Довіра. Краківські роздуми

Коли я починала працювати в Українському інституті книги, один знайомий казав мені: уважно вивчіть, як робили поляки, – і робіть усе, як вони.

Анастасія Левкова

Це може звучати дивно, адже, як правило, чужий досвід малозастосовний на реаліях своєї країни. У Польщі давніша й сильніша традиція читання та книговидання, серйозніший досвід інституційної діяльності (у широкому значенні – починаючи від таких явищ, як Ґейдройцева «Культура», завершуючи такими міністерськими програмами, як багаторічна й ефективна Gaude Polonia); поява Інституту книжки збіглася в часі зі вступом Польщі до складу ЄС; перед тим поляки вже були почесним гостем на Франкфуртському книжковому ярмарку (а це означає, що до того польська література була вже помітна на культурній мапі світу). Зрештою, Польща – одномовна країна, а отже, їм простіше: їхній ринок не міг бути заполонений книжками іншої держави, поляків на міжнародних книжкових ярмарках не могли запитувати аналогічно до того, як запитували нас: «Якою мовою у вас більше виходить книжок: українською чи російською?». Та й просто їх не вважали частиною іншої держави, а їхню культуру – частиною іншої культури, як це донедавна було стосовно нас.

Утім, зважаючи на подібний розмір території, кількість населення, а головне – схожий історичний досвід, який при цьому був усе ж на дещицю оптимістичнішим, а отже, виборсуватися можна було швидше, пораду «робіть усе так, як робили поляки» я сприймаю без роздратування, навпаки.
Добре, що ми поїхали до Кракова на початку роботи Українського інституту книги. І добре, що ми не поїхали туди в найперший місяць роботи. Бо, обізнані з діяльністю Польського інституту книжки віддавна (українці, які працюють у книжковій сфері, не могли нічого не чути про проекти цієї установи), плюс маючи вже власний, хай і кількамісячний, досвід роботи в такій структурі в Україні, ми могли ставити не загальні запитання на кшталт: «Чи є у Польщі програма підтримки соціально значущих книговидань?» або «Чи є у вас ґранти на підтримку перекладів?» – бо на ці питання вже давно маємо відповіді. Натомість ми могли запитувати: «Чи завжди на міжнародні ярмарки їдуть ті видавці, які платять за місце на стенді, чи буває й так, що Інститут книжки сам обирає книжки для представлення на ярмарку?», «Що ви робите, коли іноземний видавець подається до вас на ґрант і пропонує досі незнаного вам перекладача?», «Яка процедура роботи експертного кола, яке формує перелік книжок до каталогу New Books from Poland»?, «Чи залучаєте Ви додаткові кошти – від громадських організацій, меценатів – на проведення Конгресу перекладачів?» тощо-тощо.

Будівля резиденції для перекладачів на території Інституту книжки

За три дні ми з колегою, очільницею міжнародного відділу УІК Альоною Кухар, поспілкувалися з різними департаментами Інституту книжки (зокрема і з представницями Міністерства культури та національної спадщини, які працюють в офісі Інституту, – у Польщі програму ґрантів на видання книжок усередині країни реалізовує Міністерство), з керівництвом Публічної бібліотеки Малопольського воєводства (аналог нашої обласної універсальної бібліотеки); з керівництвом Експоцентру, де щороку наприкінці жовтня відбувається Краківський міжнародний книжковий ярмарок; зі студентами й викладачами кафедри україністики Яґеллонського університету; з Краківським бюро фестивалів, яке водночас є офісом «Краків – місто літератури ЮНЕСКО». З працівниками кількох названих інституцій відбулося по кілька зустрічей – те, про що ми забули запитати на першій зустрічі, з’ясували на наступній.

 

З викладачами та студентами кафедри україністики Яґеллонського університету

Ми дізналися, зокрема, про механізми формування каталогів, які видають для того, щоб іноземці знайомилися з першорядними зразками польської літератури, з тенденціями польського видавничого ринку; довідалися про механізми відбору заявок для надання ґрантів; про пріоритети Інституту книжки в перші роки його діяльності; на що конкретно можуть, а на що не можуть бути витрачені кошти ґрантів, виданих на організацію літературних заходів; про те, як відбуваються освітні проекти для бібліотекарів, як функціонують клуби книжкових обговорень при бібліотеках, детальний механізм надання субвенцій бібліотекам для купівлі новинок за умови їхнього власного внеску; почули про те, якою була мотивація студентів україністики, щоб обрати саме цю спеціальність, і як захоплення українською культурою, передусім літературою, поглибшало вже під час навчання; почули рекомендацію викладачів україністики включати до каталогів також і українську драму; пройнялися порадою включати літературний складник в інші фестивалі – навіть ті, що не мають на меті популяризувати культуру як таку; дізналися про те, на яких засадах відбирають книжки для всепольської акції Czytaj PL.

Читаємо про Фестиваль Конрада коло будівлі, де міститься Краківське бюро фестивалів та офіс “Краків – місто літератури ЮНЕСКО”

І це – тільки невелика частина того, про що велися розмови.

Уже обговорюючи з Альоною враження від цих зустрічей, я дійшла висновку, щО найбільше відрізняє нас від поляків на сьогодні, зокрема й у книжковій сфері.

Це – довіра. Наявність її у них – і брак у нас.

Недовіра до державних інституцій – я сама на неї грішу і, йдучи працювати в державну установу, була свідома того, що Інститут критикуватимуть не тільки за те, що об’єктивно неправильно, а й тому, що державна інституція в пострадянській країні – як горох при дорозі: хто не йде, той хоче скубнути, адже кожен розуміє (і ми теж), що кошти державної інституції – це кошти платників податків, і кожен має право очікувати від неї поліпшення умов, у яких живе і працює.

Однак на певному етапі наочним стало те, що під поліпшенням умов багато хто розуміє поліпшення свого особистого становища. «Ви не взяли мою книжку до каталогу для іноземців? Нічого доброго від УІК я тепер не чекаю».

За останні тижні не раз була нагода помітити, що кожен бачить підігрування Інституту тій організації, яку вважає своїм найголовнішим конкурентом. В учасника ринку А, якому наступає на хвіст учасник ринку Б, складається враження, що Інститут надає переваги учасникові Б. Структура В, яка головним конкурентом вважає структуру Г, бачить особливу любов Інституту до Г. І так далі.
«Як ви обираєте книжки для каталогу «New Books from Poland» – адже там може бути представлено всього 15 авторів? Чи має право голосу сам Інститут, а чи ви збираєте й підсумовуєте тільки те, що оберуть експерти?», – запитуємо ми. – «Звичайно, останнє слово за Інститутом», – відповідають поляки.

«Чи завжди на міжнародні книжкові ярмарки їдуть ті видавці, які платять за місце на стенді, і везуть книжки, які вважають за потрібне, – чи буває й так, що ви самі обираєте книжки для польського стенду на міжнародному книжковому ярмарку?» – «На найбільші книжкові ярмарки – Франкфурт, Лондон, Болонья – видавництва зацікавлені їхати й самі представляють там книжки, які бажають, тож платять кошти за місце на спільному стенді – і ця плата встановлюється не для заробітку, а є цензом: хто буде представлений, а хто ні. На інші ж ярмарки самі формуємо перелік книжок, які візьмемо для виставки».

Мені страшно уявити, що було б, якби УІК сам відбирав книжки для міжнародного книжкового ярмарку (а рано чи пізно до цього має прийти – чи за нашої каденції, чи за наступної), – скільки звинувачень було б на тему «Ви не взяли мою книжку, а взяли громадянина Ґ! Не мого видавництва, а видавництва Д!».

Йдеться про довіру не тільки до державних інституцій від громадян і очолюваних ними приватних структур, а й у зворотному напрямі. У Польщі держава значно більше довіряє видавцям, а також бібілотекарям і читачам, ніж в Україні. У бібліотечному й загалом книжковому середовищі України останнім часом звучить ідея поповнення бібліотечних фондів через субвенції бібліотекам (Польща так робить уже багато років, в Україні ж закупівлі книжок для бібліотек відбуваються переважно централізовано, якщо не враховувати коштів, які бібліотеки мають від власних місцевих адміністрацій і на них самі обирають і закуповують книжки). В Україні багато хто вважає, що переводити закупівлі на систему субвенцій вкрай ризиковано, адже бібліотеки на державні кошти можуть купувати дешеві кримінальні чи любовні романи. «Напевно, бібліотекарі орієнтуватимуться не на власні смаки, а на смаки читачів?» – запитує директор Публічної бібліотеки Малопольського воєводства Єжи Вознякевич. Я відповідаю: «Так, але ж держава теж має формувати читацькі смаки своїх громадян». – «Що важливіше, – веде далі він, – щоб у бібліотеці с т о я л и книжки нобелівських лауреатів – чи щоб читачі справді х о д и л и до бібліотеки й ч и т а л и те, що їм хочеться читати?».

Я не можу не погодитися, що важливіше – друге.

Читаючи умови ґрантових програм, базованих у країнах ЄС, також можна відчути дух довіри – там не намагаються попередити всі ризики. Ми ж зараз, знаючи досвід попередніх програм підтримки книговидань, у розробці майбутніх намагаємося закрити всі люфти, зробити єдинозначними всі правила.

Довіра – це те, чого нам усім бракує стосовно одне одного.

«Чи не буває нарікань, що ви відібрали не ті книжки на ярмарок чи для каталогу?» – «Ну, щось там іноді буває, але така реальність: завжди хтось буде нарікати», – спокійно відповіла колега з Польського інституту книжки Аґнєшка Расінська-Бубр.

Єдине раціональне рішення в ситуації апріорної недовіри до державних інституцій, яке наразі бачу, – це уважно слухати критику й аналізувати: що є слушним, що варто взяти до уваги, аби надалі виходило ліпше, а що варто відкинути як наслідок явища “завжди хтось буде нарікати”. Сумлінно робити свою працю – так, щоб за неї не було соромно перед самими собою і країною, якій належить пройти ще довгий шлях встановлення взаємної довіри. І намагатися скоротити цей шлях – принаймні своєю прозорою роботою, у якій можна аргументовано пояснити кожен свій крок.

Надзвичайно вдячні Польському інститутові книжки за люб’язний прийом, Польському інститутові книжки, Публічній бібліотеці Малопольського воєводства у Кракові, Кафедрі україністики Яґеллонського університету, Краківському бюро фестивалів – за готовність ділитися досвідом.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»