Ефект доктора Фокса: іще раз про «історичне» в історичному романі

 

Ірина Даневська

Напівжартівливе-напівсерйозне твердження, що історичний роман – це оповідь про сучасне в антуражі певної епохи, чув, мабуть, кожен шанувальник історичної літератури.
Деякі автори сприймають цю сумнівну тезу як інструкцію для написання історичних творів, виправдовуючись тим, що емоції завжди «поза часом», а люди і сто, і тисячу років тому були людьми: народжувалися, вмирали, любили, ненавиділи, страждали, плакали, сміялися – одне слово, жили. За цією логікою, герої книжки цілком можуть бути продуктом авторської фантазії, а навіть якщо є історичними особами, то хто, за винятком справжніх знавців історії, зможе визначити, чи успадкували ці персонажі від своїх прототипів щось, окрім імен і, можливо, кількох фрагментів біографії?

Читайте також: Софія Філоненко: Історія в тренді: автор і читач іще зустрінуться

Основною категорією, що вирізняє історичний метажанр у художній літературі, є час. Стародавні греки мали два слова для позначення часу: хронос, тобто послідовність подій минулого, і кайрос – час, що існує «тепер», себто невловима мить, яка завжди настає неочікувано, і тому нею дуже складно скористатися. Пісковий годинник бога Хроноса відмірює шістдесят років – середню тривалість людського життя, і художня література, дія якої відбувається поза цим часовим проміжком, може гордо іменуватися історичною. Якщо, звісно, її автор завдасть собі клопоту створити вірогідний історичний антураж – своєрідну машину часу, яка й переносить читача в обрану ним епоху. Антураж – це не лише матеріальні предмети (архітектура, костюмовані й побутові деталі, транспорт, зброя тощо), це ще і звичаєве оточення, себто характерний для певної епохи спосіб життя, норми етикету, правила поведінки, традиції, закони, яких має дотримуватись і вигаданий герой, і невигадана історична особа. Звісно, критерії вічних категорій – добра і зла – протягом століть суттєво не змінилися, і читач цілком може асоціювати себе з хорошими чи поганими хлопцями, що жили в цьому світі задовго до нього. Втім, наділяючи свого героя характером, моделюючи його поведінку в певних життєвих ситуаціях і особливо даючи авторську оцінку діям історичних осіб, письменник має орієнтуватися на систему тогочасних цінностей та права. І тут можуть очікувати сюрпризи.

Читайте також: Ольга Петренко. Історична література між вигадкою й достовірністю: конспект дискусії

Наприклад, ви й досі вважаєте, що в бурхливому XVI столітті шляхетську честь конче захищали на поєдинку?

«У 1592 р. волинець Богуш Ліпленський подав скаргу до Луцького суду на Ольбрахта Річицького, шляхтича з Литви, що той прислав йому “цедулу по-руску” з викликом на поєдинок. Тимчасом видана у 1588 р., сеймова ухвала поєдинки категорично забороняла під загрозою штрафу й піврічного ув’язнення, і цю ж саму заборону повторив Статут 1588 р. І хоча задирака Річицький всіляко провокував Ліпленського, той на поєдинок не став, “огледаючися на право посполитеє и на закас Єго Королевскоє Милости”, ба більше — як шляхтич “спокойний і статечний” передав себе під захист правосуддя» (джерело: «Паралельний світ» Н. Яковенко).

Стовідсотковий оксюморон, що історичний роман неодмінно має бути актуальним, міцно засів у суспільній свідомості. Звісно, «гаряча» проблематика – вагома складова комерційного успіху твору, і ми, письменники, це добре розуміємо. Але те, що з «гарячим» треба поводитися обережно, аби не обпектися – на жаль, це усвідомлюють далеко не всі.

У моєму романі «Генерал короля Богуслав Радзивіл», події якого розгортаються в далекому XVII столітті, литовський Могильов, воліючи мати своїм государем московського царя, чинить відчайдушний опір литовській-таки армії. А польський Сенат виставляє сторожу пильнувати, аби московити в умовах війни не продавали у Варшаві соболиних шкур, бо виручені кошти потім слугуватимуть платнею московському війську. Ну, як тут не згадати про війну на Сході України чи нещодавній бойкот українцями російських товарів? У моєму випадку ми насправді маємо справу з химерними вивертами історії, котра, як відомо, циклічна. Але ж як часто письменник у своєму творі вдається до свідомого перекручування інформації та вільного трактування фактів нібито на користь сюжету, виправдовуючись тим, що напівправда – це ще не брехня, і взагалі, хто знає, що там було насправді?! Як буде сприйнято фальсифікацію, залежить винятково від освіченості читача та від письменницької майстерності автора книжки.
«Хочу прочитати історичний роман і сказати:
“Слава Богу, що я – українець!”»

Читайте також: Віктор Разживін. Чи потрібна історична правда читачеві сучасної прози?

Про це відверто заявив читач, який відвідав дискусію «Історичний роман між вигадкою і достовірністю» на цьогорічній «Запорізькій книжковій толоці». Так, образ українця-мученика вже відверто втомив книголюбів, отже, на зміну йому нібито має прийти позитивний образ українського героя-супермена, і традиційний американський «happy end» на додачу. І все-таки наважуся стверджувати, що неприкрита пропаганда й виховний наратив – це біда сучасних українських історичних творів, особливо написаних для дорослої аудиторії. Патріотизм не може слугувати виправданням авторської безграмотності. Адже з гаслами: «Слава. Воля. Україна» можуть іти в бій вояки УНР, але ніяк не запорожці під час морських походів на Стамбул, і не козаки Сагайдачного в Хотинській битві…

Із розвитком Інтернету й головного джерела письменницького натхнення – «Вікіпедії» – усталилася думка, що писати «історичні» твори «легко й просто», бо можна «нагуглити» книжку, прикривши інформаційні пробіли власною фантазією. Але ж книголюб незгірше за письменника вміє користуватися Інтернетом, та й навряд чи бере до рук роман, аби ще раз перечитати відомі факти. Успіх твору – в інформаційній унікальності, і що більше джерел опрацює автор під час роботи над книжкою, то цікавішою вона буде, бо правда завжди принадніша за вигадку. Потрібний твору історичний антураж, що надасть авторській фантазії вірогідності, створити без фахових знань узагалі неможливо. Диявол завжди сидить у деталях, і досвідчені майстри пера, займаючись постійною самоосвітою, не гребують і консультаціями фахівців, аби уникнути прикрих помилок, через які в’їдливий читач зможе оцінити книжку вслід за Станіславським: «Не вірю!». Не врятує й відомий письменникам психологічний ефект доктора Фокса, за яким талант оповідача може завуалювати погану якість вигаданого, марність і беззмістовність інформації.