Сучасна українська літературна критика: політ нормальний

Ірина Ніколайчук

У минулу неділю, 17 грудня, в семінарській залі київського Goethe-Institut на Подолі українські літературні критики (точніше, один критик і 15 критикинь) зібралися на зустріч із своїм колегою з Німеччини, вільним експертом Крістофом Шрьодером. Прекрасне слово Literaturkritikerin, яким без жодних «некалічтемову» могла б називатися кожна з 15 учасниць семінару – це знакова, проте явно не найбільш значуща відмінність німецького та українського літературно-критичних просторів і дискурсів. Тому зустріч, яку Крістоф Шрьодер закономірно сприймав як обмін досвідом, чимало з-поміж учасників схильні були розцінювати як воркшоп: і про себе можна було розказати, але більше все ж хотілося повчитися, «як треба» і зрозуміти, «що у нас не так». Тим паче що всі ці базові й загальні питання – чим має бути рецензія, якою має бути хороша рецензія, що в ній можна, а чого ні, що робить її успішною й затребуваною, як і на що вона впливає – лунають у нас аж надто часто, і останнім часом дедалі частіше вголос.

Читайте також:  У Києві відбувся семінар з порівняння української літературної критики — і німецької

Так – поза сумнівом, літературно-критичний дискурс сучасної Німеччини значно більш різноманітний і жвавий, аніж український. Одні з-поміж найбільш читаних паперових видань, Frankfurter Allgemeine Zeitung та Süddeutsche Zeitung, мають не менш читані літературні додатки, а онлайн-аналоги цих видань – свої літературні додатки, які найчастіше не просто не перетинаються за тематикою й стилем матеріалів, а заледве не діаметрально протилежні друкованим. У Німеччині є кому писати по приблизно 3 000 рецензій на рік – і це тільки матеріали авторства тих, кого називають професійними критиками. Питання про те, де межа між професійною критикою, літературознавством, блогами й читацькими відгуками, вже не постає. Вплив рецензій на продажі стрімко знижується, й тому видавці не сприймають літкритику як елемент SMM (а отже, відверто «замовні» матеріали майже не виходять). Критика перекладної літератури з лінгвістичної точки зору – про це не могли не запитати, у нас-бо Непозбувна Бентега вже рік жива і в фокусі всіх можливих дискусій про переклад – здебільшого не відбувається. Бо в Німеччині, о диво, вона могла б лише скільки-небудь бути можлива тільки тоді, коли критик володіє мовою, якою твір написано в оригіналі. І так – рецензії читають, ними цікавляться й на них реагують і в онлайні, і в офлайні. Іноді аж до судових позовів доходить, хоч і це вже зовсім інша історія.

Критики в роботі. Фото з фб Марії Шубчик

І здавалося би, у нас проблеми із усім переліченим. Нам би побільше платформ – і онлайнових, і друкованих. Нам би менш снобського і зверхнього ставлення до «непрофесійних» матеріалів та їхніх авторів – так, у Німеччині блогерів залучають до складу журі літературних премій, а на читацькі відгуки попит чи не більший, аніж на професійну критику (і, за словами Крістофа Шрьодера, цей попит і вплив таких матеріалів тільки зростатимуть). Нам би більше таких професійних критиків, досвід яких вимірювався б десятиліттями, а не двома роками після випуску з університету. І редакторів, звісно – пан Шрьодер особливо тепло згадував про першу свою редакторку, не в останню чергу завдяки якій він і ще кілька його колег із кінця 90-х років і дотепер лишаються «в професії». Проте й спільного у нас із німецькими колегами виявилося більше, аніж можна було собі уявити.

Питання «Як написати хорошу рецензію?» довго не наважувалися поставити – надто вже банальне й очевидне. І водночас чи не всім хотілося, бо чимало хто (включно з авторкою цього блогу) думали, що вони про це не дуже знають. Зрештою воно таки прозвучало в другій половині зустрічі. І відповіді, які дав Крістоф Шрьодер, здалися багатьом із присутніх аж дуже вже знайомими. Хороша рецензія, сказав він, має давати інформацію про книжку, але і вводити її в ширший контекст. Вона має подавати книжку як симптом свого часу, проте й не обходити увагою її «позачасову» літературну вартісність. І нарешті – її має бути просто цікаво читати. На цьому пан Шрьодер наголосив чи не найбільше і водночас це те, що можна почути від редакторів українських літературно-критичних видань і порталів. Не від усіх, звісно. Проте такі редактори є. Роки досвіду чи інтуїція є тут більш вирішальними, не так важливо. Українським критикам і критикиням є де й у кого вчитися «в полях». Бо й європейські колеги, виходить, вчаться так само й там само.

Але найбільше здивування чекало учасників зустрічі на, мабуть, найменш сподіваному боці – фінансовому. Виявилося, що в сучасній Німеччині, як і в сучасній Україні, літературна критика – це те, чим не всі можуть дозволити собі займатися. Існує чимало способів заробити грошей, займаючись літературною критикою, розповів Крістоф Шрьодер: окрім власне гонорарів за рецензії, це і, наприклад, участь у публічних заходах, організованих виданнями, куди дописує критик, чи видавництвами… Нічого не нагадує? Втім, попри те що суми таких грошових заохочень є в Німеччині вищими, аніж в Україні, співвідношення їх із рівнем життя та заробітних плат, очевидно, не так уже й відрізняється. Щоб прожити тільки з літкритики в Німеччині, довелося б читати щонайменше по книжці (й писати по матеріалу) в день. Найкраще займатися літературною критикою в Німеччині, стверджує пан Шрьодер, коли в тебе є стабільна й добре оплачувана робота в іншій галузі. Тобто літературна критика як хобі – це не так вже й страшно і зовсім не непрофесійно. А ми думали.

Висновок із цього всього насправді досить втішний і вселяє натхнення. Якщо багато хто з українських літературних критиків думали, що ще не доросли до спілкування з європейськими колегами в форматі обміну досвідом, а не воркшопів, – то вони помилялися. Все у нас насправді цілком собі ок. Є професійна критика, яка з часом «обтешеться», набереться досвіду і на сто тридцятому матеріалі, поза сумнівом, буде більш професійною, ніж була на тридцятому. Є редактори літературно-критичних видань та порталів, які вчаться приймати виклики й реагувати на потреби цільової аудиторії. Є блогери, яких читають і думкою яких цікавляться не лише рядові читачі, а й видавництва теж. Є читацькі відгуки, які спонукають інших читачів ділитися враженнями від прочитаного – і читати більше. І є колеги з Європи, та й не лише, які прагнуть спілкування з нами. Не повчати, а дізнаватися про те, «як тут у нас». А у нас – у нас усе гаразд. І буде краще. Вибору немає.

2017 рік добігає кінця. Професійні критики пишуть критику для професійних порталів і пости на фб. Блогери стежать за новинками видавничого ринку, пишуть блоги й не встигають записувати ідеї для наступних. Читачі виходять із книгарень із повними пакетами книжок, читають їх і теж пишуть – у фб, твітер, інстаграм, і фоткають, здебільшого красиво. І всі виписуються, практикуються й стають кращими, аніж були вчора. І все це нормально, і так і має бути. Ще, гляди, скоро й критикині зможуть називатися критикинями, і це нікому не калічитиме мови. Але це попереду. Як і багато чого ще.