Бумеранг пам’яті: про стидкі і страшні спогади в українській літературі

 

Як література допомагає українцям усвідомити одні з головних трагедій ХХ століття – Голодомор та Голокост? Як травма змусила нашу колективну пам’ять замовчувати страшні спогади кілька десятиліть та хто зламав цю тишу, – про це у своїй нещодавній лекції у львівській книгарні «Є» говорила літературознавиця Ірина Старовойт.


Нове поняття смерті у ХХ столітті
Нині ми часто вдаємося до протезування пам’яті. У свої спогади вставляємо пасажі з фільмів, із літератури, щоби говорити про себе, про історії свого життя. Ніхто з нас уже не може розбачити те, що ми побачили навіть краєм ока, і ніхто не може розчути, те, що ми колись почули. А це означає, що культурна пам’ять і приватна індивідуальна пам’ять пов’язані з собою міцніше, ніж це було століття тому. Першим таким протезом пам’яті стала, звісно, фотографія. У ХІХ столітті, коли дитина помирала в ранньому віці, її батьки часом робили посмертне фото. Однак тоді йшлося про порятунок від забуття через дочасну природну смерть. Натомість у ХХ столітті в нашій частині світу людські життя були масово й дочасно зужиті великими ідеологіями.

Як література працює з нашими спогадами?
Що робить література зі спогадами? Насамперед вона їх наративізує й удоступнює. Певні речі, які ми ніколи не розказували ні собі, ні комусь, насправді не існують як повноцінні спогади. Друга важлива річ – література естетизує спогади. Вона надає певного значення і естетичного виміру навіть тому, що за інших обставин могло б здаватись нам потворним чи страшним. Окрім того, література стимулює спонтанне пригадування. Цей феномен описав уже Марсель Пруст. Коли читаючи про щось або маючи якийсь матеріальний зудар із реальністю, людина раптом може почати пригадувати цілі серії власного життєвого досвіду, які за інших обставин були б утрачені назавжди. І, нарешті, література вбирає та зберігає інформацію про досвіди, що виходять за межі індивідуального пережиття.

Колективна пам’ять та емоції
Зараз нам доводиться мати справу з різними типами колективної пам’яті. Одна з них – малоінтенсивна колективна пам’ять – та, яка продукується і споживається безконфліктно. В Україні – це пам’ять про княжу добу, наприклад, про Володимира Великого і хрещення Київської Русі. Інший вид колективної пам’яті – високоінтенсивна, яка містить у собі видимі елементи скандальності та інтриги. Вона не для того згадується, що скандальна, але в мить її спогадування для одних – це нормальні спогади, для інших – неприйнятно викривлений епізод історії.

Те, що ми можемо знати про колективну пам’ять, напряму пов’язано з колективними емоціями ностальгії, меланхолії та травми. Слово «ностальгія» (грец. νόστος — повернення додому і άλγος — біль) у ХХ столітті набуло особливого значення, адже воно стало віком переміщених осіб і людей із комплексом уцілілого. Це були люди відірвані від свого коріння, через нові життєві траєкторії назавжди видалені з традиційної для них культури і ландшафту.

Щодо травми, то дослідження останніх 20-ти років показали, що, окрім індивідуальних, вона має й колективні виміри. Колективна травма відсилає до розриву в соціальній тканині, до драматичної втрати ідентичності й життєвого сенсу, до радикально негативного досвіду, який не можна забути чи затерти, адже він загрожував колективному існуванню чи порушував одну або кілька його фундаментальних культурних засад. Це було щось, після чого нас більше не мало бути.

Повернення викресленого в СРСР геноцидного минулого
Бути нащадками тих, хто вцілів під час масових убивств у радикальному й тотальному насильстві за 40 років ХХ ст. (1914-1954) на рухомих кордонах Східної Європи означає бути верблюдом, який пройшов крізь вушко голки. Цифри й масштаб заглади, яку тут здійснили, свідчать, що шанси вижити мали 1 із 10, а навіть 1 зі 100 залежно від етнічності, статі, точного походження й віку, до того ж шанс залишитися живими, просто залишаючись удома, був меншим, ніж коли люди мандрували.

Геноцидне минуле не мало місця в офіційному радянському сьогодні. Зовсім недавно, фактично, від середини 2000-х років, ці спогади спорадично виринають, як спливаючі діалогічні вікна, на місцях колишніх подій.

Перші літературні свідчення про Голодомор
Українським письменникам і журналістам за межами радянської України довелося стати першими, хто почав складати докупи уривчасті свідчення й артикулювати масштаб катастрофи Голоду 1932-33 років. Галичани, які потім опинились в еміграції, також стали носіями непрямої пам’яті про Голодомор. Голодомору вони не бачили, втім, Голокосту не бачити не могли.

Один із перших українських письменників, хто зміг щось сказати про Голодомор, став Юрій Клен. Розуміючи, до чого веде політика Сталіна, він, завдяки німецькому походженню, виїжджає на початку 1930-х до Німеччини. У 1937-му році на піку сталінських репресій пише поему «Прокляті роки». Вона насичена пафосом свідка і свідчення. Живучи в западаючій у темряву Німеччині, Юрій Клен зміг написати те, що українці, будучи в Україні, не могли: «Хто знав, хто вів смертям і стратам лік? / Де фільм, який вам показав би голод, / Отой проклятий 33-й рік?».

У своїй поемі Юрій Клен дає алюзії до стародавніх текстів, як Старий Заповіт, історія Давнього Риму й середньовічні мартирологи. Для чого? Він хоче показати що це величезна катастрофа в історії людства і що ми, сучасники, не розуміємо ні масштабу цієї заглади, ні того, що далі буде. В одній зі строф, імітуючи інтонацію києворуських літописів, Клен найближче підступає до пізніше прийнятого неологізму на її позначення: «Во врем’я оно – Літопис би сказав, – бисть мор і глад».

Голодомор у баченні української інтелігенції в еміграції
Критика в цій поемі, яку висловлює Юрій Клен, стосується насамперед сервільних поетів Сталіна, зокрема Максима Рильського. Свого часу він склав текст, який став піснею на возвеличення Йосифа Сталіна: «Із-за гір, та з-за високих/ Сизокрил орел летить…».

З цього моменту Юрій Клен поставив хрестик на Рильському, але Рильський на собі такого хрестика не поставив. У 1942-му році в евакуації він пише поему «Жага». Описує там сцени Голодомору, побачені на вулицях великих міст: людей, які, маючи талони, виходили з магазинів із пайками, людей, які просили в них цей хліб, людей, які помирали на вулиці. Він знаходить точну метафору: «жага» – чим хліб є для голодного, тим вода є для спраглого. І це найближче, як він може підступитися в умовах цензури, щоб показати, чим насправді був Голодомор.

Про Голодомор в еміграції писали Тодось Осьмачка, Василь Барка, Улас Самчук. Однак жоден із них цієї трагедії фактично не досвідчив, тому вони намагались відчути її на соматичному рівні. До прикладу, Василь Барка, пишучи «Жовтого князя», мучив себе голодом чи їв однотипну погану їжу маленькими порціями. Однак ті, хто пережив Голодомор, пояснювали, що жахіття було не у браку їжі, а в тому, що ти бачив смерть своїх близьких, їх деградацію, божевілля, випадки канібалізму – жаско було усвідомлювати, що до смерті ти втратиш людську подобу, а після смерті тебе зариють у рові.

«Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка як перемога над забуттям
Якщо покоління шістдесятників було на початках зосереджене на темі війни й перемоги, то Юрій Іллєнко у своїй дипломній роботі зосередився на перемозі над забуттям. І хоча він ніколи не говорив, що його фільм «Криниця для спраглих» (1965 р.) про Голодомор, я впевнена, що, крім заявлених там речей, він на певному рівні розповідає і про цю травму. Ми бачимо знівечене українське село, з заколоченими хатами, з неймовірною тишею на вулицях, де раптом якась хворобливо худа дитина б’є прутиком по порожніх горшках, де мали би бути каша, борщ чи ще якась їжа. Потім ми бачимо чоловіка, який сам теше собі труну, далі він сідає на лавиці у своїй хаті і йому починають напливати дитячі голоси, сміх, дивні пронизливі верески. Порожня хата наповнюється зойками прохачів. Кожну фотографію на стіні цей чоловік перевертає обличчям до стіни, щоб не бачити, не пам’ятати. Згодом діти, які спізнилися на похорон батька і дідуся, ходять цвинтарем із дивними хрестами й не можуть знайти місця поховання. Тобто ця дезорієнтація переходить у наступне покоління. Вони хочуть помолитись у жалобі чи виплакатися, але не вміють, не знають, не можуть знайти правильного місця.

Тютюнник-молодший у ролі автора колективної автобіографії
Одним із перших глядачів «Криниці для спраглих» був Григорій Тютюнник-молодший. Він теж спитав себе, чи забуття Великого Голоду віддзеркалює щось у реаліях сучасності. Григір Тютюнник назвав «Криницю» у своєму щоденнику джерелом, яке пробило твердь, і невдовзі після перегляду написав свою Автобіографію з прямими свідченнями уцілілого, яку, до речі, опублікували лише після його смерті:
«У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав». (Тютюнник 1984, том 1: с.20).

У пізніших своїх текстах Тютюнник доходить такого висновку: «Ні, не свої жалі дитинства, не свій голод, не свого без вини винного батька хотів я згадати, а жалі всього мого покоління і багатьох без вини винуватих батьків» (Тютюнник 1984, том 1: с.116).

Григір Тютюнник власне і став у своїй малій прозі автором так званої «колективної автобіографії». У 2008 році професорка Колумбійського університету Маріанна Хірш писала про генерацію постпам’яті, яку травма спершу відсікає від страшних спогадів їхніх батьків, але з часом вона ж генерує фрустровану потребу знати й пам’ятати . Ми є спадкоємцями дуже довгого мовчання. З одного боку, воно зумовлене цензурою, з іншого – був і внутрішній блок. Однак коли тишу порушив хтось один, іншим починає легшати.

Голодомор: стидкі спогади
Спогади про Голодомор бувають не лише страшні, а й стидкі. До прикладу, книжка Дмитра Гойченка («Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и Голодомор»), на рукопис якої понад 20 років тому випадково натрапили в еміґрантському архіві Сан-Франциско. Цей чоловік був тим, хто під час Голодомору забирав зерно, забирав картоплю та іншу їжу. Завдяки цьому твору, а також завдяки «Темі для медитації» Леоніда Кононовича, «Зерносховищу» Наталки Ворожбит, завдяки роману «Хліб з хрящами» Михайла Бриниха ми починаємо бачити те, що раніше не добачали діаспоряни та галичани – українці теж були задіяні в Голодомор. І якщо ми будемо думати про основні уроки 85-річної давнини, то мусимо зрозуміти, що примирення пам’ятей – це примирення нащадків катів, нащадків жертв і просто свідків, часто в одній родині чи в одному сусідстві.

Голокост як загранична пам’ять для українців
Найбільший геноцид, який стався на обтяжених терором землях цілої України під час Другої світової війни – геноцид євреїв. Це знання, таке всюдисуще в сучасній Європі, у нашій свідомості ще тільки зароджується. Воно всюдисуще там, звідки єврейських співгромадян депортували «в невідомому напрямку» (Friedlander 2007: 464). Але воно витіснене і переміщене з тих околиць, «де євреї так само, як неєвреї, були прямими свідками і головними дійовими особами у геноциді, що ставав інтегральною, повсякденною, майже «нормальною» складовою щоденного життя в часі війни, де одні стали його живими мішенями, інші уникнули, а ще інші від нього скористали» (Bartov 2013: 404).

Пам’ять про Голокост повертається сюди як загранична пам’ять. Сучасні українці донедавна ніколи не уявляли цю «іноземну» травму у себе вдома і навряд чи думали про єврейську трагедію, цікавлячись приватними спогадами, як тут було до війни, як тут було у війну, у найстарших зі своїх родин і малих батьківщин. А саме такі спогади помагають персоналізувати пережиття, долаючи кордони мов, походження і різних досвідів життя і виживання.

Про повість «Еті» Ольги Дучимінської
У Львові мешкала авторка Ольга Дучимінська (1883-1988), яку в 66 років арештували за замах на Ярослава Галана і згодом відправили у сталінські табори. Однак за кілька років до цих подій, у 1945-му році, вона видала невеличку книжечку на 48 сторінок «Еті». Це була маленька повість про жінку, яка втікає з підпаленого львівського гетто в село, де живе її колишня вчителька. Вона двічі відсилає молоду єврейку, адже в селі вже стоять німці. Втім, на третій раз ця вчителька таки приймає її і переховує в картопляній копанці. Зрештою, після приходу радянських військ вона рятується й вирушає на Волинь шукати свою родину.

Ця повість була першою з багатого архіву текстів Ольги Дучимінської, який вона вирішила надрукувати після закінчення Другої світової війни, як тільки з’явилася нагода. Вона виявилась набагато емпатичнішою та чутливішою, ніж багато хто з українських письменників, які бачили Голокост і не обмовились про це ні словом навіть через багато років.

Повторне прочитування історії останніх адрес
Нащадки вчорашніх трагедій мусять завдати собі труду «прочитати» ті самі місця й геополітичні назви, проартикульовані різними мовами та поколіннями ХХ ст. Мудрим словом це називається постпам’ять – cтосунок, у який наступні покоління вступають із культурною травмою своїх предків, пережиття, які вони «пам’ятають» лише завдяки історіям, світлинам, образам і поведінковим моделям, на яких вони виростали.

Ми, українці, підходимо до страшної і стидкої пам’яті з погляду травми Голодомору, але на своїй дорозі до глобального світу ми зустрічаємось з травмою Голокосту. Тому потрібно навчитися говорити про ці дві травми разом і засвоїти ті основоположні уроки темного часу, про які сказав був ізраїльський історик Єгуда Бауер. Їх тільки три, і вони дуже прості, от тільки доводити їх треба усім власним життям:
Не будеш жертвою.
Не будеш катом.
Не будеш байдужим свідком.

Законспектувала Марта Сомик