Splendid!, або Особливості роботи британського видавництва

 

Дмитро Козак. Фото з Facebook

У задушливому приміщенні Палацу Потоцьких, коли мене всоте попросили показати «ось ту» книжку і я нагнувся під стіл дістати новий екземпляр, кров прилинула до голови й мені раптом свінуло, що зараз країна переживає книжковий бум. Якісний нон-фікшн, який раніше годі було сподіватися прочитати українською, вже не є дивиною, нові видавництва («Комубук», «Видавництво», «Човен») і нові жанри («художній репортаж») поступово входять у слововжиток читацької публіки, ба навіть статті на «ЛітАкценті» переглядають не лише ті, хто їх пише. Не так давно ще й стався один скандальчик, пов’язаний із цифровим піратством. І ось на тлі цієї «повільної весни» з’являється програма для видавців «3х3», організована Британською радою. Мене як працівника видавництва «Темпора» дуже зацікавила можливість попрацювати з англійськими фахівцями, тож я увімкнув онлайн-словник, зайшов на свій акаунт «Ґремерлі» й сумлінно заповнив заявку. Не минуло й місяця — і ось я один з учасників «3х3».

У двох словах, три англійські спеціалісти у галузі видавничої справи терміном на півроку стають менторами трьох українських фахівців з цієї ж галузі. Такий собі «обмін досвідом», а чи його здобуття. Байдуже, як назвати, взагалі ж це дуже корисна можливість підставити свій видавничий проект під уважне, досвідчене око англійського видавця, розробити стратегію, побачити проколи плану й отримати цінні знання, подивитися, як би цю саму річ реалізували в умовах більш розвиненого (і значно повнішого) ринку імперії, над якою колись ніколи не заходило сонце. Кажу це впевнено, тому що мені пощастило з менторкою, яка й допомогла поставити чіткі цілі й дещо переформатувати початкову ідею.

Уся програма — це дві головні фази й одна проміжна: під час першої англійські фахівці приїжджають в Україну, дуже інтенсивно знайомляться і з учасниками, і з особливостями функціонування ринку (буквально за кілька лекцій) — і одразу пірнають у глибини проектного й фінансового планування, невдовзі після чого купують сувеніри на Андріївському й летять додому. Далі йде кілька місяців, під час яких тримаєшся на контакті з ментором (скайп, пошта, димові сигнали) і реалізовуєш проект — проміжна фаза. І друга частина — поїздка в Англію, а це чудовий шанс ближче ознайомитися з особливостями британського книжкового ринку, роботи видавництва, набратися нових думок та ідей. Власне, друга частина поїздки радше навчальна, але для мене вона багато в чому — про натхнення.

Мені пощастило потрапити в «Ґранту» (Granta) — незалежне видавництво водночас з давньою (ще з ХІХ століття) і недавньою (1998 — рік створення власне Granta Books) історією і прекрасною репутацією: саме тут помітили «Світила» Елеанор Каттон, «Вегетаріанку» Хан Канг, «Кордон» Капки Кассабової. Саме́ видавництво маленьке, і тому я встиг поспілкуватися заледве не з усіма його працівниками. Та й самі вони — у постійному діалозі між собою. Я маю на увазі не лише пообідні теревені за горнятком кави (що досить звично й для українського офісу), а те, що вся робота рухається вперед завдяки численним зустрічам і обговоренням. Такі meetings проходять кілька разів на тиждень, і ледь не найвагоміше питання на першому: як цей автор і цей текст корелюють з publisher’s identity видавництва? Умовно кажучи, не лише «Ким буде автор після нас?», а й «Ким будемо ми після автора?» Питання, які в нас давно пора поставити певним видавцям і певним авторам.

Одразу впадає в око, що очільник видавництва — це не той, хто вище у владній вертикалі, а той, хто на зустрічах відповідає за плідність розмови, звертає увагу на певні репутаційні й фінансові моменти, ставить (хоча з того, що я бачив, радше пропонує) проектні й фінансові цілі: як організувати промоцію, які часові рамки кампанії, скільки примірників і до якого числа слід продати тощо. Приємно вразила фінансова прозорість видавництва: присутні редактори, в чиї обов’язки входить і робота з грошима (вони заповнюють форму P&L, profit and loss), можуть допомогти зорієнтуватися у цифрах. Інституційних перепон, щоб подивитись фінансові звіти, немає: документи роздруковані на А4 й лежать на столі. Рішення про випуск і продаж книжок багато в чому мотивовані ринком, утім, не лише ним: на одній із зустрічей очільник зауважив, що не збирається ставити на книжку вищу ціну, тому що йому не йдеться суто про прибуток.

Мені вкрай імпонував високий рівень комунікації в команді: усі тижневі зустрічі (Acquisition Meeting, Cover Meeting, Pitch Meeting) відбуваються за присутності всіх відділів, адже в пріоритет ставиться обізнаність членів команди з роботою інших — те, чого деяким видавцям явно бракує: у наших структурах часто завдання губиться у невидимих лабіринтах ніколи не проговорених обов’язків, і, зрештою, кане в нікуди. Зрозуміла річ, що в результаті організованої так, як в Англії, роботи кожен фахівець чудово розуміє спектр обов’язків колег й отримує знання про їхні ідеї з просування чи презентації книжки без затримки, у процесі виникнення, а не в кабінеті начальника чи в переказі співробітника. Крім того, робочий процес передбачає, що всі задіяні в проекті люди прочитають книжку, адже важливо інформацію отримати не з других рук, а мати безпосереднє враження. Ось так просто: хай ти production manager, чи campaigns manager, чи навіть редактор, що працює над іншим виданням, — ти все одно маєш ознайомитись зі змістом. Це, своєю чергою, може дати необхідний інсайт: якщо я відповідаю за зв’язки з громадськістю, мені легше формувати меседж про книжку, яку провідчував й обговорив з «кваліфікованим читачем», редактором. Так само серед редакторської групи: моя робота над книжкою 1 ніколи не перешкоджає прочитати книжку 2, над якою працює колежанка. Я можу зауважити важливі моменти й під час обговорення допомогти їй спрямувати роботу. І навпаки. Одне слово, комунікації у видавництві багато — і вона всюди (спільний стіл, всередині команди, між командами).

Разюча відмінність у роботі англійських і українських видавництв полягає у ставленні до промоції: боротьба за увагу й гаманець читача тут ведеться не жартівлива. На презентації й промо-тури покладається порівняно мало уваги, англійське видавництво радше працює з радіо (сильна традиція, пов’язана з BBC), домовляється з періодичними виданнями про публікацію фрагменту чи розділу, пише провідним блогерам і влогерам (ех…), звичайно ж, використовує соціальні медіа, насамперед фейсбук і твіттер. Архіважливу роль відіграє порівняно не використовувана в Україні технологія — headliner, або blurb. Це коротке й влучне висловлювання якогось цабе про книжку в руках читача. Воно може бути про зміст, про стиль, може бути про все, до чого дотягнеться спрагла фантазія рецензента — але передусім воно має зацікавити. Звичайно, хедлайнери абикому писати не дають: або це журналісти з топових видань (The Guardian, The Sunday Times тощо), або просто відомі люди; і що гучніше ім’я автора чи авторки хедлайнеру, то більші шанси в книжки перекочувати з магазинної полиці в домашню шухляду. Щоправда, інколи вони перетворюються на стрункий парад захоплених вигуків а-ля «Splendid», «Marvelous», «The best book I’ve read in a year», але навіть у такому вигляді справляють враження: невідомість під обкладинкою легше штурмувати, коли людина, чиїй думці довіряєш, обіцяє тобі «splendid» після останньої сторінки.

Зазвичай обирають людей, яким надіслати сигнальний примірник на хедлайнер, редактори: знання про смаки представників лондонського культурного середовища допомагають збагнути, хто з-поміж них гідно оцінив би книжку й поставив би прізвище як гарант якості. Blurbs можуть «підтягувати» різних читачів, залежно від того, яка аудиторія розпізнає́ те чи інше прізвище автора хедлайнера — так, колись нішева книжка з blurb, що підписаний кимось знаменитим, може вирватись із початкових рамок й увійти в розряд масової.

Редактори, ясна річ, виконують не лише цю роботу, і їхня діяльність багато в чому покладається на таку чудернацьку як для України річ, як агентів. Щотижня в «Ґранту» приходить від 30 до 50 текстів (або пропозицій, proposals) на одного редактора, чиє початкове завдання — прорідити потік і вичленити вартісний текст. Звісно, читається текст не повністю: Макс Портер, один чудовий «ґрантівський» редактор, казав, що досить і двох абзаців, щоб зрозуміти, чи варто з цим мати справу далі. Хоча деякі автори діють самі, та все ж емейли здебільшого надсилають агенти (які часто знають редакторське середовище, у кого який смак і характер, тому працюють фокусно). Дуже хорошу статтю про те, як виглядає робота англійського редактора, можна знайти тут.

Зрештою — і це справило на мене заледве не найбільший вплив — у білих стінах видавництва «Ґранта» панувала дуже свіжа й відкрита атмосфера, дражливе передчуття можливості здійснити щось велике. Саме воно й перетворило моє перебування з плідного в незабутнє. Воно прозирало всюди: за всіма добре налагодженими процесами виробництва, численними розмовами й рядками цифр, емейлами й домовленостями. Це дражливе передчуття врешті розкрило мені свій секрет: воно проявилось у голосі Макса Портера, — голосі, який поставив мені питання, хоча для нього самого воно було риторичним: «Do you love your job?»