«ЛітАкцент року – 2017»: відгуки журі. Номінація «Есеїстика й художній репортаж»

Чех Артем. Точка нуль (Віват)

Богдана Романцова
Як і будь-які гострі теми, війна читачів поступово втомлює. Це особливо помітно в книгарнях: якщо два роки тому «війна» посідала кілька окремих полиць, то минулого – вже одну, а зараз стала вкрапленнями у відділах «Біографії», «Філософії» та іншого нон-фікшну. Однак на книжку Артема Чеха про війну, який АТО пройшов особисто, чекали майже так само нетерпляче, як на «головний роман про війну», що його мав написати Сергій Жадан.

«Точка нуль» – не Геллерове «абсурдно і смішно», не Воннеґутове «абсурдно і страшно» і не «я такий мужній і класний» Гемінґвея. Автор нікого не наслідує, натомість обирає той тип оповіді, який йому резонує найбільше – очуднення звичних речей та побутові замальовки. Наприклад, описуючи повернення з тренувальної частини до міста, ліричний герой каталогізує дрібнички, непомітні для нас: «Потрібно небагато: офіціантка із пластмасовими сережками, дві чашки американо, тістечко “Ніжне”, п’ятнадцять хвилин у книгарні, півгодини в парку, вільний вибір печива в супермаркеті, півкіло полуниць, бентежні звуки міста». Так, йдеться про ностальгію, про багато разів проговорені й описані механізми роботи пам’яті, про прустівське замилування побутовим і дрібним, що раптом стає незвичним і цінним. У Пруста – через плин часу, у Чеха – через різку зміну обставин, що відділяє минуле, немов стіною. Однак оповідь при цьому така плавна й прозора, що навіть знаючи, як працює текст, у певний момент починаєш сприймати його безпосередньо, немов слова хорошого друга, який щойно повернувся «звідти».

Персонажі варті окремої уваги: Діма з Чернівців носить у кишенях цукерки і пригощає симпатичних йому людей, ДядьЛьоша «землячок», коли сердиться, називає Чеха «київським», ротний фельдшер має прізвисько «Лєпіла». Мобілізація зводить разом людей, які інакше ніколи не зустрілися б: чоловіка, що живе в селі, де на його вулиці у всіх одне прізвище, письменника, якому найбільше в тренувальній частині бракує кефіру, місцевих, які всіх, і з цього, і з того боку, називають однаково – «хлопцы». Несподівано світи зближаються, ущільнюються до розмірів тренувальної частини, потім – бази у містечку Партизани і передової. А зближення світів, за законами жанру, завжди віщує катастрофу. Втім, в оповіді нема жодної жаданівської (пост)апокаліптичності, самозамилуваного героїзму або надривного пафосу, радше – плетиво з деталей, які і роблять есеїстику Чеха такою переконливою. Самодіяльний концерт афганців під казармами, гострий запах кропу з кошиків дачників в електричці, обережне виловлювання у казармі потенційно «своїх», позірно надійних, ранковий недільний передзвін у сусідній церкві, місцеві діти, що кричать «Слава Україні» і випрошують гроші, тягуче, мов патока, літо очікування, збори на передову, що нагадують спішний переїзд в іншу квартиру, колючий зимовий вітер на пагорбах передової – суцільно кінематографічні, візуальні образи. Ситуації, які впізнаєш, хоча ніколи в них не бував. Не герої, не зрадники, а люди зі своїми проблемами і своїм баченням «як краще». Не філософська проза, а замальовки, текст відчуттів та емоцій, коли звуки сприймаєш гостріше, а думки стрибають то швидше, що менше кілометрів до передової.

«Точка нуль» – не роман дороги у камуфляжі, не пафосні щоденники про те, «як насправді» і не кінохроніка у прозі. Це, радше, мікс зі жвавих ескізів «на пленері», болісних роздумів про «обнулення» і війну, якої досі/вже для багатьох не існує. Чех описує важке звикання до світу з жорсткими правилами, і те, як передова згодом затягує, підкоряє собі бійців, викликає майже наркотичну залежність. І відбувається це не через повторювані викиди адреналіну чи можливість проявити якийсь міфічний героїзм, а завдяки чітко налагодженому порядку і зрозумілій взаємодії, що атрофує волю та забарвлює все у камуфляж, навіть тарганів у голові. І єдиний порятунок, єдина доступна всім терапія – гумор, що дозволяє видихнути і на мить примиритися з абсурдністю ситуації, в яку ми всі потрапили.

Що маємо у підсумку? Можливо, одну з найкращих книжок про війну цього року. І точно найкращий спосіб не забути і пережити граничний досвід, зберігши при цьому цілісність.

Тетяна Терен

Українські критики, та й звичайні читачі продовжують настирливо запитувати, коли з’явиться український Ремарк, який розкаже про нинішню українську війну. Війну, власне, геть не схожу на ту, про яку писав Ремарк, бо вона дивна, перемога в ній примарна, а мета незрозуміла, як думають про неї герої книжки Артема Чеха. Врешті й виходить, що розповісти правду про цю дивну війну вдається лише документам і живим свідченням.

Текстам Чеха, як і іншим у цій добірці книжок номінантів, складно дати однозначне визначення. І у випадку з «Точкою нуль», без сумніву, однією з найсильніших минулорічних новинок, це частково їй нашкодило, бо хтось відносив її до малої прози, хтось до есеїстики чи художнього репортажу, хоча найдоречніше все ж говорити про нон-фікшн.

Отже, перед нами нібито книжка про війну, щоправда, війна в Чеха «нецікава» і «немодна», і це ще одна цінність його книжки: завдяки документальному погляду автору вдалося уникнути героїзації й пафосу, які звучать чи не в кожній художній книжці про події на українському сході. Вдало обраний жанр дозволяє письменнику не уникати різних «аспектів, кутів, граней та відтінків зради і псевдозради», тож у його коротких замальовках є місце і прозаїчному, і ліричному. Є тут відчуття невідомості й абсурдного страху, яке не полишає новобранця; є дороги у «світло-сірих» зонах, якими треба рухатися швидко, щоб не потрапити під обстріл; є враження від рідного Києва, в якому після трьох місяців служби складно сприймати прості й логічні речі; є десята річниця шлюбу, яку герой із дружиною святкують у Сєвєродонецьку – вони не бачилися три місяці й у них є лише два дні… Врешті, є багато яскравих, смішних і страшних спогадів, багатьом із яких місце «буде потім, колись, під час довгого й щасливого життя після війни…»

Ярина Цимбал
Збірка есеїв Артема Чеха «Точка нуль» настільки точно відповідає означенню «художній репортаж», що в різних книжкових преміях і конкурсах її відносять то до красного письменства, то до белетристики. Проте книжка документальна, написана на основі власного досвіду перебування в лавах Збройних сил України, отже, це насамперед репортаж, а міра його художності залежить тільки від таланту автора. І цього в Чеха не забереш.

«Точка нуль» належить до жанру «окопної правди», а не художньої правди. Вона правдива не тому, що це репортаж, документ: може, автор десь щось «прибрехав», скористався художньою умовністю абощо — цього ніхто не перевірятиме, бо це не має значення. Артем Чех дуже точно вибрав тон оповіді — відвертий, щирий, іноді зворушливий, іноді цинічний, і завдяки йому зумів створити атмосферу безумовної довіри. Жоден читач не засумнівається в його правдивості, хіба інші солдати, які пройшли те саме, але вони хіба дорікнуть, що не про все розповів.

Чех пише не про війну — про людей, про себе. Без натуралізму, але й без поетизації, наприклад, без культу героїв. Йому важливіше було показати побутовий бік війни. Його увагу до «маленької людини» і деталей цілком можна назвати чеховською. І це робить його текст художньо сильним: він переростає документалістику й нестримно наближається до белетристики.

Під заг. Ред. Кісь Оксани. Українські жінки у горнилі модернізації (КСД)

Богдана Романцова
«Українські жінки у горнилі модернізації» – з того нон-фікшну, якому вдалося поєднати популярність викладу (більшою або меншою мірою, залежно від розділу), наукову методологію та високу мету – нарешті дати голос тим, хто зазвичай цього права позбавлений.

Насамперед вражає обсяг роботи, виконаний Оксаною Кісь, Іванною Черчович, Катериною Кобченко, Оленою Стяжкіною та іншими науковицями – як зі збирання та впорядкування документів епохи (від законодавчих актів до листів, спогадів, щоденникових записів та фотографій), так і з їх детального аналізу. У книжці проаналізовано становище жінки від другої половини ХІХ століття до радянських часів, включно з Першою, Другою світовими війнами Голодомором і ГУЛАГом. Авторки звертають увагу не лише на фактичні дані, а й на народну творчість, мову, художню літературу, які стають фактично своєрідним «дзеркалом Венери», де відбито подвійність становища жінки: з одного боку, про рівність у стосунках та однакові можливості для самореалізації жінки й чоловіка ніколи й не йшлося. З другого, існування невідчужуваної власності жінки (материзни), рідкісне, але все ж можливе головування жінки у сім’ї та більша гнучкість законодавства завжди виділяли українок з-поміж інших східноєвропейських жінок. І хоча набуття прав відбувалося повільно й здебільшого у періоди глобальних криз (із майже обов’язковими спробами відкочування назад, коли криза минала), загалом емансипація була неуникною. Цікаво, що саме у важкі періоди – під час війн та Голодомору – жіночі навички виживання та вміння вести господарство врятували чимало сімей.

З праці «Українські жінки в горнилі модернізації» можемо зробити висновок, що сто років тому опоненти боротьби за права жінок, обстоюючи власну позицію, вживали ті ж аргументи, що й зараз: «фемінізм та емансипація не на часі», «це позбавляє жінок жіночності» та відвертає від «природних ролей» матері та дружини.

Серед недоліків праці – стилістична нерівність викладу й неоднорідність розділів: деякі з них читати дуже просто, тоді як інші рясніють фактажем і статистикою, тож вимагають неабиякої уважності і більше скидаються на серйозні профільні статті, ніж на есеїстику. Також відчувається певна диспропорція у висвітленні становища різних регіонів: наприклад, Галичині та Наддніпрянщині межі століть з аналізом пощастило куди більше за східну Україну.

Працю «Українські жінки в горнилі модернізації» можна зараховувати до одного з найкращих українських досліджень історії крізь призму феміністичного дискурсу. Лишається сподіватися, що надалі такий потужний напрямок, як women’s history в Україні розвиватиметься активніше.

Тетяна Терен

Оксана Забужко часто повторює, що ХХІ століття буде жіночим, і доказом її слів є те, як активно в останні роки в українських медіа і книжках почали говорити про права жінок і спростовувати безглузді гендерні стереотипи. Натомість книжка за редакцією Оксани Кісь цінна тим, що розповідає про роль українських жінок у ХХ столітті. Причому про ті ролі, які для багатьох були довго невідимі, й ті царини, в яких жінок і досі не помічають.

Авторки цієї збірки, спираючись на документи і свідчення (і це найцінніша частина матеріалу, якого хотілося б більше), розповідають, приміром, про те, як жінки на Галичині виборювали право на участь у виборах; або те, який довгий шлях пройшли жінки Наддніпрянщини, щоб навчатися в університетах і здобувати вчені ступені; або про майже не озвучувані до сьогодні факти згвалтувань жінок під час Голодомору; або про те, як насаджувалося сприйняття 8 березня як звітного радянського свята, з нагоди якого щороку нагороджували ударниць і відкривали дитячі майданчики.

Водночас, як і з більшістю книжок у цій номінації, лишається суперечливим питання – чи можна віднести цю збірку до есеїстики? Бо все ж перед нами очевидна добірка наукових текстів – із виразним науковим стилем, сухою мовою, обов’язковими висновками-узагальненнями і безліччю згаданих і перелічених героїнь, кожна з яких, вочевидь, заслуговує на те, щоб її історія була розказана й нарешті почута.

Ярина Цимбал
Не знаю, завдяки кому потрапила і що робить ця книжка в номінації репортажів і художньої прози. Це дванадцять наукових статей, історичних розвідок про соціальне становище українського жіноцтва з кінця ХІХ століття до другої половини ХХ-го. Книжку рекомендовано до друку вченою радою Інституту українознавства НАН України, вона містить списки рекомендованої літератури до кожної статті, авторки — науковиці з різних установ і вишів.

Якщо відзначати й нагороджувати автора чи авторку якоїсь книжки, то у випадку цього видання доведеться присудити одразу дев’ять нагород, адже Оксана Кісь — редакторка й авторка лише двох розвідок із дюжини, а всього авторок у книжці дев’ять.

«Українські жінки в горнилі модернізації» здобули нагороду ХХІV Форуму видавців у номінації «Історія». Як голова малого київського журі і член великого журі у Львові я віддала свій голос за цю книжку яко наукове видання. Тому судити її як репортаж чи есеїстику я не маю морального права і не бачу підстав, особливо на тлі інших видань у цій номінації.

Любка Андрій. Саудаде (Meridian Czernowitz)

Богдана Романцова
«Саудаде» Андрія Любки обіцяє нам поєднання світлої меланхолії, Балкан, вина і театру. Хочеться додати: а ще тут чимало кухні, описів окремих вулиць, квітів, цвинтарів та думок про роль поета, музику, фотографію і рибальство. Коротше, яку тему не придумай, щось із цього буде у Любки. Можливо, тому калейдоскоп вийшов таким барвистим і якісно нерівним.

Сильний бік «Саудаде» – умовна «мемуаристика». Есеї, в яких Любка описує свої дитячі роки і студентські роки, значно цікавіші і дотепніші за роздуми про українську літературу, Львів або Франка, що насправді не такий плаский, як нам втовкмачують у школі (шок, сенсації, 18+). Як і «Джазу» Клименка, «Саудаде» найбільше бракує цілісності: тут і про міфічність Галичини, що водночас існує і не існує, і про єврейську кухню, і спогади про перші зароблені гроші, і про канон-іконостас, і оди Белі Бартоку як реформатору музики, і кілька есеїв, об’єднаних постаттю Овідія. А ще – оповіді про відвідані за кордоном літературні фестивалі (від Німеччини до Латинської Америки), і туга, і любов, і прославлення різних алкогольних напоїв. Із цих інгредієнтів варто було б створювати не вінегрет, який називається поетичним словом «Саудаде» (хоча чому тужливий меланхолійний стан саудаде став назвою та ідейним стрижнем збірки, я так і не зрозуміла), а кілька окремих книжок – про гастрономію, Балкани, українську літературу, про Овідія, врешті-решт. Втім, про літературу, думаю, взагалі не варто, бо це досить прісний інгредієнт, а от кухня і «гастрономічні подорожі» могли б стати справді цікавим стрижнем, що дозволив би авторові тримати оповідь купи і сповна реалізувати свій талант яскраво і цікаво описувати буденні речі. Поки що ж мені видається, ніби частину есеїв у «Саудаде» вміщено з думкою «щоб не пропало». Бо шкода ж позбавляти читача можливості прочитати про численні спроби знайомства автора з ромами, храмове свято у селі Маловіште або переказ життя Вацлава Гавела. Тож есеї дуже різні не лише за тематикою, а й літературним рівнем: деякі, наприклад, «Ратота з жаливою», «Газетний гороскоп» написані дуже непогано, тоді як в інших, зокрема «Карбіді, або Песимізмі» чи «Світлі в серпні», цікаві хіба назви. І так, пояснювати алюзії читачам справді не варто, бо це – як пояснювати несмішні анекдоти.

Сьогодні, в час існування соцмереж, «щоб не пропало» краще все ж лишати там, а до есеїстики підходити не менш відповідально, ніж до «справжньої», художньої літератури.

Тетяна Терен

«Ми з вами тут справді відверто й по-дружньому говоримо», – пише в одному з текстів, уміщених до цієї збірки, Андрій Любка. Власне, так і є: кожен з есеїв «Саудаде» починається з якоїсь особистої історії, до якої вже допасовуються інші важливі деталі чи факти, побачені, прочитані, відчуті чи осмислені, а наприкінці, звісно, влучний фінал. Власне, класична структура есею. До того ж у книжці вони ще й допасовані один до одного за певною сюжетною чи настроєвою логікою. Щоправда, у збірці Любки не всі тексти можна було б назвати класичними есеями: якісь більше нагадують замальовки, ескізи, інші могли б бути основою для більшого оповідання, ще якісь – ідеальні фейсбук-пости. Та й слід сказати, в кількох текстах фінали не «вистрелюють», а ще в інших так і не додаються цікаві факти й паралелі, бо автор просто вирішив нам переповісти історію, яка читачеві може видатися випадковою і малоцікавою. Але на тлі таких буденних, побутових замальовок увиразнюються сильніші тексти збірки, як ось про єврейську страву човлент, з якої не можна забрати жоден з інгредієнтів. Урешті, найточнішим жанром для текстів Любки є газетна колонка, і не лише тому, що всі вони писалися для конкретного щоденного видання. В паперовій версії (якби ми ще читали сьогодні паперові газети) ці історії звучали б інакше: зранку, за кавою, перебігаючи очима від одного заголовка до іншого, натрапити на невеличкий текст на котрійсь із шпальт – і відшукати в ньому авторську емоцію, цікавий факт, несподіване зіставлення, з яким проживеш увесь наступний день… Коли ж читати «Саудаде» не від тексту до тексту, а наскрізь, виникає враження, що перед нами своєрідний щоденник – письменницький, бо ж ми можемо простежити шлях авторових пошуків, векторів, орієнтирів (Барток, Балкани, Дунай, Центрально-Східна Європа, Овідій), але насамперед – мандрівний, а цей жанр ідеальний для того, щоб переповідати про все на світі: випадкових знайомих, нові міста й країни, відвідини оперних театрів чи місцевих цвинтарів, споглядання рік, смаки вин і національних страв, зміни пір року і настрою – той особливий ностальгійно-меланхолійний стан «саудаде», який не лише бразильсько-португальський, а й питомо український.

Ярина Цимбал
«Саудаде» Андрія Любки — класика подорожнього жанру й водночас зразок новітніх трансформацій цього жанру. Письменник, який, ніде правди діти, вганяється і за модою, і за читачами, і за славою-популярністю (навіть якщо це важить усім, то більшість приховує своє марнославство), прагне вловити останні тенденції в суспільстві й незабаром почне, напевне, писати твітами. Шістдесят історій, із яких складається «Саудаде», — це зовсім короткі тексти на 3–5 сторінок, зібрані докупи блоги чи пости у Фейсбуку.

Однак це в жодному разі не закид книжці чи автору, ні. Ця збірка есеїв-репортажів Любки напрочуд гармонійна. Автор пише легко, коли треба — з гумором, коли треба — зі ностальгією, коли треба — меланхолійно. Ця позірна легкість не в останню чергу завдячує лаконізму: у Любки немає зайвих слів, непотрібних деталей, пишних обрамлень до коротких історій. Його розповіді влучні за стилем і за настроєм: кумедні, ліричні, серйозні, рефлексивні. Сама книжка вельми цілісна, хоча йдеться в ній про різне і про країни навіть у різних півкулях (про Центрально-Східну Європу й Південну Америку).

Видавництво в анотації до книжки великою мірою задало асоціацію «Саудаде» з келихом червоного вина. Справді, під час читання так і виринають в уяві інстаграмівські картинки: «Саудаде», келих червоного, скибка сиру, кілька сухих лавандових гілочок і ще щось доречне, скажімо, розсипані кавові зернята.

Клименко Олександр. Весь цей літературний джаз (Discursus)

Богдана Романцова
Збірка «Весь цей літературний джаз» є продовженням попередньої есеїстичної книжки Олександра Клименка «Від не-початку і до не-кінця». Вже сама назва наголошує на імпровізації, варіативності, легкості та синестезійності авторського письма.

У передмові до збірки Володимир Базилевський обіцяє читачам розхитування інерційного письма, ризиковані експерименти, сюрреалістичні візії, зміщення у часі та розгортання інтелектуальної перспективи. Однак у сухому залишку маємо радше лірику та ностальгійні спогади: про першу прочитану книжку Стівенсона, юнацьку колекцію марок, захоплення музичними гуртами, приїзд Бориса Гребенщикова до Коростишева і матеріалізацію думок. Такі замальовки можуть зібрати чимало лайків у фейсбуці, однак чи досить цього, щоб зарахувати «Джаз» до якісної есеїстики? Питання, вочевидь, риторичне.

В тих же текстах, де Олександр Клименко розмірковує про «вічне», висновки радше очевидні, ніж «ризиковані» чи «сюрреалістичні»: кожна людина має забобони, наше знання – «краплинка в океані незвіданого», «Актуальність – це завжди перспектива», «Мистецтво ніколи не визначається карликами», «Моностилістики у чистому вигляді не існує». Після цього хочеться додати цитату з «Підручника російської граматики» Смірновського, яку Набоков зробив епіграфом до роману «Дар»: «Дуб – дерево, троянда – квітка, олень – тварина, горобець – пташка. Смерть неминуча».

Автор чимало пише про фактори, які загрожують сучасному суспільству: від озлоблення до збайдужіння, від сучасних олігархів до сепаратизму. Однак рецепти подолання таких загроз – радше риторичні, ніж реальні: «віддано й сумлінно робити свою справу і молитися, щоб не звернути з дороги». Ага, а ще «смерть неминуча».

«Джазу» також бракує більш чіткої структурованості: тематика есеїв варіюється від «Чому я став автором “Ярославового валу”» (це справді комусь цікаво?) до «Диверсифікації української свідомості», нарисів про окремі книжки, спогадів дитинства, порад «що почитати» і роздумів про музику, кіно та переклади. Часом автор, ніби акин, просто переповідає свої думки та враження від навколишньої дійсності, як-от від спілкування з видавцями або перегляду фільму «Розпусник» Ґабріеля Аґійона. А почасти навіщось намагається осягнути неосяжне, ніби у відомому анекдоті – «а там ще бурячки посаджу». Безсумнівно, теми есеїв, нарисів можуть варіюватися, проте концептуально збірка (хай яка джазова та імпровізаційна вона б не була) має зберігати цілісність. Саме стрижня «Літературному джазу» бракує найбільше, адже без такої стрункості, хоч формальної, хоч ідейної (а краще обох!), есеї більше нагадуватимуть вже напівзабутий формат живого журналу. Так, почасти синестезійний, однак йдеться радше про блог із тегами, ніж про концептуально цілісний і цікавий текст.

Тетяна Терен

Чесно кажучи, я би заборонила будь-які збірки-«солянки» вже раніше надрукованого і сказаного, бо письменники – люди, яким часто складно зупинитися, добираючи тексти для вибраного. Так сталося і зі збіркою есеїв та інтерв’ю Олександра Клименка, його «розсипами думок, спостережень і узагальнень», як пише в передмові Володимир Базилевський. Останній тут не випадковий, бо «Весь цей літературний джаз» чимось перегукується з «Імпресіями та медитаціями» Базилевського і теж схожий на щоденник – із спогадами, аналізом прочитаних текстів, портретами важливих авторові постатей, рефлексіями із приводу актуальних новин, які часом переходять у моралізаторство: «Людей треба вчити. Людям потрібно дати можливість вибору, унеможливити їхнє перетворення на стадо». Цінно, що Клименко привносить у свій «літературний джаз» імена важливих авторів, які рідко потрапляють у медійне поле, як того ж Базилевського, Пашковського, Пагутяк, Шевчука, Слапчука. Водночас, починаючи аналізувати творчість «медійних» письменників, розкручених «безвідповідальними критиками і літературознавцями, котрі, сповідуючи профанацію й зрівнялівку, з неприпустимою легковажністю вибудовують рейтинги та ієрархії», як ось поезію Сергія Жадана (есей «Жадан у музичному дзеркалі»), автор остаточно перетворюється на ретрограда, який роздає оцінки колегам і робить нерівнозначні порівняння й висновки про те, чому поезія Жадана, як раніше й Мілоша, лишилася для нього «за сімома печатками». Що ж, для когось іншого так і лишиться «за сімома печатками» відповідь на питання, для чого було додавати у цю збірку інтерв’ю із запитаннями про дату презентації нового роману, найяскравіші спогади, пов’язані з рідним містом, ну, і, звичайно, про творчі плани, як без них.

Ярина Цимбал
Колись про репортажі Майка Йогансена критики злобно писали, мовляв, у вічі настирливо лізе авторове «Я». Сьогодні текст, у якому немає авторського обличчя, ніхто не читав би. Ось і в цьогорічних текстах-номінантах виразно проступають їхні автори: не лише в репортажах, де цього іноді не уникнути, а і в есеїстиці Олександра Клименка. Буває, автор дещо самозамилувано цитує сам себе: як я писав у рецензії на книжку Умберто Еко… — і мимоволі пригадуються анекдоти Сергія Довлатова про редактора, якого буквально переслідували знаменитості, але чомусь забули згадати про нього у своїх мемуарах.

«Весь цей літературний джаз» — збірка вельми різнорідних текстів: тут не тільки рефлексії автора на вічні теми буття, а й цілком скороминущі злободенні інтерв’ю, іноді навіть не редаговані, з питаннями на зразок «о котрій годині ваша презентація?».

Це друга збірка есеїстики Клименка, і автор уже виробив свій стиль: ваговитий, солідний, упевнений, без легковажної граціозності, ледь помітно приправлений пафосом, подекуди, здається, аж на межі з канцеляритом, він викликає неоднозначні враження. Одні схильні називати такі тексти густою, глибокою прозою, інші ж відносять їх до старомодного консервативного письма. Завдяки цьому Клименко вирізняється на тлі сучасної «хіпстерської» прози, зокрема есеїстики й репортажів.

Савка Мар’яна. 12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину (ВСЛ)

Богдана Романцова
Мар’яна Савка зустрілася з дванадцятьма жінками та поговорила з ними про цінності, які творять людину. Вийшло своєрідне ток-шоу для своїх: жінка розмовляє з жінками про те, що жінки – це рушійна сила суспільства. Савка ніби продовжує лінію, розпочату Ольгою Герасим’юк у ток-шоу «Без табу», тільки от замість співчутливого «Він вас ображав?», маємо солідарне: «Ну, ми ж, українські жінки зі спільними цінностями, одна одну розуміємо». Ідея непогана, тим паче, йдеться про пошук суголосся, спільне подолання травми або непочутості. Однак не дуже зрозуміло, чим ці розмови відрізняються від блогів, розмов та сповідей, які пропонують нам численні медіаресурси: від Wonderzine до The Devochki.

Також полеміку обов’язково спричинить вибір жінок, із якими авторка робить інтерв’ю: не всі вони однакові відомі широкому загалу. А якщо йдеться про відкривання нових імен, чому обрано саме цих героїнь: вони були найцікавішими співрозмовницями, їхні благодійні проекти були найуспішнішими, їхні цінності близькі і зрозумілі саме у цей час та в цьому просторі? – питання так і зависне в повітрі. Адже більш підхожою назвою для книжки була б – ніде правди діти – «12 подруг Мар’яни Савки». Так, цікавих, розумних, іноді – навіть іронічних і гострих на язик. Однак відчуття неповноти все ж лишається домінантним після прочитання текстів.

Розмови дуже різні, кожна з них висвітлює певну цінність, складову загальної аксіології: рівність, любов, життя тощо. Деякі бесіди – по-справжньому цікаві, зокрема з перекладачкою дитячих книжок Наталею Іваничук, що розмірковує про вдячність – і не лише родині, а й місцю, з якого ми, немов дерева, виростаємо. А ще – про важливість слухання інших, нову дитячу українську літературу і свій приватний безлюдний острів. Інші, на мій смак, – надто піднесено ідеалістичні, як-от інтерв’ю з Ольгою Герасим’юк, де ведуча розповідає про відродження духу і традицій її рідної Полтавщини. Деякі порушують дуже гострі теми, наприклад, тему справедливості і її браку в Україні, як-от інтерв’ю з Ларисою Денисенко. Тоді як інші закликають не боятися змінювати професію, наприклад, розмова з Іриною Снітинською. Однак якщо читати бесіди не дозовано, а підряд, вони поступово зливаються у довжелезний діалог про цінності, який читача, найпевніше, втомить.

З безумовно позитивних аспектів – соціальне спрямування проекту: публічні інтерв’ю привернули увагу меценатів, що дозволило допомогти Львівському ОХМАТДИТу. Висновок простий: ідеться не про класичну есеїстику, а, радше, про діяльну благодійність.

Тетяна Терен

Інтерв’ю, безперечно, не можна віднести до есеїстики, поза тим, навіть якщо на журфаках і говорять, що есей – це найвищий жанр журналістики, інтерв’ю йому жодним чином не поступається. Бо тут і висновки, і узагальнення, і історії героїв, і живі голоси, а головне – емоції, які роблять інтерв’ю (завдяки обов’язковій частці імпровізації, присутності моменту тут-і-тепер) абсолютно унікальним жанром.

Мені мало траплялося вартісних книжок інтерв’ю, в які би збиралися розрізнені розмови, опубліковані раніше в медіа і записані в різні роки й за різних нагод. На жаль, таких збірок побільшало в останні роки і в Україні, що ніби й добре, бо нарешті інтерв’ю з газетних і онлайн-шпальт проникає у книжковий формат, натомість, переходячи на сторінки паперові, інтерв’ю обов’язково має передбачати певну цілісність – насамперед ідейну.

Проект Мар’яни Савки «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину» теж не починався із книжки – всі розмови спочатку відбувалися в форматі публічного діалогу. І тут наперед була загроза, бо ж публічне інтерв’ю має насамперед враховувати присутність аудиторії, тримати її увагу, але вже в друкованому варіанті всі ці напівтони, вся ця продумана композиція розмови зазвичай втрачаються й стають сухими розшифровками. Треба віддати належне, що у випадку з проектом Савки так не сталося – 12 записаних у різний час інтерв’ю з більш і менш відомими героїнями і на папері читаються цікаво. Інша справа, що збірки інтерв’ю ніколи не варто читати за одним заходом, бо, як і доводить ця книжка, на певній розмові вам починає здаватися, що найголовніші думки починають повторюватися.

Мар’яна Савка обрала для цих розмов наперед ризиковану тему, бо ж, говорячи про цінності, ми часто вдаємося до пафосу і повчань. Але, як на мене, дуже правильним було рішення авторки шукати джерело цих цінностей – незалежності, гідності, милосердя, свободи, любові, вдячності – в дитинстві героїнь, у людях, які були для них взірцями, у тому, як вони знаходять і сповідують ці цінності в особистому і професійному житті.

«Я вважаю, що ми останнім часом мало говорили одне з одним. І нам потрібно з’ясовувати, що для нас є оцими цінностями, що таке любов, що таке рівність», – каже телеведуча Ольга Герасим’юк. «Ми нетерпимі, ми не вміємо дискутувати, слухати, поважати іншу точку зору, враховувати її», – говорить журналістка Зоя Казанжі. Схожі думки звучать у кожному інтерв’ю, з чого можна виснувати, що найголовнішою цінністю цієї книжки є саме розмова, діалог, проговорювання важливих тем. Врешті, як зазначила в інтерв’ю президент Львівського форуму видавців Олександра Коваль, «велика цінність вже нашого часу власне в тому, що ми дозріли, щоб про цінності розмовляти».

Ярина Цимбал
Цьогоріч у номінації «Есеїстика і репортажі» кумедна ситуація: три книжки авторів-чоловіків і дві збірки жінок-авторок. Чомусь чоловіки виявилися індивідуалістами, а жінок потягнуло на колективну творчість.

Це жарт, та коли говорити серйозно, то хтозна, кого нагороджувати за книжку «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину»: дванадцять «апостолок» кожну окремо чи їхню спільну співрозмовницю й інтерв’юєрку Мар’яну Савку. Моя відповідь — нікому. Як і збірка наукових розвідок «Українські жінки в горнилі модернізації», ця книжка не належить ні до есеїстики, ні до репортажів. Інтерв’ю — цілком окремий, самостійний жанр, про це скаже навіть журналіст-першокурсник. Якість інтерв’ю залежить від обох учасників діалогу (чи полілогу). Очевидно, члени великого журі випадково ототожнили літературу non fiction з есеїстикою і репортажами, а позаяк non fiction насправді — набагато ширше явище, то в цю термінологічно точно окреслену номінацію потрапили і інтерв’ю, і науковий non fiction.

Доведеться просити членів журі бути уважнішими під час голосування, щоб у межах номінації змагалися все-таки книжки одного жанру.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики