«Оповідь служниці» Маргарет Етвуд: (не)реальна зброя проти (не)ймовірної небезпеки

«Вона розійшлась у продажу мільйонами примірників, кількість перекладів та перевидань ошелешує. Вона стала загальним місцем для всіх, хто будь-коли опісля писав про зміни в законодавстві щодо контролю над жінками, а надто над їхніми тілами та репродуктивними функціями. Її вилучили з програм вищої школи, вона стала джерелом натхнення для незліченних блогів у мережі. Люди, й далеко не самі лише жінки, надсилали мені фотографії фраз із неї, витатуюваних на своїх тілах. Костюми героїнь одягають на Геловін та на протестні марші. Розвага це чи жахливе пророцтво? Чи, може, й те, й інше? Хай там як, коли я писала книжку, я ні того, ні іншого не передбачала», – пише в колонці для The Guardian 2012 року авторка роману-антиутопії, виданого (яка іронія!) 1985-го. Роману, якому вдалося стати ще однією «сходинкою» розвитку жанру, де вже хтозна, чи можна було сказати щось нове, перерости заборони та звинувачення в надмірній критиці християнства, вийти за межі контексту, в якому був написаний, і…продовжити множити перевидання, переклади, адаптації та культурні впливи.

Обкладинка першого оригінального видання роману «Оповідь служниці» (1985) й перекладу українською (2017)

Так, переклад українською роману «Оповідь служниці» Маргарет Етвуд потрапив на полиці українських книгарень на початку осені 2017 року, всього на кілька місяців розминувшись із серіалом від Hulu – напевно, найпопулярнішою з відомих досі кіноадаптацій роману, яку вже, зокрема, встигли назвати «метафорою ери Трампа». Втім, проблематичний спектр, охоплений романом (який, до честі, вдалося навіть розширити в серіалі), виявляється очевидно ширшим і більш універсальним. Не в останню чергу саме це й дало змогу так вдало перенести події роману із 1985-го в 2017-й у серіалі. Бо все ж як понад 30 років тому, так і тепер, «Оповідь служниці» лишається «порталом» в альтернативну історію з метафоризацією явних загроз (які, як виявилося, нікуди не ділися в нашому 2017-му) та з попередженням про загрози приховані. Такий глибокий і розумний роман, такі велемудрі філологічні оцінки – і водночас український Vogue рекомендує книжку як ідеальне читання на вікенд, однойменний серіал б’є рекорди популярності й збирає премію за премією, а Служниці на геловінських вечірках сусідять із Гарлі Квін і виглядають не менш ефектно. І вже точно більш страхітливо.

Кадр із серіалу «Оповідь служниці» (2017)

Що найцікавіше, популярність серіалу базується цілковито на тих самих прийомах, що забезпечили ефектність і книжці. Все, що лишалося творцям адаптації, – вдало їх візуалізувати. Жанрові особливості антиутопії Етвуд витримує на сто відсотків: топос роману – теократично-тоталітарна республіка під назвою Гілеад, що утворилася з кількох американських штатів, розподіл влади та соціальних груп у ній чіткий, закони прості, доступні й засновані на старозаповітній риториці або підкріплені нею, контроль всюдисущий, покарання жорстокі (найчастіше смертельні), персонажі й персонажки живуть в атмосфері страху й тривожного очікування. Нічого нового, здавалося би – втім, чи не єдина відмінність виявляється найсуттєвішою: механізми обмеження й утисків аж до привласнення державною ідеологією тіла та волі особи стосуються щонайбільше жінок.

Читайте також: Богдана Романцова. Оповідь служниці: спалюй книжки, носи червоне

Світ альтернативної історії Етвуд потерпає від низької народжуваності (а серіальний – ще й від екологічних катастроф, спричинених згубною діяльністю людської цивілізації), тому владна верхівка майбутнього Гілеаду, апелюючи до божественного авторитету та священних текстів, озброюється підтримкою релігійних фанатиків та риторикою залякування – і оголошує фертильних жінок ресурсом, який розподіляється винятково між представниками цієї верхівки, так званими Командорами. Назвати цю ресурсність священним обов’язком і великою честю, створити кілька каст «непривілейованих» нефертильних жінок – безправних командорських Дружин, обтяжених хатньою роботою Марф, Тіток-фанатичок у якості наставниць, та оголосити єдиною альтернативою касту Нежінок, які збавляють решту віку на небезпечних виробництвах – і вуаля, кожна фертильна жінка тепер просто мріє стати частиною когорти Служниць. Служниць, у яких тепер немає можливості ні для словесного (читати й писати заборонено), ні для фізіологічного (їхнє тіло і сексуальність «відчужуються» від них, як і діти, яких вони народжують, не є їхніми дітьми) волевиявлення й самовираження. Служниць, у яких забрано їхнє минуле, які мусять забути про свої колишні імена й особистісні історії яких тепер пишуться не ними. Щоби не сказати, що ці історії не можуть існувати взагалі. Саме тому книжка-«оповідь служниці» в цих категоріях вже сама по собі є актом бунту. Бо ж право на особистісність відбирається цілком по-лаканівськи – разом із правом самостійно розказати світові власну історію.

Кадр із серіалу «Оповідь служниці» (2017)

Виглядає так, що навіть не тілесність чи свобода, а саме слово й висловлювання стає основним і найціннішим ресурсом у світі Гілеаду. Оскільки в межах закону Гілеаду слово наново «повертається» старозаповітному Богу (а отже, державі), його використання чітко регламентоване. Звідси глибока риторичність і формульність кожного «дозволеного» словесного акту: привітання й прощання ритуалізовані, спілкування між представниками різних суспільних груп обмежене й зведене до набору стандартизованих фраз. Власне, кожна дія людини в світі Гілеаду потребує виправдання словом, причому божественним, даним людині й для неї (а не нею) створеним.

Зрештою, воно набуває й інструментального значення, яке в інших класичних антиутопіях виконують технології. Це підтверджує й сама Маргарет Етвуд: «Я взяла собі за правило, – провадить вона далі у своїй колонці, – що не включатиму до роману нічого з того, що ще не існувало в людській цивілізації в інших місцях та часових площинах чи для чого ще не створено технологічних засобів». Саме слово стає основним інструментом покарання: перед безпосередньо стратою завжди присутній акт символічного «відречення» когорти від того з її членів, який здійснив переступ, а коли після страти тіло «злочинця» чи «злочинниці» вивішують на стіні, про його/її колишню належність нагадує лише один-єдиний символ, зображений на мішку, яким закрито обличчя. Не кажучи вже про те, що говорити, дивлячись на страчених, навряд чи дуже бажано. Цілковито інструментальною стає й «підпільна» комунікація, сконденсовуючись до окремих слів чи фраз; найголовніші сенси одягають маски, шукаючи шляхів для виживання серед суцільних порожніх риторичних формул. «Nolite te bastardes carborundorum» замість тисячоголосого «ти не сама», «Мейдей» як провісник падіння тоталітарного ладу, колишні імена, замінені тепер на присвійні означники, – слова-паролі, фрази-загадки стають тими артефактами, які збирає головна персонажка, Фредова, яка будь-що вирішила вижити.

Кадр із серіалу «Оповідь служниці» (2017)

Для існування в Гілеаді необхідна мінімальна кількість слів. Тому промовляти, сповіщати, сигналізувати й спонукати до дій можуть – і насправді мають – зовсім не люди самі за себе. Щоб «приміряти» на себе іншу роль, достатньо лише одягнути на себе «чужий» колір: ніхто не засумнівається, що жінка в коричневому плащі – Тітка, а жінка в синьому не може бути ніким, окрім Дружини. Слово занадто цінне, щоб витрачати його на уточнення й пояснення – тому колір одягу стає достатньою підставою для всіх подальших ритуалів та форм поведінки між людьми. Цей колористичний потенціал роману серіал використав на сто відсотків, місцями навіть посиливши його – щоби не сказати, що серіал у більшості випадків використовує всі можливі засоби кіномови, окрім власне словесних реплік. Чого тільки варті сцени, коли Служниці знімають білі головні убори-«крильця», лишаючись у самих червоних сукнях, перед черговою публічною стратою, щоб не заплямувати їх кров’ю. Бо для цих плям Гілеад не має слів.

Світ Гілеаду не промовляє до людини без потреби – кожне вимовлене слово стає подією. Тому більшість часу він мовчить, і це мовчання лякає більше, аніж навіть найжорстокіше з каральних слів. Гілеад не дає відповідей на запитання, бо й запитань у ньому немає. Цю атмосферу похмурої мовчазності вдалося ідеально передати в серіальній адаптації книги – і на тлі неї виразніше звучать і ритуальні привітання-прощання, і внутрішні монологи Фредової, яка, раз у раз «переказуючи собі» власну безсумнівну історію – своє минуле життя, намагається нагадати насамперед собі самій, що вона ще жива. Навіть тілесна інтимність заміняється в «Оповіді служниці» словесною: куди більше еротичної напруженості в сценах, де Фредова грає в «Скреббл» у кабінеті Командора, аніж у сцені «церемоніального» статевого акту. Матеріальність і доступність забороненого слова, можливість доторкнутися до нього, створити його буквально власноруч є сексуальнішою, аніж задекларована можливість доступу до тіла. І «Дім Єзавелі», єдиний на весь Гілеад будинок розпусти, який із необхідністю таки зберігся, приваблює Командорів саме тому, що це єдине місце, де можна «скинути» всі словесні маски, всі ритуалізовані промовляння, всі кольорові означники. І де можна побути наодинці із тим, що залишається. В серіалі функції цього наймовчазнішого з просторів Гілеаду розширюються аж до осередку опору режиму, проте Маргарет Етвуд не йдеться про жодну додаткову «революційність». Окрім тієї, яку уособлює сам роман.

В 2012 році, через майже 30 років після першої публікації «Оповіді служниці», Маргарет Етвуд зізнається The Guardian: роман досі переслідує її, їй буквально нікуди дітися від його впливів. Обговорення «Оповіді служниці» в мережі, покликання на неї, безперервне аналізування тих механізмів обмеження волі, які там використовуються, дискусії про те, феміністичний чи нефеміністичний, метафора ери Трампа чи чогось іншого, адаптації сюжету в театрі, кіно та опері множаться з кожним роком. В 2017 році з’являється серіал, який вкотре привертає увагу до «Оповіді служниці», ще більше привносячи її символьність та образність у масову культуру. Червоні костюми Служниць все ще вдягають і вдягатимуть на геловінські вечірки та протестні марші. Чому? Чи тільки через феміністичну наснаженість (з якою сама авторка не до кінця погоджується?)?

Жіночий протест проти візиту Дональда Трампа в липні 2017 року (Варшава, Польща)

Серіал став популярним, бо його творцям вдалося втілити й проговорити в ньому цілий спектр актуальних проблем сучасності й тим самим зробити антиутопійний сюжет із 1985-го моторошно близьким. І уможливив це саме характер символічності роману – зокрема, та роль, яку відіграють тут слово й мовчання, контрастні й значущі, як червоний і білий кольори одягу Служниць. Формульно-риторичний «каркас» роману з його старозаповітним універсалізмом і жорсткістю дозволяє актуалізувати цей сюжет у 2017-му в форматі альтернативної історії, яка тепер здається не такою вже й нереальною. Бо меседжі, втілені як на візуальному, так і на риторичному боці роману, місткі й влучні, і сам він, будучи актом бунту, якщо про щось і попереджає нас, то насамперед про те, що наша найпотужніша зброя й сила – в слові, в можливості говорити й доносити вже наші меседжі до світу й до себе самих. А найбільша небезпека – в тому, що нас можуть змусити замовкнути, і саме цього слід не допустити. Червона сукня Служниці стала аналогом маски Гая Фокса для жіночого руху, «Nolite te bastardes carborundorum» досі витатуйовується на тілах, протестні марші продовжуються, боротьба триває. А спочатку – спочатку було слово.