн і допомагали її романам пробитися до читача, а Кесс і мати, траплялося, звільняли їй час для писання від хатніх клопотів. Однак на долі романістки позначився брак того «власного простору», про який міркувала Вірджинія Вулф в однойменному есе як про умову творчості жінки – потрібну, але недосяжну: «у кожної жінки, якщо вона збирається писати, мають бути власні кошти і власна кімната». У музеї в Чоутені демонструють крихітний круглий столик у вітальні, за яким працювала Джейн – про усамітнення годі було і мріяти. Який разючий контраст із розкішним кабінетом сера Вальтера Скотта в Ебботсфорді з його масивним столом і рядами книжкових полиць! Ховатися від слуг і від гостей, зберігати таємницю авторства – такими були правила для талановитої жінки, чиє ім’я родичі розкрили через більш як півстоліття після смерті. І навіть в епітафії, складеній братом Джеймсом для надгробку в соборі Вінчестера, не сказано було ані рядка про її літературні таланти – хіба про гостроту розуму й добре серце.

Робочий стіл Джейн Остін у музеї в Чоутені

Попри це, саме рідні, віддаючи данину пам’яті рано померлій 41-річній письменниці, повернули її романи із короткого небуття після смерті – друкування їх відновилося у 1833 році, а вже у 1869-му вийшов «Мемуар Джейн Остін» племінника Джеймса Едварда Остіна-Лі, де читачам вперше розкривалися подробиці життя «любої тітоньки».

Прижиттєва слава романів скромна: вони були модними новинками, їх обговорювали у світі, їхніми героями захоплювалися або засуджували. Схвальний відгук про перші три опубліковані тексти Остін лишив авторитетний Вальтер Скотт, назвавши невідомого автора «творцем сучасного роману» і відзначивши «розуміння життя й особливий такт у зображенні характерів». Однак нічого подібного до теперішньої «остіноманії» тодішня Англія не знала. Сама Джейн в окремий зошит занотовувала відгуки про свої твори, почуті від читачів, – очевидно, нечисленних: якимись оцінками вона пишалася, якісь викликали її сміх. За всієї самокритичності, Остін знала ціну своєму таланту, проте їй і в голову не прийшло б займатися саморекламою. Та й по смерті «Докази розуму», «Розум і Чуття», «Менсфілд-парк» лишалися читанням не для широкої маси, а для інтелігентного кола, до якого належали Альфред Теннісон, Гілберт Кіт Честертон, Едвард Морган Форстер, Вірджинія Вулф і Сомерсет Моем. Слово ж «джейністи», яким нині позначають фанатів міс Остін, спершу описувало елітарний чоловічий культ її творчості, як-от в однойменному оповіданні Редьярда Кіплінга 1926 року про британських офіцерів.

Любов і дружба: Джейн як (не)романтична героїня
Про залицяння, одруження й сімейне життя писали десятки жінок і чоловіків – тема, погодьтеся, невичерпна й вічно цікава. Шарлотта Бронте, яка категорично відмовила Джейн у величі, стверджувала, що вона не знала справжньої пристрасті. Стереотипний образ старої діви в чепчику, сухої і прямої мов кочерга, аж ніяк не асоціюється із коханням-зітханням. А може, варто думати про Джейн як про юну дівчину в мусліновій сукні, з тонким станом і легкою ходою, ніжним рум’янцем, хвилястим волоссям і веселими очима? Таку ж життєрадісну, як її героїні Елізабет Беннет, Емма Вудхаус чи Маріанна Дешвуд? Ось вона сміється в компанії кузин і подруг, грає в м’яч і не пропускає жодного танцю на домашніх вечірках і великих балах – про це також ідеться в спогадах її близьких. «Хто цікавиться танцями, тому нічого не варто закохатися», як сказано в «Гордості та Упередженні».

Кадр із фільму «Becoming Jane», режисер – Джуліан Джерролд, 2007 рік

Як мінімум про одне ризиковане сердечне захоплення студентом-юристом Томасом Лефроєм відомо з листів до Кассандри, що збереглися дивом. Серйозність почуття Джейн видно завдяки бастіонам іронії, які слугують чудовим самозахистом від розбитого серця. Взаємна закоханість Джейн та її «ірландського друга» шлюбом не увінчалася – в обох не було для цього грошей, однак душевна рана ще довго давалася взнаки. Із цієї короткої історії у 2007 році режисер Джуліан Джерролд зробив мелодраму-байопік «Becoming Jane» з Енн Гетевей та Джеймсом Мак-Евоєм у головних ролях, де молода письменниця зважилася навіть на втечу з коханим Томом, але зрозуміла помилку й повернулася. Фантазія режисера і сценариста, яка могла б бути і фантазією самої романістки про те, чого не відбулося. Щасливі мрії підживлювали сюжети її романів, де кожна героїня – від незалежної Ліззі Беннет до боязкої і млявої Фанні Прайс – отримують у фіналі по гідному чоловікові. Однак в іншому байопіку – «Miss Austen Regrets» (режисер – Джеремі Ловерінг, 2007 рік), присвяченому останнім рокам життя романістки, її улюблена племінниця Фанні дорікає тітоньці, що та як стара діва не має права давати любовні поради.

Ілюстрації до роману «Гордість та Упередження» Чарльза Е. Брока, 1890-ті роки

Відомо, що Джейн отримувала шлюбні пропозиції й одного разу, у грудні 1802 року, відповіла згодою брату своїх подруг містеру Гаррісу Бігг-Візеру, проте на ранок слово забрала. З її романів зрозуміло, що шлюби без любові, з розрахунку, шлюби як форму проституції вона зневажала. Напевно, у якийсь момент незавидна роль старої діви була обрана нею свідомо як форма самозвільнення. Джейн відмовилася ставати для когось «домашнім янголом», обслуговувати велику родину й щороку народжувати по дитині – саме так складалися життя її невісток та кузин. Натомість вона віддала руку й серце Літературі й досягла в ній вершини.

Остін: культ і кітч
Складається враження, що Джейн Остін знала все про внутрішнє життя своїх героїв – і чоловіків, і жінок. Кожний із них – складний і самобутній характер: хіба можна сплутати Енн Елліот із Кетрін Морланд, а Генрі Крофорда з капітаном Фредеріком Вентвортом? Причому усіх їх легко уявити в модерному житті і в будь-якій країні – звідси низка рімейків від індійської «Нареченої і забобонів», американських «Дурноголових» аж до постмодерністської гри в серії романів про Бріджит Джонс британки Гелен Філдінг та в їх екранізаціях. У низці кіно- й телеадаптацій романів Остін персонажі вільно перетинають межу між минулим і теперішнім світами («Остінленд», «Загублені в Остін»). Однак спроби втиснути її героїв у рамки інших жанрів, як-от у детективному міні-серіалі «Смерть приходить до Пемберлі» за сіквелом Ф. Д. Джеймс чи в екранізації меш-ап-роману «Гордість та Упередження і зомбі» Сета Грема-Сміта, виглядають штучними експериментами: що не кажи, а природна стихія Остін – «romance» та «comedy of manners».

Кадр із фільму «Гордість і Упередження і зомбі», режисер – Бер Стірс, 2016 рік

Усе сказане не прояснює, чому романи Джейн Остін такі актуальні тепер, через 200 років після їх написання. Парадокс: чим далі вона від нас у часі, тим її твори зрозуміліші читачам, а слава – більша. Чому саме їй, а не сестрам Бронте, Джордж Еліот чи Елізабет Гаскелл, не Теккерею і не Троллопу судилося стати предметом культу, що часом набуває масштабів пандемії і нагадує масовий психоз? Субкультура її фанатів – настільки помітне явище, що культурологи присвячують їй окремі студії – «Серед джейністів. Подорож у світі фендома Джейн Остін» Дебори Яффе (2013), «Будь-чия Джейн. Остін у популярній уяві» Джульєтт Веллс (2012).

Урочиста хода на честь Джейн Остін у Баті

Екранізації, кількість яких перевалила за сотню (за цим показником вона – друга після Шекспіра), туристичні маршрути, відеоігри за мотивами її творів. Сіквели, пріквели і фанфіки, графічні романи й адаптації для дітей. Читацькі клуби й поважні наукові товариства. Окремий жанр «Regency romance», розвинений Жоржетт Хейер та Амандою Квік, експлуатує її теми і прийоми. Джейн Остін сьогодні є брендом, який приносить шалені прибутки. Вона перетворилася на кітч, на велику воскову ляльку, яку виставляють під дверима музею в Баті. Весь цей галас, ця невідривна увага до її постаті, ця гонитва за кожним клаптиком паперу з її почерком – усе це не робить її феномен прозорішим. Вірджинія Вулф назвала її стиль «непроникним» – такою ж «непроникною» лишається для нас сама романістка. Тож нехай за неї промовляють її романи, які дарують читачам стільки насолоди.

Центр Джейн Остін у Баті