Книжник на борту: Герман Мелвілл

Є речі, про які краще промовчати, коли наймаєшся матросом. На військовому фрегаті в Гонолулу краще приховати, що ти китобій. Чомусь військові моряки не люблять китобоїв. На китобійних суднах янкі не можна проговоритися, що ти з Сіднея, навіть якщо ти мирний судновий лікар, а не каторжанин у бігах. Американські капітани небезпідставно вважають австралійських матросів призводителями 9 із 10 заколотів на борту. А про те, що ти освічена людина, і можеш якщо доведеться грамотно скласти претензію британському консулу на Таїті, треба приховувати скрізь. Усе зло від грамотіїв. Це навігаційний факт. Особливо – від шкільних вчителів, як ось Мелвілл, яких дідько поніс у Південні Моря.

Герман Мелвілл

Герман Мелвілл щедро роздавав подібні корисні поради молодим романтикам на сторінках своїх романів не заради традиційного флотського звичаю трохи полякати молодь, але на власному правдивому прикладі поневірянь у Південних Морях – так американці традиційно називають Полінезію, Мікронезію та інші острови й архіпелаги Тихого океану. З книг Мелвілла романтик-початківець також мусив затямити, що справжні хазяї кубрика не матроси, а таргани.

Читайте також. Антон Санченко. Чесні контрабандисти: мариністика від Фенімора Купера

Деякі американську критики називали 1840-і роки «ревучими сороковими» – тому що все десятиліття в літературі домінувала мариністика. Вони почалися з книги Р.Г.Дани «Два роки простим матросом», яка задала для до того романтичної й «піднесеної» морської прози зовсім інший кут зору на зорі та вітрила – з матроського кубрика на баку, а не з офіцерської каюти на шканцях. Ніяких Гумільвоських «брабанстських манжет» (мереживних) – грубі суконні матроські куртки. Традиційно сині в англійців і червоні в американців, якщо вірити Мелвіллу, а він знався на куртках та бушлатах. Принаймні один із його романів називається «Білий бушлат».

Продовжилося десятиріччя десятками романів послідовників Дани, до яких чесно зараховував себе й молодий Мелвілл, і зізнавався в цьому в тому розділі «Білого бушлату», який присвячено проходженню мису Горн. В Америці тоді ще не проклали залізниць зі Східного узбережжя на Західне, не прокопали Панамський канал, і об’єднували США тільки вітрильники, які йшли вздовж всього континенту довгі місяці, огинаючи штормовий мис Горн. Та що там, у них іще не відмінили рабство на плантації й тілесні покарання флоті. Рабство відмінять після громадянської війни з конфедератами. Покарання моряків відмінять постановою конгресу якраз після роману Мелвілла «Білий бушлат». До речі, автор мотивував свій полум’яний протест проти екзекуцій на американських кораблях тим, що коли на російських кліперах паничі-офіцери шмагають своїх кріпаків-матросів, то чому так само має бути у країні вільних людей? Дійсно, приходиш потім на прийом до губернатора і зустрічаєш свого колишнього командира, який відшмагав тебе семихвостим канчуком біля щогли. Незручно виходить.

І завершилися 1840-і вершиною морських романів усіх часів та народів – «Мобі Діком, або Білим китом». Усі наступні автори-мариністи мають змиритися з тим, що написати величніший роман про людину в морі і світі, очевидно, вже неможливо, і мабуть, уже не треба. Це вже зробив згаданий матрос Мелвілл у 1851 році.

Читайте також. Антон Санченко: Повелитель мускусних котів: про Даніеля Дефо

У тому, що Герман Мелвілл доволі нерозважливо спробував стати професійним літератором в країні, яка не шанувала (тоді) авторського права, винні американські критики, як із захватом зустріли перші два із серії чотирьох його автобіографічних романів. А саме «Тайпі» (1846) й «Ому» (1847).

Читачі ж Америки вподобали твори пана Мелвілла, як не позбавлені спостережливості, екзотичності, гумору, багаточисельних культурних алюзій, і польових досліджень з повернення у втрачений цивілізованою публікою первісний рай земний. І «Тайпі», й «Ому» присвячені бурлакуванню матроса-волоцюги по островах. Він тікає з нантакетського китобійного судна від недруга-боцмана, живе в дружньому племені канібалів на Маркізьких островах, знову наймається на судно, вже австралійське, щоб стати заводієм заворушень і потрапити в «тюрму для англійців» на Таїті а потім знову блукати островами.

Це дійсно відповідало уявленням тогочасних урбаністів про втрачений рай. Навіть в’язниця в цьому раю – дуже гуманна, й тубільці-наглядачі заковують у кайдани матросів-заколотників тільки при наближенні до тюрми білих панів. Для звітності.

А на Маркізьких островах утікачів узагалі приймають в плем’я, оточують німфами, дикими танцями, екзотичними плодами і вічною сієстою. Дійсно – рай земний, який псують тільки підозри про те, що плем’я людожерів відгодовує білих гостей на тільки з гостинності, але й з гастрономічною метою.

Китобійне судно

Спроби містичних пошуків в наступному «Марді» (1849) американська публіка зустріла прохолодно, вона вже встигла зарахувати автора в мариністи. Роман визнали невдалим, продажі були нікчемні. Мелвілл намагався поправити фінансовий стан, швидко написавши одразу два романи – «Редберн» та «Білий бушлат». Літературознавці, а мелвіллознавців у Гарварді вже аж ніяк не менше, ніж шевченкознавців у Каневі, досі смакують сліди цієї поспішності на сторінках своїх статей. І порівнюють щоденникові записи якогось адмірала, який командував фрегатом «Юнайтед Стейтс» саме в тому рейсі з Тихого океану на Атлантичне узбережжя, який описує Мелвілл, зі сторінками «Білого бушлату». І дивуються, що не сходиться. Це примушує нас зовсім інакше поглянути на співвідношення автобіографічності й художнього осмислення дійсності в усіх романах Мелвілла, які можна розглядати як низку послідовних спроб підступитися до теми всього життя – «Мобі Діка». Багато мотивів, тем і прийомів, складних філософських питань, які так збентежили публіку в «Марді» і «Білому бушлаті», повнстю розкрилися і стали на своє місце, як влиті, тільки в романі про білого кита.

Після «Білого бушлата», як ми вже казали, скасували тілесні покарання матросів на американському флоті. На фінансовому становищі автора це на позначилося. Не покращилося воно й після шедеврального «Мобі Діка». Роман залишився майже непоміченим сучасниками. Від року публікації (1851) до смерті автора в 1891 – за 40 років! – продалося тільки шість тисяч примірників.

Мелвілл, як людина вже сімейна, остаточно полишив спроби звести кінці з кінцями на письменницькі гонорари і влаштувався на місце митного інспектора в нью-йоркському порту. Деякий час ще друкувався в часописах. Анонімно. Очевидно, респектабельному чиновнику вже було не з руки продовжувати літературні спроби. На митниці засміють. Смерті його американська преса не помітила. І тільки через кілька десятиліть знайшлися критики, здатні усвідомити з напівзабутого роману про китобоїв, що його написано геніальним автором, що як у воду дивився на десятиліття вперед – в майбутнє Америки. Роман, що випередив свій час, дочекався справжніх своїх сучасників.

Але повернімося до перших двох романів Мелвілла, схвалених американською публікою ще за життя автора. Ось у критиків заведено докоряти публіці за низькі смаки, а вона, як ніхто інший, відчуває, коли автор молодий, бездомний і щасливий, і поспішає поділитися цим своїм щастям із читачами. Тільки такі автори, врешті, й здатні додуматися до того, що планета Земля – наш, і янкі, і папуасів, спільний корабель у безстроковому плаванні. Публіку, любі друзі, не ошукаєш. Цим двом романам радієш, як сам Мелвілл із братчиком-лікарем раділи трьом книжкам англійського романіста Смрлетта зі скриньки якогось невідомого матроса, яку вони виявили в туземців на одному з райських, але без звички до читання, островів.