Чи потрібна історична правда читачеві сучасної прози?

Віктор Разживін

Українська історична проза за доби незалежності переживала і часи відносного підйому читацького та письменницького зацікавлення, і спаду. Пожвавлення початку 90-х, пов’язане зі здобуттям державності та публікацією творів, доти невідомих для пересічних читачів, виявилося досить недовгим. На зміну йому прийшов понад десятилітній застій, що тривав майже до початку другого десятиліття ХХІ століття, коли українські письменники взялися за інтерпретацію нової для себе теми національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. та національного спротиву 20-х років.

Ще від часів горбачовської перебудови серед значної частини патріотично зорієнтованої інтелігенції – митців, дослідників історії, літературознавців – утвердилася думка, вперше висловлена наприкінці ХІХ століття: український читач повинен знати правду. Малася на увазі так звана «історична правда» про наш етнос, нашу націю, нашу Батьківщину, яку, користуючись українською бездержавністю, народи-сусіди могли від нас приховати. Дійсно, значна частина української історії, ті деталі, що роблять її справді живим минулим, а не припалим пилом архівом, опинились у скарбницях сусідніх країн. Проте це аж ніяк не знімає з сучасного письменника відповідальності за продукцію власних історично достовірних версій певних подій, що є його безпосереднім завданням автора.

Звичайно, повернення до обігу класичних досліджень нашої минувшини, зокрема праць М. Аркаса, Д. Багалія, І. Крип’якевича, М. Грушевського, Д. Яворницького, а також художніх творів західноукраїнських авторів першої третини ХХ століття та письменників із діаспори, позитивно вплинуло на формування сучасної історичної прози. Однак досить швидко з’ясувалася обставина, яку спершу ніхто не взяв до уваги: усі ці публікації були насправді важливими для фахівців, але ними не надто цікавився пересічний читач, часом він був просто неготовим до їх сприйняття. Окрім того виявилося, що мало не кожен епізод нашої історії викликає дискусії в середовищі спеціалістів, і єдиної точки зору просто не існує. Незаперечним є й той факт, що процес ідеологізації не раз осучаснював бачення минулого, витворюючи про нього хибне враження. Все це не сприяло бажанню письменників інтерпретувати історичні події, віднаджувала від того й певна нестабільність політичного курсу, здійснюваного керівництвом країни.

На зорі ХХІ століття відбулися суттєві зрушення в царині історичного роману. Почався складний процес переосмислення традиції, посилених пошуків нової форми, що знайшло свій вияв в ігноруванні класичного канону, встановленого ще у творах Вальтера Скотта, насиченні сюжету авантюрними, позаісторичними, навіть химерними елементами, наданні переваги криптоісторії та альтернативній історії. Це похитнуло міцні позиції жанру й наблизило сучасну історичну прозу до інших зразків масової літератури, на яку в українському літературознавстві з часів СРСР усталився зневажливий погляд як на явище суто розважальне.

Суспільний інтерес до творів історичної тематики знову посилився наприкінці першого десятиліття ХХІ століття, коли завдяки читацькій популярності роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон» було віднайдено виграшну формулу подачі матеріалу – з домінуванням пригодницького начала та наявністю національно свідомого авторського бачення історичних подій. Це, до речі, дало підстави Євгенію Стасіневичу в одному з інтерв’ю говорити про те, що в сучасній українській історичній прозі «соціалістичному реалізму» прийшло на зміну протилежне за оцінкою, але посутньо тотожне явище «національного реалізму». Абсолютно не заперечуючи факту існування проблеми та слушності тези, все ж зазначу, що трактувати це питання можна по-різному.

Історична проза з часу свого виокремлення в осібний жанровий різновид була близькою до того сегменту літературної творчості, який нині марковано поняттям «масова література». Завжди зорієнтована на широкий читацький загал, вона була доволі чутливою до думок споживачів, прагнула врахувати їхні очікування.

Оскільки українська історична белетристика у процесі свого розвитку часто випереджала появу праць учених-історіографів, то від неї пересічний читач передусім очікував певної суб’єктивності, продукування історичної версії, ще не визнаної офіційною наукою. Тому повна відчуженість чи відстороненість письменника від описуваних подій, уникання суб’єктивного підходу в їхній оцінці – річ занадто ідеалізована й малоймовірна, бо заради цього довелося б цілком зректися людських пристрастей, та й загалом всього земного, й остаточно розчарувати свого читача.

Сучасні автори історичної прози, зокрема В. Шкляр, спромоглися точно відчути бажання споживача. Чи потрібна йому історична правда? Звичайно, потрібна! Проте сьогодні його вже не цікавить якась абстрактна «історична правда». Очевидно, що якби пересічний читач дійсно прагнув авторського моделювання абсолютно об’єктивної картини повстанського руху, то звернувся б до наукових праць, скажімо, Р. Коваля чи Ю. Митрофаненка. Однак він надає перевагу саме тим інтерпретаціям подій минулого, які, можливо, науково не надто вивірені чи принаймні викликають окремі заперечення спеціалістів-істориків, зате суголосні його баченню.

Письменники, здається, знову випередили фахівців і першими усвідомили той банальний факт, що якоїсь сакральної прихованої «історичної правди», здатної задовольнити всіх українців, насправді не існує. Непрості події сьогодення підштовхнули їх до розуміння простої істини: наш народ із цього погляду суттєво не відрізняється від інших, тому згодиться на таку історичну правду, яку для нього вибудують вітчизняні письменники та історики і яка буде сприяти його самоусвідомленню.

Насамкінець слід зазначити, що навіть наскрізь тоталітарний радянський режим усе ж був змушений поряд із поняттям «історичної правди» говорити й про «правду життєву», бо, як справедливо зазначає літературознавець Л. Александрова, власне об’єктивною реальністю є лише історичний факт, тоді як будь-яке інше джерело адекватним життєвому матеріалу бути не може, оскільки воно позначене суб’єктивним впливом укладача чи оповідача.

Очевидним є те, що об’єктивна неупередженість автора історичної прози виявляється не в абсолютно точній оцінці подій минулого, а в повноті картини модельованої ним історичної епохи та конкретних фактів, на основі яких її створено.