Перекладати наново й/або нове?

Необхідність повторних перекладів художньої літератури – питання дискусійне. Навіть саме слово, яким це називають – «перепереклад» – якесь мало симпатичне. Недарма ж ми вигадали прислів’я «Хай гірше, аби інше». Є у нас така національна дилема: боятися всього нового й реформного, одвічно прагнучи перевірити на практиці хибність цього страху. Тож коли здоровий глузд підказує, що не треба ще раз робити вже зробленого, тим паче, зробленого адекватно і вправно, той самий безсумнівно нехворий глузд каже, що можна спробувати, адже хоч література – це й не змагання, вона має справу зі словом, а тому завжди залежить від «духу часу», діахронії та синхронії. Так, наприклад, переклади Шекспіра, зроблені Пантелеймоном Кулішем (хай там як їх покращував чи погіршував Іван Франко при редагуванні), тепер важкувато читати, коли ми маємо цілком ще актуальний український шеститомник «Великого Барда», виданий у 1984–1986 роках. І водночас переклад Біблії, зроблений Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким і Іваном Пулюєм, важкувато читати, але можна себе переконати, що це літературний факт, тому архаїзація там потрібна й доцільна. Тоді як кулішевий Шекспір, який, щоправда, нині малоприступний, програє через наявність версій ХХ століття, і є радше предметом філологічних розвідок, а отже, навряд чи зацікавив би теперішнього читача, якби його, припустимо, перевидали.

Потребу нової інтерпретації твору всесвітньої літератури, серед інших, можуть спонукати випадки, коли раніший переклад був морально застарілий, неповний чи хибний. Хоч останнє в українському контексті трапляється рідше, передусім через тривалу «мовну» залежність, попри різні обставини, від російського книговидання, де встигають усе перекласти й видати раніше за нас, забравши значну частку купівельноспроможних українських читачів. Коли ж у нас устигають видати щось популярне раніше за сусідів (найвідоміший випадок – романи Роулінґ про Гаррі Поттера), то успіх майже гарантований.

Кепські переклади українською до останнього часу були рідкістю, по-перше, через те, що в нас банально менше перекладачів, і вони професійніші, ніж у РФ. І, по-друге, тому, що дуже часто всі хиби вже встигає зробити російський перекладач, у версію якого гріх не зазирнути, коли робиться українське видання. Проте тут можна впасти в інший гріх – «перекрад», як дуже влучно називають переклад українською не з оригіналу, а за посередництва спорідненої мови, переважно – російської. І хоч тепер цього стає дедалі менше, однак проблема, як і назва, лишається.

Цілком інша ситуація, коли виходить друком переклад твору, попередній український варіант якого назагал особливих нарікань не викликав. Найостанніший приклад – переклад «Божественної комедії» Данте, зроблений Максимом Стріхою у 2013–2015 роках. Версія Євгена Дроб’язка, видана 1976 року, незважаючи на певні лексичні й фактологічні огріхи, на які вказує Стріха (він передовсім наголошує на стилістичній строкатості італійського твору, яку уніфікував перекладач-попередник), є і, певно, буде цілком неспростовним художнім досягненням, що можна рекомендувати, читати та навіть перечитувати. Хоч, можливо, тут усе ж таки діє давнє правило, сформульоване Василем Жуковським: «Перекладач у прозі – раб, а в поезії – супротивник».

Якісь закономірності висновувати важко, зважаючи передусім на примхливість читацьких смаків і видавничих планів. Тож поки «діждемося Вашингтона, з новим і праведним законом», поглянемо, задля порівняння, яка там ситуація на Батьківщині першого президента, згаданого Шевченком.

Так, лише в листопаді в Америці вийшли 12-й переклад «Злочину і кари» Достоєвського (найсвіжіший належить Майклу Кацу) і 69-й (!) повний переклад «Одіссеї», він же й перший, зроблений жінкою – Емілі Вілсон (яка, до речі, дуже цікаво розповідає про відмінність «чоловічих» і «жіночого» погляду на гомерівські мову й проблематику). Задля «симетричної відповіді» варто сказати, що українською «Одіссею» повністю перекладали двічі – Петро Байда (псевдонім Петра Ніщинського, у 1889–1892) і Борис Тен (псевдонім Миколи Хомичевського, у 1963-му). І так само двічі переклали «Злочин і кару» (хоча не всі певні, чи треба взагалі видавати Достоєвського українською) – Михайло Подолинський 1927 року й І. Сергєєв 1958-го.

Різноманіття повторних перекладів класики в США помітніше передусім тому, що американська культура – самодостатня, і чужоземну художню літературу вони загалом перекладають мало, неохоче та й то тоді, коли твір стає бестселером у світі чи екранізується. Цифри кажуть самі за себе:
2012 – 461 назв перекладних книжок;
2013 – 542;
2014 – 601;
2015 – 570.

Разом із попередніми роками – це близько 500-600 текстів щороку, із яких доволі значна частка – десь 10-15 % – перепереклади. За браком подібної статистики в Україні лишається лише згадати ті твори, якім у нових словесних шатах випало кілька разів потрапити на книжкові полиці.

Чи ненайбільше пощастило середньовічній «Пісні про Роланда», у якої аж чотири «переспіви» – пера Василя Щурата, Богдан Лончина, Вадима і Нінель Пащенків та Ігора Качуровського. Ця надмірна перекладацька увага ще виразніше на тлі того, що для іншого визначного героїчного епосу цієї доби – «Пісні про Нібелунгів» – українського перекладача поки не знайшлося. Однак найвеселіше сталося з романом Джозефа Конрада «Серце пітьми», якому за неповних два роки тричі «усміхнулася доля», у чому йому допомогли Ігор Андрущенко, Марія Головко (із заголовком «Серце темряви») й Тарас Бойко. Але хто з сучасних перекладачів при здоровому глузді та твердій пам’яті ризикне нині ще раз перекласти «Дон Кіхота» чи «Ґарґантюа і Пантаґрюеля»? Стати на герць із Миколою Лукашем і Анатолем Перепадею, свідомо наразити себе на порівняння з корифеями. Або зазіхнути на семитомну «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста чи дати нову версія нещодавно доперекладеного й виданого «Улісса» Джойса (переклад Олександра Тереха після його смерті завершив Олександр Мокровольський).

Загальним місцем уже стало твердження, що нові переклади класики – це нормальна практика в розвинених культурах і спільнотах, адже реалії змінюються, а з ними читачі й мова. Тож класику треба популяризувати або радикально змінюючи формат, роблячи, скажімо, із «занудних» багатосторінкових томів яскравий комікс, або радикально осучаснюючи мову, як це зробив, приміром Юрій Андрухович у своїх перекладах Шекспіра (хоча є свідчення, що в його версіях не обійшлося без творчого переосмислення набутків польських колег).

Чи треба кілька перекладів того самого тексту пересічному українському читачу, який не хоче гаяти час на порівняння різних версій, сказати важко. У Європі та США вони потрібні, це спосіб знову актуалізувати шкільні й університетські твори, зафіксувати стан мови, зробити книжку цікавішою тим, що її перекладе наш сучасник, а найкраще – відомий письменник. Як на мене, у популяризації книги всі засоби гарні, як і всі жанри прекрасні, окрім занудних, якщо скористатися висловом Вольтера (якому, скажемо принагідно, теж бракує повторної перекладацької уваги). Тож, якби мій вибір щось важив, я, обираючи між
1) відсутністю нового перекладу;
2) перекрадом;
3) переперекладом –
віддаю перевагу останньому, але, звісно, що в кінцевому підсумку вибір завжди робить читач, голосуючи гривнею.