Вуді Аллен як письменник: інтелектуалізм, інтертекстуальність, комізм

Вуді Аллен за друкарською машинкою. Джерело — Getty Images

Минулої п’ятниці, 1 грудня, Вуді Аллену, що відомий світові передусім як один з найяскравіших режисерів сучасності, який щороку — уже традиційно — тішить своїх шанувальників новим шедевром, виповнилося вісімдесят два роки.

У цей день, згадуючи творчий доробок Аллена, усі, безперечно, говоритимуть про його фільми – драми й комедії, старі й нові, чудові й менш вдалі. Проте мало хто з критиків пострадянського простору згадає про Вуді Аллена як письменника — попри те, що на Заході цей бік його творчості все ж користується неабияким попитом і повсякчас стає об’єктом літературознавчих досліджень. І не дарма – після читання оповідань Аллена, як і після перегляду його кіно, хочеться про це поговорити.

До письменницького доробку Аллена належать три книжки оповідань: «Поквитатися» (1971), «Без пір’я» (1975), «Побічні ефекти» (1980). Усі оповідання Аллена мають спільні риси, за якими пізнаємо автора і відчуваємо його присутність так гостро, як і під час перегляду його фільмів, коли він, будучи одним з головних персонажів, виголошує довгий (іноді — аж занадто) монолог на вічні теми, у якому, зазвичай, схована розв’язка.

Про які такі риси йдеться? Передусім, Аллен – інтелектуал, і його герої також інтелектуали. Нечасто — і це правило працює як і в кіно, так і в прозі — вам може трапитися герой Аллена, якого можна назвати не надто розумним, та й з’являється він хіба для того, щоб на кілька хвилин потішити інтелектуалів своєю глупотою. У своїх творах автор апелює до обізнаного, ерудованого читача, адже лише такий читач здатен розпізнати усі інтертекстуальні зв’язки, якими рясніють оповідання Аллена.

Якщо у фільмах Аллена персонажі просто ведуть довгі діалоги за вечерею про відомих філософів та письменників та їхні праці, даючи їм власну оцінку, то інтертекстуальні зв’язки в оповіданнях Аллена дещо складніші, адже функціонують в імпліцитній (непрямій) формі. Автор використовує як джерела інтертекстуальних зв’язків твори різних жанрів і епох. Це і сакральні тексти, давні за своїм походженням (Біблія), і міфи та легенди різних народів, і давньогрецькі трагедії, і філософські твори («Апологія Сократа» Платона), і всесвітньо відомі шедеври літератури ХІХ сторіччя («Мобі Дік, або Білий кит» Германа Мелвілла, «Пані Боварі»  Гюстава Флобера, твори Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса).

Майже у кожному творі Аллена згадується інший твір або персонаж з нього. Так, в оповіданні «Повія з Менси», що увійшло до збірки «Без пір’я», виданої 1975 року, згадуються такі твори: «Безплідна земля» Томаса Еліота, «Стилі радикальної волі» Сьюзен Зонтаґ, «Мобі Дік, або Білий кит» Германа Мелвілла. Головний герой твору – детектив, що розшукує жінок, які займаються «інтелектуальною проституцією» — обговорюють книги з одруженими чоловіками за гроші. Усі персонажі твору вважають це заняття нелегальним і аморальним – ставляться до цього як до справжньої проституції, відбувається підміна понять. Цікаво, що Аллен використовує всесвітньо відомі твори не для запозичення ідей і не як джерела цитування, а просто для досягнення комічного ефекту. В оповіданні «Повія з Менси» є приклад, який яскраво ілюструє це: «I’m fuzz, sugar, and discussing Melville for money is an 802. You can do time».

Часто Вуді Аллен використовує у своїх текстах інтертекстуальні зв’язки для більш повного змалювання образу, характеру персонажа. Так, в оповіданні «Кара» (збірка «Побічні ефекти») Аллен пише: «I found her quick, exciting, and responsive; her imagination was fertile and her references erudite and varied. She could discuss Novalis and quote from the Rig-Veda». У поданому прикладі автор змальовує персонажа ерудованим, обізнаним, здатним дискутувати на різні теми.

Такі приклади можемо віднайти також чи не в кожному фільмі Аллена, коли ерудованість одного з персонажів сексуально приваблює особу протилежної статі. Так, у фільмі «Ірраціональний чоловік» Джил закохуєтся в свого викладача-філософа Ейба, юна Трейсі – у письменника середнього віку Ісаака, головного героя «Манхеттена», якого обожнюють критики і глядачі. Герої Аллена — і в оповіданнях, і в фільмах — у коханні керуються не фізичним потягом, а інтелектуальним, що, своєю чергою, спричиняє фізичний.

Якщо герої фільмів Аллена закохуються в письменників, то один із персонажів його оповідань отримує нагоду засвітитися в одному з найбільш читабельних романів ХІХ сторіччя – «Пані Боварі». Саме за оповідання «Випадок з Сіднеєм Кугельмасом», написане 1978 року, Аллен отримав The O. Henry Award – щорічну американську нагороду за найкращу новелу.

В оповіданні Вуді Аллена серйозний твір, написаний півтора сторіччя тому, перетворюється лише на частину іронічного оповідання у «Випадку з Сіднеєм Кугельмасом». Це доводить те, що персонаж зі сталими рисами може викликати в читача різні емоції в залежності від тексту, у якому він з’являється, місця в цьому тексті, ролі, що він відіграє, мети і засобів введення його в текст. Відтак, Емма Боварі, головна героїня роману Флобера, постає в ньому серйозним персонажем, що покликаний викликати в читача співчуття або огиду, в залежності від моральних принципів останнього і багатьох інших причин. Проте у «Випадку з Сіднеєм Кугельмасом» вона виконує зовсім іншу роль — переважно розважальну, хоча Аллен і лишає при ній  частку тих рис, якими була наділена «справжня» Емма, хіба говорить вона «in the same fine English translation as the paperback», що, до речі, не дає нам забути про те, що в цьому творі пані Боварі всього лише персонаж з усім відомої книжки.

Хоча важливо зазначити також, що Аллен змінює Емму в процесі розгортання сюжету свого твору. Дізнавшися, наприклад, про існування премії «Оскар», Емма неодмінно хоче стати акторкою і отримати її (звичайно, на думку Аллена, це стане можливим, якщо вона матиме правильного агента). Аллен також без тіні сумніву вдягає Емму в Сен-Лоран, возить її в таксі, селить в один з найдорожчих готелів Нью-Йорка. Ця блискуча травестія, безперечно, створена для опису комізму ситуації, в якій опиняється головний герой Алленівського оповідання Сідней Кугельмас. Кугельмас, стосунки якого з дружиною втратили свою романтичну привабливість: «Kugelmass and Daphne were moping around in their apartment one night like two pieces of old furniture», — стає не просто коханцем однієї з найбільш жаданих героїнь романів ХІХ сторіччя, а й персонажем одного з найбільш популярних романів – і от студенти вже запитують своїх викладачів, що це за лисий єврей цілує пані Боварі на сотій сторінці твору.

Варто згадати, що у своїх творах Аллен дозволяє собі дещо більше, ніж введення власного персонажу в класичний текст. Тексти, до яких апелює автор, часто стають джерелом пародії; Аллен не цурається й пародій на сакральні тексти. Зокрема, в оповіданнях Вуді Аллена часто натрапляємо на пародії на Біблію, як-от в оповіданні «Сувої», що увійшло до збірки «Без пір’я». Аллен ніби переказує початок Книги Йова на свій лад, зберігаючи при цьому традиційний для Біблії стиль оповіді: «And the Lord made an bet with Satan to test Job’s loyalty and the Lord, for no apparent reason to Job, smote him on the head and again on the ear and pushed him into an thick sauce so as to make Job sticky…»

До того ж Алленівський герой, ображений своїм покровителем – Богом, дозволяє собі спілкування з ним у приятельський манері. Йов хапає Бога за шию і говорить: «Aha! Now I got you! Why art thou giving Job a hard time, eh? Eh? Speak up!» Проте перша частина оповідання завершується все ж перемогою авторитету божественного начала – Йов падає перед Богом на коліна. У другій частині бачимо іншу картину: Бог сам вступає у приятельські стосунки з Авраамом, жартуючи з ним. В оповіданні Аллена Бог не цурається такого явища мирського життя, як жарти. Так, перед тим, як Авраам має принести свого єдиного сина у жертву, з’являється Господь, кажучи, що він просто пожартував. Коли Авраам сумнівається у цьому, Бог каже: «No sense of humor. I can’t believe it».

Аллен грається не лише з сакрально-релігійними, а й із сакрально-філософськими текстами. Так, до збірки «Побічні ефекти» входить оповідання «Моя апологія». Так само, як і в «Сувоях», сюжет пародійованого тексту зазнає трансформації. Так само, як і в оповіданні «Випадок з Сіднеєм Кугельмасом» Аллен додає у власний варіант пародійованого тексту нового персонажа. Цей персонаж – сам Аллен, він стає головним, зайнявши місце Сократа. Своєю присутністю в «Апології» Вуді Аллен намагається, звичайно ж, досягти комічного ефекту і змалювати образ головного героя більш реальним.

На відміну від Сократа, готового померти за свої ідеї, Аллен боїться смерті і каже, що за межами аудиторії філософія не всесильна. Платон у своїй «Апології» намагався звеличити образ Сократа до рівня святих, Вуді Аллен натомість «олюднює» і осучаснює його. Цікаво, що автор ілюструє те, що вводить сучасного героя у давній текст і на мовному рівні: усі персонажі, окрім Аллена, говорять репліками з «Апології». Фінал розповіді кардинально різниться від фіналу «Апології Сократа»: Вуді Аллена отруюють проти його волі, не бажаючи слухати його безглузду притчу.

Загалом пародія у творах Вуді Аллена існує як головний інструмент комізму. Вона фактично не має критичного спрямування, її основна функція – розважальна. Так само, як в «Моїй апології» Аллен олюднює Сократа, перетворюючи його на комічного персонажа, автор чинить із яскравим антагоністом, що фігурує у багатьох легендах, кінофільмах та літературних творах масової культури – Графом Дракулою. В оповіданні Аллена Дракула наділений усіма тими рисами, якими він наділений у легендах та інших творах: це жахливий вампір, що живе в Трансильванії, боїться сонячного світла, тому дні проводить у своїй труні, а вночі виходить на полювання у пошуках свіжої крові.

Проте в оповіданні Аллена Дракула перетворюється на комічного персонажа. У процесі розгортання подій у творі Аллен змінює образ свого героя: з безстрашного жахливого вампіра Дракула перетворюється на налякану істоту, що безсила перед сонячним світлом. Усе починається з того, що великий і жахливий Дракула випадково виходить на вулицю вдень, в період затемнення. Автор розміщує свого персонажа у незвичних для нього обставинах, і Дракула поступово втрачає свій магічний образ і здатність лякати людей. Спочатку він намагається сховатися в підвалі, чим викликає зовсім незвичну для нього реакцію людей – сміх замість страху, потім Дракулу на очах у багатьох людей спалює сонячний промінь. Завершується оповідання цілком оптимістичним запитанням: «Does this mean dinner’s off tonight?»

Загалом саме яскравий комізм, використання пародії, а також інтелектуальність, орієнтованість на ерудованого читача та глядача, ріднять фільми та прозові твори Аллена. Оповідання Аллена, як і його фільми, свідчать про те, що кохати можна лише розумом і розум, а визначні письменники, філософи, та що там письменники та філософи — навіть Бог — це звичайні люди, які сміються, кохають, смачно їдять й насолоджуються життям в усіх його проявах, як це робить сам автор.