Та, що бачила війну: Вірші Олени Задорожної

Дві збірки Олени Задорожної – «Той, що зумів воскреснути» і «Дорогами схимника» – це поезія жінки, що йде гострим ребром багатогранника війни. Тема війни не єдина в цих книжках, але вона є лейтмотивом, і до того ж часто вплітається в інші.

Для мене ключем до розуміння поезії Олени «після» (бо є і «до», про це пізніше) є прості рядки:
журавлі знову краяли небо клин за клином
як крають зенітки нічну чорноту

Тобто первісне – війна. Вона вийшла на передній план і заполонила, просочила собою все. Не зенітки як журавлі, а навпаки. Оцей беззаперечний маркер людини одної крові. Коли салюти, як вибухи, насторожена тиша – як між обстрілами, затишне тепло – як від буржуйки.

Але не варто змішувати поняття, війна у цих поезіях не є нормою, бо треба
Відпустити війну
Перепаяти плати
Знищити пам’ять
Залити нову

але
Як відпустити війну,
Коли вона не відпускає

Погляд авторки не є поглядом ізсередини, в цих віршах (профдеформація) мені часом бракує крові й розтрощених кісток – того, що є безпосереднім наслідком описуваних нею розривів «градів», пострілів снайпера і що закарбовується на сітківці, коли ти всередині неї. Можливо, це просто тактовність і витонченість, але видається це трохи – на півкрока – відстороненістю. Це в жодному разі не погляд ззовні – тут є розуміння внутрішніх мікропроцесів війни, яке не здобудеш, перечитавши десятки книжок і інтерв’ю учасників.

мерехтливе диво стрічань на перехресті перехресть
попелом димом притрушене

а на світі тримають сумні голоси
канонади чи таки грім у телефоні
найстрашніші хвилини коли він мовчить
десь здригається заревом вибухів світ
і від того поволі терпнуть долоні

Прості і влучні описи чуттів-і-дій як одного цілого мильними бульбашками а чи металевими кульками потрапляють до образної системи читача і вбудовуються в неї цілком природно. Це якийсь дар ненасильницького проникнення. У ньому немає жодного нав’язування, тому коли ти приймаєш ці образки, виштовхнути їх уже неможливо. Як от

ця зневоднена річка цей твій шлях аж до самого краю
розвівається прапор маскується пізня зоря
ти ідеш по межі, може хтось погукає впізнає
в тім краю де палає минуле і поле німе догоря

ти ідеш по межі збайдужіло ковтаючи втому
затріщить під ногами вчорашня вже мертва війна

Або отакий, на розрив:

ще вчора… ніч розривали «гради»
розіп’ятий спокій здригався від болю і втрат
а зараз у пальцях прив’яла з морозу м’ята
в ній запах дитинства і тіні полишених хат

Буквально-описових образків більше у віршах «до» – так називається друга частина збірки «Той, хто зумів воскреснути». До неї входять більш ранні поезії. Вони світліші і м’якші.

Осінь міняє нам постіль,
Стелиться листям картато.
Мряка в щоденник кросспостом,
Вітру закладка кудлата.

Та часом чисто зображальними мазками вимальовуються глибокі метафори:
ще пече сонячний диск і ставить тавро літо
пахнуть яблука і солодкі гнилички
у цій спеці заховано цілу холодну вічність
неприсутності

Про неприсутність, втрату авторка говорить не раз. У цьому, здається, і є суть війни як явища на рівні «муралів революції». Десь угорі-унизу-ззовні стратегії і завоювання територій, адже
котиться колесо і підминає під себе
щодруге покоління
тільки-но навчився жити, а вже потрощені кості навколо
і палають хати як при княгині Ользі,
так і при якомусь ще не народженому імператорові.

А для нас це – втрати, по краплі й одномоментно, рядками у новинах і телефоном друга, що більше ніколи не відповість. А часом просто на руках.
триста – ще не крапка
усього лише кома
тремтлива лінія пульсу
дефібриляція надія втома
двісті

Вам доведеться вивчити ці шифри, якщо ви хочете жити життям своєї країни. Можна починати вчити з віршів Олени Задорожної. Але тоді вам також доведеться взнати, як це, коли мрієш
якби можна було витерти пам’ять
як море злизує єдиний ланцюжок слідів на узбережжі
щоб не приходили засніжені руїни і зігнуті холодом постаті
щоб не здригатися від чорних у кіптяві облич
бездонних очей що бачили смерть.

Пам’ять є ще одним лейтмотивом цих збірок, причому як часів «до», так і «після». Вона переважно є болючою, але теж – на межі, без впадання у істерику.

Інший сильний мотив, що прошиває збірки – віра як певний набір світляних плям – впасти навколішки у метро, звертатися до архистратига Михайла – хоча тут же іде зізнання – байдуже що я відучилась вірити
не кличу не відаю не прохаю
і янгол, який знімає засмалену димом розгрузку, і нарешті ключ до першої збірки:
шкода
що лиш один умів ходити по воді
шкода
що тільки одному вдалося воскреснути
Зрештою, схимник із назви другої – хіба не того самого ряду?
лиця стають чужими, чаші напівпорожніми
не зрікаюсь – ступаю дорогою схимника

Що часом коробить у цих віршах – це рими, надто точні, надто прості. Очі-ночі, реанімації-рації, печаль-сталь, поля-земля… Наскрізна рима, що через її банальність здається нескінченою. Верлібри переважно значно багатші на сенси, а в римованих поезіях часом здається, що авторка потрапляє в полон слів, і вже не керує ними.
Втім, є й приклади вдалого звукопису:
Пальці колола
Коло до кола

І дуже гарні римовані вірші. Отут, приміром, все прекрасно – ідея, і метафори, і рими:
місто випльовує тебе кісточку перестиглої вишні
видирає мов кістку що з горла стримить червоно
ти в буферній зоні поміж дияволом і Всевишнім
голосом тризни плачем тривоги надриваються дзвони

бути чужим усюди не чути землі під ногами
тебе не чіпають іуди срібняків катма й поготів
засипана порохом снігом забута богами
на свято вдягаєшся в чорне і коливо ставиш на стіл

і ти знаєш напевне що квітами пахне самотність
і чужі голуби ще їдять й гомонять на твоєму вікні
цей патрон у руці цей екзамен на силу і точність
без жалю видирає із тебе роки в ці морозні дні

Питання, на яке намагаються відповісти рецензенти Олени Задорожної – чи є її поезії «жіночими». Мені здається, на це питання дуже влучно відповіла Оксана Забужко: «пишу не від імені жінки, а від імені людини, яка є жінкою». Оця відстороненість-включеність – у війну, у віру, у жіночність – є умінням поетки водночас відчувати і бачити ці відчуття, яке дає змогу описати точно і проникливо водночас, змальовуючи через чуття – ідеї і – відгомоном – події.

Шкода, що в цей огляд не увійшли ще кілька моїх улюблених віршів, але, сподіваюся, ви склали досить повне враження про ці книжки, щоб замати їх. Зауважу, що «Дорогами схимника» – концентрованіша, там майже нема прохідних текстів, але увійшли тільки нові. «Той, що зумів воскреснути» іноді хочеться переполовинити – зато там є давніші вірші, вони часом теж дуже гарні; і ще – ця книжка надрукована світло-брунатним чорнилом, як мехенді – візерунки хною на шкірі. Мені вони потроху під шкіру і всоталися.

Усі фото Олени Павлової