Крістоф Шрьодер: «Літературна критика в Німеччині чутлива до політичного аспекту»

17 грудня 2017 року в Ґьоте-інституті відбувся Недільний Fachtag — семінар з літературної критики, учасниками якого були люди, пов’язані з видавничою справою й літературним процесом України, а також — літературний критик з Німеччини Крістоф Шрьодер. «ЛітАкцент» поспілкувався з ним — про сучасні формати критики в Німеччині, гендерну ситуацію у видавничій галузі й про його враження від України.

Крістоф Шрьодер. Фото з Вікіпедії

– Під час семінару ви говорили, що лише на заробіток від літературної критики складно вижити в Німеччині — варто мати якусь іншу роботу. А яким усе-таки був ваш шлях до неї?
– Ще коли мені було 16 чи 17 років, я вже мріяв займатися літературною критикою. В університеті я навчався за спеціальністю «Літературознавство», а під час навчання, на вихідних, проходив практику в газеті — це був момент, коли я почав писати. Це був десь 1997 рік, а в одній газеті, куди я писав, у мене була знайома редакторка, яка працювала з моїми текстами, часом повертаючи їх для правки по 3 рази. Це мені дуже допомогло, і з часом, звісно, я почав писати більше. У цілому почати займатися літературною критикою було достатньо просто — тоді був такий час. Сьогодні ж, навпаки, почати займатися нею складно — зокрема через те, що в газетах не так багато посад. Окрім літературної критики, я ще й виступаю по радіо, часом працюю як модератор заходів чи дискусій.

– В Україні літературна критика існує переважно в текстовій онлайновій формі: програми на радіо в нас нечисленні й малопопулярні, по телебаченню взагалі немає літературної критики, друковані видання вимерли, як динозаври. Оскільки ж у Німеччині натомість літературна критика присутня в усіх цих форматах, то як, на вашу думку, різниться аудиторія між ними?
– У цілому читачі друкованих видань старші за читачів онлайнових газет і журналів. Також перші очікують вищої якості матеріалів, адже вони платять за них, коли ж більшість онлайнових видань є безкоштовними і доступними. Крім того, спроби зробити платними онлайнові видання зазвичай неуспішні, адже люди переходитимуть на інший ресурс, безкоштовний. На жаль, про аудиторію телебачення мені складно сказати. Щодо радіо, то я на ньому працював досить багато. Формат на радіо майже не відрізняється від текстової рецензії. Є два різновиди формату: перший — класична рецензія, яка зачитується разом із цитатами з книжки диктором на радіо; другий — розмова з модератором, який ставить питання літературному критику. Зазвичай модератор і критик перед ефіром обговорюють, про що йтиметься, тож вони приблизно знають питання-відповіді одне одного. Відмінність лише в тому, що розмова про одну книжку на радіо триває 20-25 хвилин, тож сказати можна більше, ніж у письмовій рецензії. Радіо в Німеччині — це звичне явище, в нього досить широка аудиторія, є канали, присвячені культурі (і вони досить популярні). Скажімо, коли я працював на радіо, один мій приятель постійно казав: «О, я тебе чув!», та я б ніколи не подумав, що він слухає канали про культуру. Це мене тоді дуже здивувало. Радіо в Німеччині, отже, може охопити значно більше людей, аніж інші медіа.

– Хотілося б іще поговорити про онлайн-медіа й переорієнтацію їхньої аудиторії. Наразі більшість онлайн-видань живуть за рахунок реклами, відповідно, вони орієнтуються на матеріали, які набирають найбільшу кількість переглядів. Навіть на «ЛітАкценті» матеріал, у якому сказано, що бот написав трохи дурнувату книжку про Гаррі Поттера, набиратиме більше переглядів, аніж якась направду якісна рецензія. Чи відчували ви, що для онлайн-ресурсів треба писати інакше, ніж для друкованих медіа, наприклад, зважаючи на кількість кліків?
– Чесно кажучи, я все одно маю надію, що це не лише про кількість переглядів — а і про якість матеріалу. Особисто мене ніколи не просили писати простіше чи веселіше для онлайнових видань, ніж для друкованих. Щоправда, на початку мене здивувало, що редактори просили не виходити за обсяг 6 тис. знаків: мені здавалося, що якщо матеріал розміщено в онлайн-виданні, то він може бути дуже довгим (усміхається).

– А чи літературна критика в Німеччині відірвана від критики інших мистецтв — як це є Україні? Ви говорили під час семінару, що в рецензії треба шукати, на який симптом вказує певна книжка — але ж й інші сучасні мистецтва можуть вказувати на це саме.
– З одного боку, це правда, що певні симптоми можуть бути присутні в різних мистецтвах, і ми, літературні критики, можемо це побачити. Наприклад, я часто ходжу в кіно й помічаю ті самі тенденції, що й у літературі, тож можу це зазначати у своїх текстах. З іншого боку, про сучасну музику я нічогісінько не знаю. Тож насправді це питання про спроможність: я не можу цікавитися всім й аналізувати все. Та загалом писати про кілька мистецтв одразу не є нормою: не так багато таких спеціалістів.
– А як щодо зв’язку літератури й політики? Скажімо, є романи на кшталт «Атлант розправив плечі» Айн Ренд, що мають цілком ясну політичну повістку і в цьому напрямку ведуть своїх читачів. Чи літературна критика в Німеччині присвячує увагу ідеології?
– Безперечно. Літературна критика в Німеччині досить чутлива до політичного аспекту — часом мені здається, надто чутлива і забагато пише про політику в рецензіях на книжки. На моє переконання, ми живемо в часи, які набагато більше політично «завантажені», ніж, скажімо, 80-ті, коли Німеччина була досить тихою країною, де нічого не відбувалося. З часів 1989 року багато змінилося, тож автори реагують на це, а літературна критика реагує на авторів.

– А який гендерний розподіл у літературній сфері? З моїх спостережень, в Україні переважають жінки — з досить сильним відривом, коли ж у нещодавно опублікованій статті на The Guardian про ситуацію в Британії — навпаки: жінки в значній меншості. Яка ситуація в Німечинні?
– Щодо видавництв, то більшість директорів — чоловіки, натомість відділи преси очолюють жінки. Серед літературних критиків, думаю, співвідношення десь 50/50. Наразі це досить обговорювана проблема, тим паче, що все одно серед тих, хто приймає рішення, більшість — чоловіки.

– На моє переконання, насправді в Україні така ситуація тому, що в нас не дуже почесно бути літературним критиком, до того ж не прибутково. У Британії ж навпаки.
– Думаю, це досить слушне пояснення. У Німеччині ситуація подібна до британської. Якщо подивитися на нашу традицію літературної критики і на те, як вона розвивалася, то у ній зазвичай переважали сильні чоловіки — впливові й відомі постаті, які ухвалювали рішення. Їхнє оточення теж було вимогливим, тож і професія вважалася престижною.

– Останнє запитання: яке ваше враження від України?
– Уперше в Україні я був у 2005 році. Тоді в мене склалося враження, що тут чимало речей стрімко змінюються. Щось змінити намагалися багато людей, та розумні люди в Україні не знають, як заробляти своїм непересічним розумом гроші, а особливо — в культурній сфері. А вже сьогодні в цій кімнаті сьогодні я побачив досить людей із новими, цікавими ідеями.

Довідка: Крістоф Шрьодер (1973) вивчав літературознавство та філософію. Вільний автор та критик. Доцент із літературної критики в університетах Франкфурта та Кьольну. Живе у Франкфурті-на-Майні. Крістіан Шрьодер був членом журі Німецького книжкового призу 2016.