Борюкаючись з історією. Про репортажі Ганни Кралль

 

Ганна Кралль. Раніше за Господа Бога / пер. із пол. Остап Сливинський. К.: Темпора, 2017 ( фото з сайту choven.org )

Об’єднані під одною українською палітуркою три історико-художні репортажі Ганни Кралль щодо виживання євреїв під час Другої світової інспірують до різних думок, – від простих людських про вартість життя і смерті до політичних і міжнародних. Ці останні несподівано були спровоковані польською владою у двох поправках до законодавства з приводу заперечення відповідальності польського народу і держави за Голокост та звинуваченням у ньому «українських націоналістів». Проте переважає у цих трьох текстах таки людський фактор, не останнім чином через особу авторки, незримо, а іноді і досить конкретно присутньої у наррації. Утім, по-порядку.

До книги увійшло три репортажі: «Раніше за Господа Бога» (польське видання 1977 р.), «Докази існування» (2000 р.) і «Дорога чекає на червового короля» (2006 р.) у перекладі Остапа Сливинського. Хронологічна послідовність, з якою поставлено твори, виправдана, як з тематичної точки зору, так і художньої, – можна прослідкувати, як змінювалася рука майстрині. Також вони є різними за способом подачі та вибором форми авторської присутності.

Перший репортаж це прихований діалог з Мареком Едельманом, героєм повстання у Варшавському гетто (квітень-травень 1943 р.), котрий поборовши депресії після війни, став лікарем-кардіологом. Як на 1977 р. тема і вдячна, і суспільно корисна, і прописана «вчасно». Через кілька років Ярузельським буде впроваджено воєнний стан, і розмови, як і хто готував у підпіллі «коктейлі молотова», робив підкопи стали би підозрілими. По-друге, в ПНР говорити про повстання у гетті було вільніше, ніж про організоване польським підпіллям Варшавське повстання (серпень-жовтень 1944 р.), оскільки воно було ворожим як до Берліна, так і Москви. І третій фактор – після кількох хвиль переслідувань решток євреїв в ПНР, фактичного їх витискання до Німеччини та до Ізраїлю, глибинна розмова із лікарем-кардіологом, котрий рятував пересічних поляків тут і зараз, мала би стати невеликою живильною краплею для покращення образу польського єврейства та «реабілітації» їх від того, у чому вони винні не були.

Ця розмова, записана одним цілісним текстом, без поділу на розділи, лише з відступами в окремих місцях, котра постійно змінює оповідача без повідомлення про це читача, скерована власне на відчуття непідробності і щирості. Тут забувся, тут повторився, тут від слів автора, тут від професора, тут від Едельмана, але тема одна: життя і смерть. Те, що Едельман пережив в часи війни, будучи зовсім юним хлопцем, переміщуючись з гетта на т.зв. арійський бік і назад (мав на це право), скільки смертей він надивився, у зрілому віці лише додало практичності в справах кардіології: зважитися чи не зважитися на експеримент – зважитися і програти – людина помре, а не зважитися, людина помре і так. Звідси назва «Раніше за Господа Бога» (польською буквально «встигнути перед Господом Богом»), коли лікар нарівні з Богом може поборотися за життя пацієнта. Подібно як при прориві з гетта: пан або пропав. Пропав, загинув, значить така його доля, йдемо далі.

Едельмана відверто дратують розмови про тих, хто не вижив, їх були тисячі, і лише небагато хто дійшов до необхідності повстання, здобування зброї, врешті гідного, що протрималося місяць, його ведення: «У чому річ? ..мене ніхто жодного разу не запитав про тих, що вижили. Завжди запитують лише про мертвих». У його досить різких відповідях на невидимі іноді запитання авторки ми чуємо багато неприємного про людську сутність: так, багато хто чекає, щоб їх організували, взяли над ними керівництво, повели на барикади чи хоча би через тунель на волю – навіть якщо це буде 18-річний хлопець. Тому майбутній кардіолог, який для іншої книги опише різні приклади любові у гетто, у цій виглядає нерідко навіть цинічно (все ж, партнер Бога по продовженню/непродовженню життя), і Ганна Кралль використовує його авторитет для критики пам’ятника повстанцям гетта, що в СРСР того часу уявити просто неможливо, а в ПНР будь-ласка: «Чоловік у повний зріст в одній руці тримає автомат, а другою замахується, щоб кинути гранату, на поясі – патронташ, при боці – планшет із картами, на грудях – ремінь. Ніхто з них ніколи так не виглядав, не було в них ані автоматів, ані патронташів, ані планшетів із картами – вони були чорними і замурзаними. Але пам’ятник – такий, яким, мабуть, і має бути. Ясний, красивий». Остання фраза, як ми розуміємо, для цензорів.

Друга частина української збірки, «Докази існування» це збірка сама в собі, що складається з більших і менших нарисів про євреїв до і під час, та певною мірою після війни. Сама назва підштовхує, яких висновків від нас очікує авторка: євреї на території Польщі були, як би там на це хотіли закривати очі «правильні поляки». Мали розвинені громади, вулиці, квартали, своє суспільне життя. І ця книга це дань від свідомих поляків тим, хто доклався до розбудови цієї держави. Ганна Кралль веде своїх читачів вулицями Лежайська на Підкарпатті, йде сама буквально там із адвокатом, захисником єврейських інтересів, і показує: ця вулиця була вся єврейська, за винятком трьох будинків: ось, подивіться: біля кожних дверей є заглиблення для мезузи (невеличний сувій зі словами молитви «Слухай Ізраїлю», що вкладався біля одвірка). Через історію цієї вулиці вона розповідає історію лежайських євреїв (їх було більше 2 тис., вижило кільканадцять), які мали свого цадика, і який ось тут недалечко був похований, нещодавно його гріб відновили. Ось той єврей вижив, бо був комуністом і провів війну в радянських таборах, а цих братів годували поляки, яких вони хотіли забрати на той світ, коли їх хтось видав. А ця дівчина, попри те що її не хотіли вбивати німці, сама пішла на розстріл наступного разу. Написати цей нарис коштувало для Кралль відваги, бо польські мешканці вулиці проганяли їх з адвокатом, боячись, що їхні будинки опишуть для євреїв, які повернуться за своїм майном.

Чи то спілкування з Едельманом навчило терпцю тепер уже класика польського репортажу, але її тактика описувати факти без єдиної сльози у очах цілком дієва. Хочете, плачте самі, хочете – зціплюйте зуби. А тут «шмальцовник» (в українській мові немає відповідника цьому слову – людина, котра заробляє гроші, видаючи німцям євреїв) тягне жінку до відділку, тут ось у брамі поліцейський ґвалтує жінку, яка тим самим відкуповує свою подругу, що стоїть тут же, від підозри у єврействі. А ось стара єврейка сама видає сусідів-євреїв, бо їм заважає кашель її чоловіка, котрий сам же і пустив їх у сховок, викопаний ним у підвалі польського знайомого. Її німці стріляють останньою, щоб мала привілей побачити, як помирають кривдники її чоловіка. І де тут, ви скажете, Бог і мораль? Відповідь дає один із героїв нарису «Спасіння», коли на могилу цадика з Лельова неподалік Ченстохови приїздять хасиди з-за кордону: «Тут не було спасіння, равві. Тут не було місця для жодного Бога».

Хочеться виділити два нариси, вони йдуть один за одним: «Непам’ять» і «Сосна». Перший про людей, котрі – досягши певного віку – або самі починають шукати у власних коренях, підозрюючи, що вони могли бути підкинутою/підібраною/захованою єврейською дитиною, або ж їм хтось це відкриває, приміром польські прийомні батьки при смерті. Пов’язані ці пошуки з Єврейським історичним інститутом, що знаходиться у хмарочосі на місці зруйнованої нацистами Великої синагоги. Наскрізна постать нарису – архівістка Малґожата Б., полька, яка допомагає євреям в архівах, як теж у кореспонденції з адресатами в Ізраїлі, США. Ця робота схожа до детективної, і героїня отримує насолоду, якщо не сказати словом кайф, коли пазли складаються, і родини віднаходяться, або ж принаймні стає відомо, де насправді і під яким іменем людина народилася, хто її переховав і кому коли передав. Про емоційну напругу цієї роботи може свідчити цей уривок:
У кутку сидів чоловік, який нічого не шукав, не читав, усе мовчав, лише всміхався до всіх зворушено й дещо розгублено.
– Він у краківських архівах на аусвайс знайшов матір, – пояснила Малґожата Б. – На документі було фото. Вперше побачив її обличчя і ось так сидить уже дві години.

Нарис «Сосна» це детективна робота самої Ганни Кралль, тільки тема «Сосни» це таке собі задзеркалля, чи наслідок роботи інституту в Варшаві. Певна пані довідується, що є прийомною дитиною, і ймовірно донькою єврейки, замордованої німцем і сусідом-поляком неподалік будинку її польських батьків. Лишень оця ймовірність опановує нововідкритою єврейкою до того, що вона намагається підробити лист польської мами до самої себе, копію фотографії, присланої з США, як «оригінал», що був у них вдома тощо. Відтак єдине правдиве, що для Кралль є у цій історії, це сосна, під якою вбили молоду єврейку. Що само собою не робить оповідь менш цікавою, а намагання героїні стати єврейкою ледь не коштує їй родинного щастя (чоловік хотів вигнати її з дому після 25 років спільного життя). Цей нарис корисно було б перечитати ініціаторам поправок до згаданого польського закону, за якими польський народ до нацистських злочинів по відношенню до євреїв долучати заборонено.

Третій репортаж «Дорога чекає на червового короля» (пол. «Król kier znów na wylocie») це історія виживання молодої єврейської жінки, для якої головне – жити самій, щоб вижив її чоловік. Ця історія читається як захоплива повість, варта екранізації. Спойлерити, як щодо попереднього репортажу, не будемо, але читаючи цю книгу, я зловив себе на думці, що вона в певних моментах сильніша за розпіарену книжечку австрійського психолога Віктора Франкла «Людина у пошуках сенсу», котрий пройшов концтабори і вижив. Подаю тут слова, котрі героїня продумає сама собі, і тут знову згадки про Бога:
Мабуть, Господь Бог вирішив, що вона має пережити війну.
Або ні. Вирішив, що вона має загинути, а вона з усіх сил опиралася. І лише завдяки цьому вціліла. І це не Божа заслуга. Це лише її заслуга. Її – і більше нічия.

Сама Кралль з’являється тут у третій особі, як то належиться у справжній повісті, в ролі «авторки з Польщі», котра береться за історію за гонорар, а проте у ній замало чуттєвості (перший варіант книги таки не вийшов друком). Цей варіант і цю історію вона вважає гідною голівудського фільму.

Проте це все, як і інші нариси на «єврейську тему» (цього вислову Кралль не любить), вимагають величезної інспірації, власних сил, щирого зацікавлення. Що це вартувало самих євреям, які пережили Шоа, вона подає в одному з нарисів на прикладі Богдана Войдовського, автора роману «Хліб, викинутий померлим»: «…дружина відчинила двері кімнати, щоб покликати його до обіду, й побачила, що він висить на віконній рамі. «Ми вижили, але не цілком, – писав після його смерті Генрик Гринберг. – Нам довелося заплатити за життя високу ціну. Таку високу, що ті рештки сил, які в нас лишилися, от-от закінчаться»».

Читання збірки «Раніше за Господа Бога» теж не буде легкою пригодою.