Квазіісторичний саспенс: рецензія на «Малхута» Остапа Українця

Остап Українець. Малхут. Харків : Фабула, 2017 (фото з сайту vikna.if.ua)

 

В авторові «Малхуту» впізнається людина з філологічним бекґраундом – впізнається в уважності до стилю, у смакуванні слів й ретельному обходженні з ними, у дбайливому ставленні до тіла тексту, у скрупульозному вибудовуванні когерентного наративу, у розумінні того, що витворювана художня реальність починає розгортатися самовільно, тільки-но цей процес запуститься, і вести за собою спантеличеного автора. А бекґраундом Остапа Українця справді є філологічний фах Києво-Могилянської академії й активна перекладацька діяльність. Текст, що перед нами, – те, що прийнято називати «дебютним романом молодого письменника» або «прозаїка-початківця». Однак про «Малхут» найменше хочеться говорити клішовано.

Тож за три місяці інтенсивної роботи Остап Українець, як зізнається сам автор у післямові, створює текст, що його умовно можна жанрово визначити як історично-детективний роман, і текст цей цікавий, примітний і вартий уваги на декількох рівнях і з декількох точок зору.

Перш за все, роман вирізняється своєю послідовною й розумно втіленою квазіісторичною саспенс-складовою, що суто асоціативно наближає «Малхут» до «Ім’я троянди» Умберто Еко, де сюжет розгортається так інтенсивно й так неочікувано, що текст щільно обступає читача, не даючи змоги відкласти книжку вбік, не дочитавши її. Водночас «Ім’я троянди», попри свій інтенсивний детективний сюжет, залишається багатошаровим інтелектуальним текстом, зразком – у широкому сенсі – постмодерністського погляду на світ і способу його осмислення. За подібними принципами письма (й мислення) побудовано «Малхут», у якому за переплетенням подій різних періодів, за історією з клаптиків історії, за текстами в тексті, за багатожанровістю проглядає палімпсестність, постмодерністська множинність, засаднича нецілісність, багатовимірність світу й тексту, тексту-як-світу, світу-як-тексту.

Прицільно можна зупинитися на структурній організації роману, яка дублює й підсилює ідейний рівень, як це зазвичай трапляється з усім важливим, осьовим у тексті. «Малхут» вміщує в собі цілий конгломерат жанрів: у роман включено щоденникові записи, листи, документи, перекази, коментарі «упорядника», етюди, оповідки — і все це разом на формальному рівні закріплює те, що глибше оприявнюється на рівні змістовому, а саме багатовимірність способів репрезентації реальності й принципову розірваність світу й смислів у ньому, неможливість звести множинне в одиничне, багатокомпонентність, багатошаровість і багатоскладовість дійсності. Сюжет роману, тобто історія в основі оповіді, розгортається у декількох часових зрізах, спочатку заплутуючи читачів, спантеличуючи їх надміром фактів й історизмів, але поступово розріджуючи густину, зменшуючи концентрацію невідомого, заповнюючи лакуни й витворюючи видимість цілісного наративу через нагромадження його уламків. Однак цілісність ця, як врешті стає очевидно, позірна, і її позі
рність потверджується так само на сюжетному рівні: Іґнацій Камінський – увага, спойлер! – так і не знаходить десятиліттями шуканої цілокупності у своїй власній історії, прийшовши до місця, де нібито мала би бути розгадка, але немає нічого з очікуваного. У цій точці, перед необхідністю усвідомити й прийняти знання, яке звично сприймається як розчарування, але є лише зміною перспективи, потенцією, ми його залишаємо, адже оповідь тут завершується.

Роман пропонує читачам історію, що існує в декількох часопросторових площинах, пов’язаних таємницею Ордену Дракона й пошуком слідів його функціонування в Станіславі другої половини 19 століття. Разом з тим, починається «Малхут» 1683 роком, а саме загибеллю Станіслава Потоцького, а закінчується епілогом від особи безіменного Автора, котрий датує «свій» текст 1939 роком, передоднем (буквально – 31 серпня) Другої світової війни. Однак історія не розгортається лінійно, як можна було б подумати, натомість вкраплення минулого вриваються в повсякдення Іґнація Камінського окремішніми фрагментами, уламками, на які він раз у раз натикається і з яких витворює сенс свого життя, що врешті дискредитується. А в цю помережану відсилками в минуле реальність прориваються послання з майбутнього (яке для нас, читачів, теж минуле, але ближче) у вигляді коментарів усезнаючого наратора, тотожного загадковому Авторові, у свою чергу (майже) тотожного реальному авторові. Така ускладнена структура допомагає читати «Малхут» як містифікацію, спекуляцію, палімпсест і, отже, як зразок постмодерного письма. Водночас його можна читати і як реконструкцію чи альтернативну історію, і як історію повсякдення жителів Станіслава починаючи з 1861 року, адже разюче помітно, яке масштабне історичне, антропологічне і навіть лінгвістичне дослідження проробив автор, щоби не просто описати минуле, чітко локалізоване в просторі й часі, а уможливити ефект занурення й повної присутності. Це жива історія, з якою читач наче взаємодіє безпосередньо, контактує візуально, тактильно й ольфакторно і в яку занурюється мовно. Та навіть на цьому рівні залишаються засадничими осі, що на них тримається текст: принципова розірваність, множинність, поліфонічність.

«Малхут» не залишає по собі відчуття переобтяженості чи, навпаки, поверховості й обманутих сподівань. Для плідного читання, для внутрішньої відкритості є сенс не вибудовувати особливих очікувань і дивитися, що ж запропонує текст. А цей текст уважним читачкам і читачам здатен запропонувати незвично багато.