Лоран Біне «HHhH»: рецензія

Лоран Біне. HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх / пер. з франц. О.Леська – Харків: Віват, 2017

У 2010 році одну з найпрестижніших літературних премій, Гонкурівську, за дебютний роман отримав французький письменник Лоран Біне. Згодом його книжка також опиниться в короткому списку нідерландської премії Europese Literatuur prijs, він стане фіналістом американської National Book Critics Circle Award та потрапить до переліку найпримітніших книжок року за версією New York Times Notable Book of the Year.

Роман Біне стане бестселером не лише на батьківщині, а й здобуде велику популярність у низці інших країн, зокрема в Чехії, Нідерландах, Іспанії, Італії. Нині книгу перекладено понад 40 мовами, українською її цьогоріч видало харківське видавництво «Віват». Також у 2017 році на екрани вийшла екранізація роману. Фільм називається «HHhH».

Так само називається й роман Лорана Біне, «HHhH». Німецькою ця абревіатура розшифровується як Himmlers Hirn heißt Heydrich, що в перекладі означає «Голову (якщо бути точнішим, то мозок) Гіммлера звати Гайдріх». Так есесівці говорили про Райнгарда Гайдріха, можливо, найстрашнішу людину Третього Райху.

Факт існування цієї особи можна вважати підтвердженням слушності шекспірівської цитати про те, що пекло порожнє, а всі демони тут. Дуже ймовірно, що Райнгард Гайдріх був найлихішим, найжорстокішим і найкривавішим з-поміж усіх цих почвар.

Вигнаний із ганьбою з флоту, Гайдріх через спільного друга знайомиться з Гіммлером, який саме зайнятий створенням служби розвідки в підконтрольній йому СС. Високий блондин, майже еталонний арієць, якого, проте, все життя переслідували чутки про його єврейське походження, Гайдріх таки справив на райхсфюрера СС належне враження й отримав бажану посаду. Тепер він займається внутрішньою розвідкою, збором компромату на політичних опонентів та бере участь у силових акціях СС. Білявій Бестії, як згодом почали називати Гайдріха, знадобилося зовсім небагато часу, аби стрімко здійнятися по кар’єрній драбині і стати правою рукою Гіммлера та дуже важливим соратником для самого Гітлера.

Вправний скрипаль, люблячий батько чотирьох дітей, поціновувач класичної німецької музики, фехтувальник, пілот-винищувач, генерал поліції, начальник Головного управління безпеки, керівник та куратор айнзацгруп, більш відомих як ескадрони смерті, улюбленець і, як стверджують сучасники, головний конкурент Гітлера, імперський протектор Богемії та Моравії, один із головних архітекторів Голокосту й ідеолог «остаточного вирішення єврейського питання», обергрупенфюрер СС, режисер і постановник «нападу Польщі» на німецьку радіостанцію, який став формальним приводом для вже справжнього нападу Німеччини на Польщу й початку Другої світової війни 1 вересня 1939 р., Празький різник, Празький Кат – усе це про нього, про Райнгарда Гайдріха. Останній свій титул ця людина отримала вже посмертно, ставши найвищим чиновником нацистського режиму, вбитим Рухом опору під час Другої світової війни.

Сходження кривавої зірки Гайдріха над горизонтом нацистської Німеччини, а також його вбивство, якому передувала ретельна підготовка, лягли в основу документально-історичного роману Лорана Біне.

«HHhH» – книжка доволі нешаблонна, зі специфічним алгоритмом оповіді, що, зважаючи на величезну кількість романів про події часів Другої світової, є безперечним досягненням. Вона вирізняється разючим контрастом між легкістю оповіді й жорстокістю, нелюдськістю того, про що пише Біне. Це, натомість, додає роману ще більшого внутрішнього напруження і драматизму (якщо таке, звісно, взагалі можливо, коли йдеться про масове винищення мільйонів людей).

Письменник доволі оригінально починає книгу – він просто коротко розповідає, про що вона й чим закінчиться, а далі наче рухається по спіралі, постійно доповнюючи свою історію новими фактами, власними роздумами і смислами. Іноді це витяги з історичних документів або тогочасної періодики, іноді щоденникові записи, іноді художні домисли, які, втім, зараз неможливо ні довести, ні спростувати. Часом Біне відхиляється від основної сюжетної лінії й робить екскурси в минуле, наприклад, розповідаючи, як чеський король Отакар ІІ ще в ХІІІ ст. заніс в організм Чеського королівства бацилу гангрени, що прокинулася аж у ХХ ст. і проявилася в судетських німцях. Декілька сторінок присвячено Бабиному Яру та «Матчу смерті» в Києві, час від часу з’являються згадки про німецького суперагента А 54… І все це жодним чином не відволікає читача, навпаки, допомагає йому глибше зануритися в атмосферу описуваного, проникнутися тогочасними настроями та відчуттями.

Помітно, наскільки ретельно, довго й педантично оповідач готується до написання роману. Історія Гайдріха та двох десантників, які вчинили замах на протектора, роками живе й росте в ньому. Наратор відвідує архіви, музеї й виставки, переглядає фільми та кінохроніку, читає сотні книг і передивляється величезну кількість фотографій: «Я ковтаю все, що потрапляє мені до рук… Я дивлюся всі фільми на цю тему… Я дізнаюся купу всіляких речей, багато з яких лише побіжно стосуються Гайдріха. Я кажу собі, що все може придатися, що треба зануритися в епоху, щоб зрозуміти її дух… Щоб написати дві сторінки, я читаю тисячу». Зрештою, така одержимість Гайдріхом та всім, що з ним пов’язано, починає лякати навіть самого оповідача. Але він розуміє, що позбутися всього цього зможе лише тоді, коли до кінця розповість історію, що на певний період часу стала сенсом його життя.

І тут ми підходимо до головної особливості роману Біне – описані в ньому події розгортаються у двох часових вимірах: у 30-40-х рр. ХХ століття, де відбувається сходження монстра під назвою Гайдріх та паралельно з тим – підготовка плану «Антропоїд» (кодова назва операції з усунення Празького Ката) й діяльність людей, які його втілять, а також на початку ХХІ ст., коли зароджується, обдумується і пишеться книжка. У такий спосіб розповідь про табір у Терезіні чи про етнічні чистки в Польщі переривається роздумами оповідача про історичну достовірність, художній вимисел в історичному романі, про вміння зберегти баланс між ними, про відповідальність автора перед читачем та Історією, про те, чи мертвим насправді потрібна шана й чому це так важливо: «Ті, що померли, – мертві, і їм цілковито байдуже, чи віддають їм шану, чи ні. Однак, для нас, живих, це дещо таки означає. Від пам’яті немає жодної користі тому, кого вона вшановує, пам’ять служить тому, хто послуговується нею».

«HHhH» – роман не лише історичний, а й шпигунський. Біне не тільки пише про нацистські злочини, а розповідає про тих, хто зупинив машину смерті, названу Гайдріхом, – десантників-диверсантів, словака Йозефа Ґабчика та чеха Яна Кубіша. Саме ці двоє у Празі 1942 р. здійснили замах на Гайдріха, який, зрештою, таки завершився успішно – через декілька днів есесівець помер у лікарні. Питання про те, яку ціну заплатив народ Чехословаччини за це вбивство, і чи не виявилася вона зависокою, ставить собі і автор, і Ґабчик із Кубішем. Безперечно, постає воно й перед читачем «HHhH». Так і має бути, бо в історії, як відомо, немає остаточних і єдино правильних для всіх відповідей.

А от те, в чому сумніватися не доводиться, – це ставлення оповідача до десантників. Ними він захоплюється, їм співчуває, з ними він планує замах, із ними вирушає на його здійснення, з ними оповідач, хоча тут уже радше сам Біне, залишається до кінця. Певною мірою, частина його разом із цими відважними людьми назавжди залишається там, на хорах і в крипті церкви у прекрасній і багатостраждальній Празі.

Ця історія завершується смертю, але не приреченістю. І в цьому її краса. Це книжка про зло, про боротьбу з ним, про патріотизм, відповідальність, самопожертву, дружбу і зраду. І ще про прийняття незмінного – «єдина по-справжньому невблаганна річ – це історія. Її можна читати і перечитувати як завгодно, але її не можна переписати».