Перепиши начисто: про книгу Кейт Аткінсон «Руїни Бога»

Кейт Аткінсон. Руїни бога / Переклад Ярослави Стріхи. Київ: Наш формат, 2017 (фото з сайту life.pravda.com.ua)

Всі історії починаються з початку.

Це тільки Борхес собі і міг дозволити парадокси продукувати, коли казав: початок треба переписати і переписувати знову-знову, оскільки початок – завжди умовний і дає можливість почати все спочатку.

І для того треба бути щонайменш Кейт Аткінсон, щоб написати дилогію про дві світові війни і одну британську родину, в котрій знову-знову переписувати початки для своїх улюблених героїв. І щоб це читалося так, як і написано – з азартом і шаленою цікавістю. Престидижираторка Аткінсон уміє дивувати. А-от щодо борхесівського «переписувати початки», у неї є своя система. В першому романі про родину Тодд, «Життя за життям», наголос припадав на «початок» (там дівчина переживала кілька варіантів одного життя). А поговоримо наразі про другий роман прозового циклу. І в цьому романі акцентовано «переписувати».

«Руїни Бога» (A God in Ruins, 2015) розказують історію Тедді Тодда, середнього сина в родині (є ще агресивно-проблемний старший брат і чарівний молодший, гей-естет). Тедді народився під час Першої світової, на котру пішов його батько і повернуся згодом із купою психологічних проблем. Перша Світова – безсумнівна «точка розпаду» родини. Власне, народження Тедді – такий же початок кінця. Це не роман про війну (хоча і він теж), це сімейний роман. Навіть так: британський традиційний роман про традиції, які зникають. На позір – злегка навіть банальна історія. Аби не одне «але». Тедді помер ще трирічним малюком. А потім ще раз – двадцятирічним із чимсь юнаком.

В попередньому романі Аткінсон старша сестра Тедді Урсула мала змогу «перегравати» смерть: в «Життя за життя» Тедді кілька разів помирав – в дитинстві від «іспанки», в дорослому віці під час повітряних боїв, бо був у Другій світовій пілотом-бомбардувальником. Його смерть в тому романі запускала ланцюгову реакцію (типу самогубства матері і т.і.), та родина припиняла існувати фактично. Урсула знову і знову поправляла сценарій. І от в «Руїнах бога» Тедді Тодд проживає одне з подарованих йому життів, яке він уже самотужки помножує на «альтернативні версії». Тедді – книжник, один час по війні навіть працював учителем словесності. Він «множить» своє життя на сотворені в книжках світи. І при цьому, мушу зазначити, проживає його на диво тривіально.

Вчиться в елітних школах; воює; одружується з подругою дитинства, до якої відчуває радше вдячність, ніж любов; зраджує; народжує дочку; дописує в місцевий часопис природознавчі нариси; ховає дружину; остаточно втрачає довіру і повагу доньки, котра встигає пройти життєвий маршрут від гіпі до успішної письменниці; намагається порозумітися з онуком і онукою, котрим його любити легше, ніж власну бідаку-мати; обживається в різних притулках для літніх людей; помирає. Щоб у фіналі нам чемно повідомили (остання частина «Руїн» – це таке собі камео Урсули з «Життя»): молодий Тодд таки загинув в тому бойовому вильоті наприкінці Другої світової, в 1945-у.

Уже ясно, що головна стратегія та ідея (так, одночасно) Аткінсон – це мультивсесвіт?

Ідея про безкінечність світів, які існують одночасно і впливають один на одного, дає взнаки на всіх рівнях роману. Починаючи з мови, де часто-часто виринають конструкції типу «але це все було в майбутньому». Не минаючи складної композиції, де чергуються різні часові шари – від 20-х до 2000-х, від 60-х до 40-х (без особливої системи, до речі). Нашарування світів найлегше ілюструвати якимсь такий ейнштейнівським нашаруванням часу. Порушення хронології дозволяє Аткінсон не тільки тримати інтригу, а й розкривати характери поступово і навіть парадоксально. «Сердита молода жінка», дочка Тедді, наприклад, яка на початку сприймається як карикатура на дітей-квітів, ближче до кінцевої своєї появі набуде ще тієї психологічної глибини. І тепер можна уявити, як жити дівчині, на очах якої батько вбив матір (і чи не збрехали ті очі, бува). Так само, як і час, перемежаються в романі оповідачі: зараз-от чуємо юного Теда, потім його мертву дружину, потім дорослу онуку, потім малу доньку тощо (теж без очевидних «маркерів», але тут уже переказуються вітання фракталам і всяким «Хмарним атласам»). Власне, мультивсесвіт є і безпосередньо темою книжки.

Почнемо з того, що Тед має двох книжкових двійників – він свого часу був прототипом літературних героїв. Його доросла донька пише дебютний роман про стосунки з батьком-тираном, який пригнічував і тероризував її. Вони той роман так і не обговорять. Вона ж має підстави для такого бачення: будучи дитиною, стала свідкою сцени, яку зрозуміла як убивство (почасти вона помилася). Таке батькові, ясно, не прощають. Але до дончиного роману була ще одна книжка. У Тоддів є ексцентрична тітонька Іззі, така собі вузько сімейна enfant terrible. Вона присвоює життя малого племінника, щоб створити серію розважальних дитячих книжок про Авґуста. До кінця життя Тед, дратуючись наявністю сумнівного допельгангера, звіряє між тим із «Авґустовими пригодами» своє реальне буття. Наприклад, ніяк не може вирішити, чи пішов би той малий на війну, як зробив це сам Тодд? Чи зміг би він убивати, як Тед? Але ми-то знаємо відповідь, котра Тедді не відома. Авґустом звався юнак-наречений авторки, котрий загинув під час Першої Світової.

Такі от ефекти матрьошки. Книжковий Авґуст імітує реального Тедді, щоб книжковий Тед міг імітувати реального Авґуста, який імітує книжкового Авґуста. Копія копії за відсутності оригінала. Що це? – Симулякри, це ясно. Скажімо, Теддову доньку звати Віолою. На честь Шекспірівської героїні. Втім, Віола – це ж половинка, вона у Шекспіра має втраченого і віднайденого брата-близнюка. Віола Аткінсон – єдина дитина в родині, матір після складних пологів стала безплідною. От так двійники в «Руїнах» і працюють. Вхолосту.

Кумедна річ уже з початку твору. Два епіграфи до роману. Перший – з класичної фундаментальної роботи Емерсона «Природа» (один із «базових» творів британської філософської прози): «Людина – це руїни бога. Коли людство стане невинним, життя триватиме довше й перетікатиме у безсмертя так плавно, як ми прокидаємося від сну». А поруч другий: «Завдання мистецтва – передавати істинну природу речей, а не бути істиною». Це слова Іззі Тодд – тітки Іззі, так, вигаданого Аткінсон же персонажа. А до цього додам від себе, що «Руїни», правду кажучи, є романом-парафразом і орієнтовані на полемічне прочитання поетичного циклу Роберта Фроста «Шлях, який не обрали». Емерсон наполягає: умови, в яких існує людина, є відповіддю на питання, котрі вона перед собою ставить. Отож людина отримує відповіді про сенс буття безпосередньо в своєму бутті, і так вони стають істиною (про це якраз «Природа»). Фрост малює картинку: був добровільно ув’язнений в якомусь просторі поза-часом, з якого вшир і вглибину простягалися тисячі стежок, але жодна з них не могла вивести до залюдненого шосе. Тедді уважно слухає обох. І всіх розсудить нарвана тітка Іззі, вочевидь. Там є на початку (коли епіграфи ще свіжі в пам’яті) така несамовита смішна сценка. Іззі гуляє лісом з племінником, той захоплюється жайворонками. Вона ж починає співати глузливу сороміцьку пісеньку про жайворонка і розповідає, що свого часу цих пташок навіть їла. Так собі смакує.

На жаль, ідилії в світі Аткінсон нетривкі. В «Руїнах» є нав’язливий мотив втраченого раю, і йдеться не так про батьківський заміський будинок, природно втрачений. Мотив тому і нав’язливий, що ніхто з героїв Аткінсон не може собі згадати, коли ж і де був той Рай. І чи був взагалі момент, коли все було добре? Відповіді немає, але є стабільна орієнтація на пасторальне минуле (звідти і Емерсон). Або, як підсумовує та ж навіжена тітонька, «аби вірити у гріх, не треба вірити у Бога».

Спроба творити нові світи і проживати нові життя в книжках наражаються у випадку Теда на головну «книжкову» небезпеку. А саме: він не розуміє, що читає. Є таке в «Руїнах» дуже показове: Тед говорить чи не виключно цитатами – інколи прямими, інколи непрямими, переважно з вікторіанської прози і єлизаветинської поезії. Тедова донька і онука, наприклад, його в ці моменти просто не розуміють, буквально. Тоді він пояснює, звідки цитати. Або не пояснює. Книжка через це складається напрочуд тужлива, до речі. Її герої нездатні почути один одного. «Цілковито непізнанний», Аткінсон невипадково любить це словосполучення і часто його в романі використовує (але ж не «непізнаванний», правда?).

Один лише момент потужного інтертексту «Руїн» для прикладу. Тодд – це зі староанглійської «лис», до речі. А їхній родинний маєток зветься Лисячий закуток. Іронічно, але я зараз не про це посилання до «Братця Лиса». Поруч із Лисячим закутком є галявина лісових дзвіночків. Вона знову і знову виринає в «Руїнах», переважно змітовуючись з образами матері та сестер Теда. Цей простір іммігрував з роману «Кузина Рейчел» Дафни Дюмор’є, саме фіолетова галявина дзвіночків була місциною, де стали коханцями герої Дюмор’є – старша фатальна жінка і захоплений хлопчик-книжник. «Кузина Рейчел» – історія пристрасті і обману, де в принципі неясно, чи був той обман, чи коханці самі воліли обманюватися, аби підтримати буквально вбивчий жар пристрастей. Книжка про летальні наслідки гіперінтерпретації. Відсилка до цього твору поруч із образом матері, яка Теда несамовито обожнювала, – це прекрасний зразок того, як Аткінсон маніпулює зі способами розказувати очевидні історії. І вона насправді в цьому вправна. Її на позір страшенно простий (попри складну композицію) роман – хоч би який, але не простий.

«Руїни» привітали як глибокий роман про війну, «немислиму, проте неминучу». Але я повторюся: це не так. Аткінсон свідома: написати об’єктивну картину історичного минулого немає жодних можливостей. Більше того: вона позбавляє своїй героїв навіть прав упереджених свідків історичних подій. Її роман – про проблеми потрактування. Біда не в тому, що ми не маємо засобів, аби писати про те, як все було насправді. Ми не маємо суто людських ресурсів, щоб читати так, як було насправді. В «Руїнах», де кожен другий – талановитий письменник, відчутно бракує талановитих читачів.

Ну от, війна. Тедді бере безпосередню участь в етично, либонь, найпроблемнішій її фазі – в повітряній війні. Він бомбить німецькі міста, знищуючи прицільно мирне населення. Ця тема досі табуйована, навіть в німецькій прозі. Це питання на кшталт правомочності і доцільності атомного бомбардування Хіросими. Коли уже очевидно по всьому, чи треба було зупинитися? Щоб не гинули мешканці Дрездена, наприклад. Щоб вижили і повернулися до родин екіпажі британських і американських літаків на кшталт Тедового? Ця тема в «Руїнах» звучить як така собі обіцянка небайдужості до насильницької смерті. Але це не так.

Смерть у романах, подібних до «Руїн», зазвичай є виключно елементом фабули (хоча схожих на Аткінсон треба ще пошукати, хіба Сару Вотерс назву). От дружина Теда має померти лише для того, щоб осиротіла Віола і почала своїми підлітковими бунтами хоч якось рухати сюжет. Коли смерть головних і другорядних персонажів є виключно вимогою фабули, то і певних жестів відповідальності, пов’язаних із рефлексією смерті, годі чекати. І від автора, і від читача отож. Смерть видовищна, це все що нам тут треба знати.

В «Руїнах» діє очевидна установка: все уже сталося. І те, що ми не здатні осягнути, що ж саме сталося, продовжує фальсифікувати подію, скільки б від неї часу не минуло. Цей момент заскочує: народжений як архетипний бог вічного помирання і воскресіння (типу Адоніса), Тедді проживає життя обивателя. Все уже сталося. І він все пропустив.

Зверну увагу, як зменшується протягом життя Теда його особистий простір. Від тих дзвіночкових полів заміського маєтку і неба над Німеччиною – до кімнати на малій фермі – до міської квартири – до палати в будинку соціальної опіки – до лікарняного ліжка. Від пілотування найскладнішої воєнної техніки (в романі літаки описані більш ніж детально) – до невміння користуватися мобільним телефоном. Є перепони, які нам чинить саме життя (і смерть – перша з них). А є бар’єри, які ми встановлює собі самі. На них і знається Тед. Я здивую вас, якщо скажу, що в собі він найбільше цінує таку рису як британський стоїцизм? Здається, Аткінсон це словосполучення використовує як евфемізм для безпорадності і беззахисності. Десь в першій третині роману вирине та характеристика Тедді, яка якнайліпше про нього засвідчить: «У нього була душа сільського священика, який втратив віру».

Тедді помирає майже столітнім. Мені це не здається вульгарною метонімією «ровесник століття», авторська гра тут тонша. «Руїни» – це все таки особисті спогади британського офіцера про участь у Другій світовій війні, якби їх не викривляло «втручання літератури». Щодо особистих спогадів є важливий аспект, який Аткінсон ясно що відомий. Горизонт зміни генерацій впливає на зміст спогадів. Власне можна зафіксувати той момент, коли правда (для дітей) стає істинною (для онуків). Так от, така процедура якраз триває років вісімдесят-сто. Це той проміжок часу, коли одночасно існують три-чотири-п’ять генерації (як і у Тоддів), і спільно вони творять сюжет, який стане істинною для правнуків… Перед смертю Тедді уже не може говорити, фізично нездатний. А його онуки не мають дітей.

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»