«Книга Судного дня» Конні Вілліс: подорож у серце Смерті

 

Конні Вілліс. Книга Судного дня / пер. з англійської І. Савюк і В. Верховського. — Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2015

Конні Вілліс — американська письменниця-фантастка, авторка багатьох престижних літературних нагород. Її творчий доробок припаде до душі не лише любителям фантастики, а й тим, хто цікавиться історією. «Оксфордський цикл» письменниці об’єднує романи, у яких студенти історичного факультету досліджують минуле за допомогою машини часу. Цей єдиний фантастичний елемент — лише інструмент, який використовує авторка, щоб перенести читача в минуле й детально розкрити життя людей цілої епохи.

«Книга Судного дня» — перша з циклу. Дія роману починається в Оксфорді 2054 року. Історичний факультет займається підготовкою кадрів для подорожі в той чи той часовий період. Процес навчання тривалий і важкий, спеціаліст повинен знати всі звичаї та особливості часу, вільно володіти мовою країни й доби, у яку вирушає. Для уникнення «ефекту метелика» машину часу запрограмовано так, що вона може перенести людину тільки в ту годину й місце, де її поява не викличе значних змін. Також заради безпеки науковця введено заборони на подорожі в особливо небезпечні століття, у яких лютували пандемії та масштабні війни.

Зазвичай героями історій про подорожі в часі є чоловіки. «Книга Судного дня» виправляє цю гендерну нерівність. Головна героїня роману – третьокурсниця Ківрін, яка все життя вивчала Середньовіччя і прагнула побачити його на власні очі. Вона переконує керівництво університету відіслати її в XIV століття, яке довгий час було під забороною через епідемію чуми. Конні Вілліс продовжує діккенсівську традицію різдвяних міжчасових мандрівок. Різдво як символічний час народження нового, переродження особистості, що відбулося зі Скруджем, не оминає й Ківрін. Утім, її історія мало нагадує різдвяну казку, яку можна розповісти дітям біля каміна.

«Книга Судного дня» — широке історичне полотно початку Чорної смерті, змальоване на прикладі життя та побуту людей маленького англійського села середини XIV століття. Авторка, у якої написання роману зайняло аж п’ять років, зображує Середньовіччя реалістично й детально, абсолютно позбавляючи розповідь будь-якого романтичного флеру. Книга висвітлює повсякдення селян, їхню сімейну ієрархію, місцеві забобони та вірування, а також особливу роль церкви у формуванні свідомості тогочасного люду.

Історія про Ківрін розвивається повільно й неспішно: найбільше драйву читач отримує приблизно на останній сотні сторінок, до того ми бачимо, як тягнеться час для Ківрін у пересічній середньовічній родині. Оповідь близька до життя, адже показує той розвиток подій, який, найімовірніше, справді мав би місце за таких обставин. Тут панує жорстока і брудна буденність: холод, хвороби, антисанітарія й непозбувне відчуття тривоги за себе та своїх близьких. Недарма університетський викладач умовляє Ківрін відмовитися від своєї затії, застерігаючи, що їй доведеться навчитися викопувати дитячі могилки.

Друга лінія оповіді роману – про несподівану пандемію грипу, яка охопила Лондон 2054 року. Вона не викликає стільки захвату чи співчуття, її хочеться швидше прогортати, аби дістатися до розповіді про Ківрін. Проте історія про охоплений невідомим грипом Лондон 2054 року ставить її на рівні з Чорною смертю, символізуючи безкінечну циклічність життя: змій Уроборос кусає себе за хвіст, коло замикається. Навіть у прогресивному столітті люди, що вміють подорожувати в часі, але не знають, звідки з’явилася нова невиліковна хвороба, і тому вигадують фантастичні гіпотези її появи, нічим не кращі за середньовічних селян, певних, що чума – це кара Божа. Вони такі ж безпорадні перед нещадною моровицею.

Потужним художнім образом роману є церковні дзвони, у які б’ють, щоб душа відійшла в рай. Для сучасної людини фанатичний порив будь-що віддзвонити необхідну кількість разів, попри шалену втому й моральне виснаження, здається дивним і нераціональним, але для головної героїні, що побувала в самому серці смерті, він стає місією, яку потрібно довести до кінця – адже це єдине, чим вона може допомогти людям, котрих більше немає.

Персонаж Ківрін не з’являється в наступних частинах циклу про оксфордських студентів. Вочевидь, вона, як і Фродо після мандрівки до Мордору, не змогла повернутися до попереднього життя, адже пережита подорож і була самим життям, після якого немає вороття до себе колишнього.