Історія в тренді: автор і читач іще зустрінуться

 

Чи хотіли б ви станцювати павану або ґальярду на придворному балу Людовіка XIV у Версалі? Вирушити у плавання Північним морем на «кораблі-драконі» вікінгів? Штурмувати Єрусалим разом із лицарями-хрестоносцями? Побачити на власні очі, як будували Софію Київську чи обирали кошового отамана на Запорізькій Січі?

Рукопис та перше видання роману «Веверлі, або Шістдесят років потому» Вальтера Скотта, 1814 рік

Усе це можливо, якщо взяти до рук гарний історичний роман, який, немов машина часу, перенесе нас у далеке чи недалеке минуле. Жанр, що нараховує 203 роки від появи «Веверлі» Вальтера Скотта, переживає чергове піднесення починаючи з 1990 х років. Історичні твори раз за разом виборюють найпрестижніші літературні нагороди, а у 2010 році у Великобританії герцог і герцогиня Баклю заснували окрему премію Вальтера Скотта у 25 тисяч фунтів стерлінгів – за історичну прозу. Роман «Вовча зала» Гіларі Ментел створив прецедент: у 2009 році виборов Букерівську премію, а у 2010-му – названу премію Скотта.

Роман Гіларі Ментел «Вовча зала» отримав Букера і премію Вальтера Скотта

Поки українські критики та літературознавці зламали мільйон списів у дискусії про сутність історичного жанру та його ключові ознаки (події? герої? дух часу?), на Заході проблему вирішили просто і практично, за рецептом англійського класика: друга частина заголовку «Веверлі» – «Шістдесят років потому». Професорка Сара Джонсон наводить компромісний варіант дефініції жанру, прийнятий у журналі «Historical Novels Review»: а) дію роману віднесено на 50 і більше років у минуле, б) пишучи його, автор покладається не на особистий досвід, а на студіювання обраного періоду («research»).

Бачите, які широкі рамки. Їм відповідають напівдокументальні твори й біографії видатних особистостей, сімейні саги, вестерни, ретродетективи й альтернативні історії. Концепти «історії» та «белетристики» («fiction») наразі не є чіткими й загальноприйнятими, стверджує Емма Дарвін у книжці «Get Started in Writing Historical Fiction» (2016). Тому трактування жанрової природи історичної прози авторами, видавцями, критиками, медійниками істотно варіюється. Зарубіжні філологи останнім часом наполягають, що визначення жанру має передовсім враховувати читацькі очікування й рецепції.

Кадр з екранізації роману Філіппи Ґреґорі «Ще одна з роду Болейн». Режисер – Джастін Чедвік, 2008 рік

Аматор історії – відвідувач у бібліотеці або потенційний покупець у книгарні – імовірніше шукатиме «Дівчину з перловою сережкою» Трейсі Шевальє, «Останнє королівство» Бернарда Корнвелла чи «Ще одну з роду Болейн» Філіппи Ґреґорі, аніж «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, «Камо грядеши» Генріка Сенкевича чи «Багряну літеру» Натаніеля Готорна. Його зацікавлять твори популярні, де історичні факти вкладено у знайомі формати: мелодрами, пригодницького чи воєнного романів, трилера чи детективу. Твори, що сприйматимуться легко й подарують кілька годин чи днів розради серед стресових буднів. Твори авторів, які на слуху, в ідеалі – щоб за романом було знято фільм або серіал.

Читайте також. Віктор Разживін. Чи потрібна історична правда читачеві сучасної прози?

У виданні для консультативних центрів бібліотек «The Readers’ Advisory Guide to Historical Fiction» (2014) Дженніфер Бейкер навела низку означень, якими читачі описують ідеальний історичний роман. Отож, він має бути «автентичним», «правдоподібним», «деталізованим», «атмосферним», «кінематографічним», «емоційно глибоким», «діккенсівським», «у вигляді лабіринту», «резонувати з сучасністю» та «оживляти історію». Правда полягає в тому, що кожний читач, який полюбляє мандрувати минулим, воліє знайти в такому творі щось своє. Комусь подавай повнокровні портрети видатних полководців чи імператорів, комусь – ретельно прописане повсякдення: моду, кухню, архітектуру, симфонію кольорів, запахів, звуків. Когось вабить історія династії в кількох поколіннях або таємні факти резонансної події. Є й такі, хто шаленіє від «костюмованих» любовних чи авантюрних історій, детективних розслідувань. Комусь до душі альтернативні версії минулого, історичне фентезі чи конспірологія, містика й готика в архаїчних шатах.

Академічному літературознавцю корисно зазирнути одним оком у фанівські спільноти і проглянути переліки улюблених історичних романів масового читача. Чи сподівався наш шановний філолог натрапити там на «Віднесених вітром» Марґарет Мітчелл, «Війну і мир» Льва Толстого, «Дракулу» Брема Стокера, «Сагу про Форсайтів» Джона Ґолсворсі, «Великого Ґетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда або навіть на «Макбета» Вільяма Шекспіра? Те, що сумнівно чи немислимо на думку вчених, для читача є істинним переконанням: ми ж не можемо відмовити йому / їй у праві брати ці твори до рук заради колоритних картин життя у стародавні часи? Якщо подивитися неупереджено, то і «Гамлета», й «Фауста» також можна було б зарахувати до рубрики «твори про минуле»: як мінімум, критерію часової дистанції від моменту написання вони відповідають.

Читайте також. Ольга Петренко. Історична література між вигадкою й достовірністю: конспект дискусії

Отже, «художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі». Історичний жанр тепер є протеїчним: він живий і продуктивний, бо постійно трансформується, немов його щоразу перевинаходять заново. Він надає письменникам майже безкінечну творчу свободу. За єдиної умови: уявний світ минулого має бути переконливим і створювати цілковиту ілюзію мандрівки в певний період. Критерій «persuasiveness» – певно, той пункт, у якому зійдуться оцінки і грізних критиків, і читачів. Адже останні здебільшого ковтають романи, щоб зануритися в інший світ, «different world», що задовольнить ескапістські прагнення. А вже якими способами переконати вередливу публіку, кожний автор обере самостійно. Декому, щоб відтворити фактуру часу, треба перегорнути тонни архівних справ і газетних підшивок, не минаючи ані титли, ніже тії коми, виміряти історичні локації по сантиметру на місцевості, а декому вистачає подивитися серіал і прочитати пару-трійку «Анжелік» чи «Маріанн». Решту домалює жвава фантазія. Ясно, що результат буде різний, формули різні, адресати різні. На кожний товар є свій покупець. А якщо немає, то письменник-невдаха змушений змінювати фах. Або принаймні жанр.

Відповідальність романіста, про яку модно розводитися в українському літературному середовищі, є, на моє переконання, не більш ніж відповідальність автора за якісний і читабельний художній (підкреслюю) текст, засадничо фікційний, без претензій на істину в останній інстанції чи науковість. І тут не скажеш краще за Івана Франка: «Повість історична – се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах… Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (з передмови до повісті «Захар Беркут»).

Кадр з екранізації роману «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Режисер – Микола Засєєв-Руденко, 2001 рік

На мій погляд, украй помилково розглядати сучасну історичну прозу поза ширшим культурним контекстом. Уявімо людину ХХІ століття, охочу прилучитися до історичного знання й відчути дух певного часу. Які можливості вона має для цього? Безмежні й неозорі. Подивитися «Гладіатора», «Дюнкерк» чи «Абатство Даунтон» із «Тюдорами», а може – «Чорну раду» Миколи Засєєва-Руденка й «Червоного» Зази Буадзе. Увімкнути «History Channel», переглянути документальний цикл ВВС «Життя в Середньовіччі з Террі Джонсом» або 9-серійну стрічку «Війна. Український рахунок» Сергія Буковського на Youtube. Зайти на «Історичну правду» Вахтанга Кіпіані чи у спільноту «Пустощі східноєвропейської Кліо» на Фейсбуку. Погортати комікси про Астерікса чи Максима Осу. Пограти в настільну гру «Українська революція 1917–1921» від Інституту національної пам’яті. Або в комп’ютерну – «Козаки. Європейські війни» від GSC Game World. Узяти участь в історичній реконструкції петлюрівського штурму Арсеналу в Києві чи вуличних боїв Армії УНР та Галицької армії проти більшовиків і білогвардійців у Вінниці. Відвідати піраміду Хеопса, Луцький замок, археологічні розкопи на Поштовій площі у столиці чи музей «Тюрма на Лонцького» у Львові. Серйозно налаштований громадянин придбає «Браму Європи» Сергія Плохія, свіжу монографію «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» Оксани Кісь або «Спогади» гетьмана Павла Скоропадського…

Настільна гра «Українська революція 1917–1921» від Інституту національної пам’яті

Культурні індустрії тісно переплітаються з політикою пам’яті, тому історичні знання приходять до нас зі шкільними та університетськими підручниками, портретами на банкнотах, назвами вулиць і міст, монументами й пам’ятними табличками, національними святами, промовами партійних лідерів та парламентськими резолюціями. Не забуваймо і про усну історію, фольклор, сімейні перекази й фотоальбоми. Я перерахувала далеко не всі опції, але sapienti sat: усе згадане утворює багатовекторну смислову сферу, у якій у сучасної людини формується відчуття й розуміння давніших подій. Роман – лише один із елементів цієї системи й має витримувати конкуренцію з усіма іншими в боротьбі за увагу й гаманець аудиторії. Адже шанувальники Київської Русі чи Англії періоду Регентства можуть спокійно задовольнити власну пристрасть і без читання.

Реконструкція вуличних боїв армії УНР у Вінниці, 2017 рік

Гарячі тренди історичного знання вільно переходять із науки до кіно, літератури, радіо, телебачення й навпаки, як-от теми національної революції, визвольних змагань 1917–1921 років, боротьби УПА і драматичних відносин українців та поляків. І фаховим історикам, і любителям красного письменства це цікаво й потрібно, бо дає відповіді на дражливі питання сьогодення, дозволяє зрозуміти витоки теперішніх проблем чи змоделювати майбутнє, ґлорифікувати своїх героїв і вказати пальцем на ворога. Хочемо ми того чи ні, але історичне знання в будь-якій формі – суто науковій чи мистецькій – взаємодіє з національною міфологією, ідеологією, політикою, пропагандою.

Переглянувши публікації останніх років у зарубіжній періодиці та в мережі, я вирізнила кілька популярних форматів і тем для історичного роману.
1. Історії династій.
2. Історії жінок при владі.
3. Історії видатних діячів, подані з погляду близької їм людини-«невидимки» (слуги, коханки).
4. Історичні та воєнні пригоди.
5. Історії про травматичну пам’ять.
6. Любовно-історичні твори.
7. Сімейні саги та панорамні епопеї.
8. Твори, у яких дія відбувається паралельно в кількох часах («multiple-time novels», «multi-period stories») і так звані «потраплянці» («time-slips»).
9. Альтернативна історія та історичне фентезі.

Тут ми впритул підійшли до сакраментального питання: що ж пишуть і читають в Україні?

Невелика ремарка. Історичний роман для нас завжди більше ніж роман. Він був голосом бездержавної нації, пам’ять якої зачищали різні імперії, а тепер і молодої держави, що видирає з себе з кров’ю колоніальні комплекси. Реконструкція справжньої історії, розказаної з українського погляду, є для нас справою виживання і збереження національної ідентичності, а також честі й гідності. Інша річ, сам формат історичного роману – чи в дусі Вальтера Скотта, чи в дусі Александра Дюми – повсякчас пропонував письменникам чудову можливість поєднувати пізнавальне, ідеологічне та розважальне начала: герої ж мусили боротися не тільки за булаву, а й за серце красуні. Гадаю, цей чинник разом із іншими зумовив популярність історичної прози від Пантелеймона Куліша до Адріана Кащенка, Володимира Малика, Павла Загребельного та Івана Білика.

У 2010-х авторам нелегко: вони змушені змагатись і з класикою, і з актуальною зарубіжною продукцією та видовищними формами презентації минулого. Український читач, який полюбив романи Кена Фоллетта, Едварда Резерфорда, Кадзуо Ішіґуро, Алессандро Барікко, Марти Голл Келлі чи Крістін Генни, навряд чи задовольниться старомодними опусами у стилі Андрія Чайковського або Спиридона Черкасенка (при всій повазі до цих чудових авторів). Тому майку лідера вдягне той або та, хто модернізується й зуміє надати національного змісту добре апробованим популярним зарубіжним формулам і форматам. Присмачить їх актуальною проблематикою – гендерною, етнічною, релігійною. Звернеться до мікроісторії та історії повсякдення. Докине сюрпризів, сенсацій та загадок. Знайде несподівану оптику, ракурс бачення подій і людей. Проведе паралелі з сучасною Україною й доступно сформулює зрозумілі месиджі. Одне слово, той, хто злізе з котурнів, покладе на полицю вінець пророка й подивиться в очі масовому читачеві, запропонує йому під соусом захопливої інтриги цікаві факти з минулого та їх новітні інтерпретації. А спіймавши на гачок екшену, лав-сторі, фантазії, примусить думати й гадати, сміятися і плакати, ненавидіти ворогів і пишатися своїми героями.

Роман «Останній бій Урус-шайтана» Віктора Вальда у 2017 році отримав першу премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» та дві спеціальні відзнаки – «Золотий пістоль» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний роман і відзнаку Всеукраїнської асоціації «Альраїд»

Спробую коротко описати теперішні українські тренди історичної прози, проілюструвавши їх кількома прикладами.

1. Героїчні наративи про національно-визвольні змагання та боротьбу УПА – вестерни, бойовики, воєнні пригоди: «Залишенець. Чорний ворон», «Маруся», «Троща» Василя Шкляра, «Червоний», «Справа отамана Зеленого», «Чорний ліс», «Багряний рейд», «Біла ніч» Андрія Кокотюхи.

2. Твори, у яких українська історія постає мультикультурною або презентованою з погляду не-українців. До них примикають романи про свідомо обрану українську ідентичність: «Німецький принц Богуслав Радзивіл» та «Генерал короля Богуслав Радзивіл» Ірини Даневської, «Останній бій Урус-шайтана» Віктора Вальда; «Забуття» Тані Малярчук, «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Наталки Сняданко.
3. Твори, що реконструюють локальну історію: «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, «Мафтей» Мирослава Дочинця.

4. Твори про травматичну пам’ять: «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Солодка Даруся» Марії Матіос, «Танґо смерті» Юрія Винничука, «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» Тетяни Пахомової.
5. Сімейні саги і хроніки: «Забудь-річка» братів Капранових, «Вільний світ» Тетяни Белімової, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Настане день, закінчиться війна» Петра Лущика.

6. Ретродетективи та історичні детективи: цикли романів Андрія Кокотюхи, Богдана Коломійчука, Владислава Івченка, Ірини Лобусової, «Червона Офелія» Лори Підгірної.
7. Твори про визначних персон української історії: «Принц України» Тимура і Олени Литовченків (про гетьманича Данила Скоропадського), «1917, або Дні відчаю» Яна Валєтова (про олігарха і міністра Михайла Терещенка), «Запізніле кохання Миклухо-Маклая», «Немиричів ключ» Івана Корсака (про воїна, політика й дипломата Юрія Немирича).

8. «Потраплянці»: «Сторожова застава» Володимира Рутківського, «Темна синя вода» Радія Радутного.
9. Альтернативна історія: «Дефіляда» Василя Кожелянка, «Харків 1938» Олександра Ірванця.

10. Твори з вкрапленнями містики, готики, горору: «Людвисар», «Король болю» Богдана Коломійчука, «Відьма в Царгороді» Симони Вілар, «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича, «Із сьомого дна» Ярослави Бакалець і Ярослава Яріша.

Фільм «Сторожова застава» – історичне фентезі за романом Володимира Рутківського. Режисер – Юрій Ковальов, 2017 рік

Перелік трендів, звісно, далеко не повний, а часом один і той самий твір може ілюструвати кілька пунктів. Але загальне уявлення про те, куди рухається українська історична проза, можна скласти. А рухається вона до заповнення білих плям минулого, раніше табуйованих і болючих тем, до історії з грифом «секретно». Рухається в бік зарубіжної літератури й кіно – адже й нашому читачеві хочеться отримати новинку в дусі «Єлизавети», «Вікінгів», «Борджіа» та «Чужоземки». Рухається в бік сусідніх жанрів: нині найцікавіші твори з’являються на пограниччі історії й готики, історії й мелодрами, історії й фентезі, історії й детективу. Припускаю, що невдовзі розширяться й часовий діапазон, і географія вітчизняної історичної прози. Український книжковий ринок формується прискореними темпами просто на наших очах, і я вірю, що років за п’ять-сім ми будемо мати десятки й сотні історичних творів різних стилів і форматів, на будь-який смак. Хтозна, може, у цю мить автор друкує на клавіатурі текст, за який невдовзі отримає премію Вальтера Скотта?