Навчання у Фінляндії як канікули: 4 місяці літератури — і не тільки

Фото — Микола Рачок

6 грудня 2017 року Фінляндія святкувала 100 років незалежності. Незвично велика кількість прапорів і людей на вулицях, коротке привітання мера на сходах церкви Святого Миколая і вечірні феєрверки у гавані – ось і все скромне святкування нескромної річниці, в якому захований характер країни і її жителів. Усі мешканці столиці, кого я запитувала, надали перевагу спокійній домашній атмосфері, тож запруджені людьми центральні вулиці Гельсінкі були переповнені скоріше чужинцями – туристами, студентами, іммігрантами. Мені пощастило стати свідком цього неймовірно важливого і по-нордичному спокійного свята, бо протягом осіннього семестру 2017 року я була студенткою магістерської програми «Порівняльна література» в Гельсінському університеті.

Фінляндія не так часто вигулькує в українському медіапросторі, але дедалі більше про неї говорять як про державу-еталон освітньої системи. Я не робила моніторинг їхньої системи вищої освіти перед тим, як їхати на навчання, бо приблизно собі уявляла, як це все відбувається в Європі. Щоправда, я таки намагалася знайти блоги іноземців з їхніми враженнями від Гельсінкі, проте вони здебільшого були поверхові, нашпиговані кліше про похмуру погоду й самогубства, тож я переконалася: краще приїхати і один раз пережити, ніж сто разів прочитати.

Історію вибору Гельсінського університету інакше як доленосною тяжко назвати. Коли я вперше прийшла в міжнародний відділ НаУКМА, то єдиним привабливим університетом зі списку мені видався саме фінський навчальний заклад. Особливо ж мене вразив їхній сайт, який мав повноцінну англійську версію з доволі зручною навігацією, а це таки розкіш, зважаючи на страшенно заплутані сайти німецьких чи французьких університетів. Однак, згодом з’ясувалося, що Гельсінський університет досі не надіслав офіційного запиту на осінній семестр, тому довелося шукати інші варіанти.

Врешті, я подала документи до університету Торонто, який мав цілу магістерку з порівняльного літературознавства, а один з наших викладачів був його випускником, тож я уявила собі, яку класну рекомендацію зможу отримати. Далі був місяць досить-таки стресового очікування запрошення на співбесіду.

Одного ранньовесняного вечора я поверталася додому і вже на станції метро «Льва Толстого» вирішила змінити маршрут: заїхати до академії, щоби зрештою поговорити з координаторкою. Там я дізналася, що дедлайн давно минув, а в мене, до того ж, були проблеми з мовним сертифікатом, тож у Торонто мій пакет документів так і не надіслали (а мене й поготів вирішили не турбувати такими дрібницями). Та якщо я напишу новий мотиваційний лист до півночі, то в мене є можливість подати документи в університет… Фінляндії. Так я буквально в останній момент дізналася про повернення Гельсінського університету до списків, тож можу сказати одне: інтуїція непогана штука.

***

Фото — Микола Рачок

Після приїзду з’ясувалося, що навіть для студентів із Німеччини, Італії, Франції та Іспанії, яких за моїми відчуттями було найбільше, «свобода» фінського університету була незвичною. Що вже казати про студентку з України? Я постійно нервувала через запис на курси; замість того, щоб писати чи дзвонити в студентський відділ, ходила туди особисто – наслідок надто близького знайомства з українською бюрократією. Коли працівниця відділу сказала: «Просто напишіть професору і запитайте, чи ви зможете слухати цей курс. Ні, жодного офіційного підтвердження не треба», — я їй не повірила, бо як це може бути – жодного папірця, навіть малесенького підпису? Зрештою, хіба буває, щоб викладачі мали таку вагу в університеті?

Перший місяць минув у постійному страху опинитися на місці знайомої з Іспанії, яка жодного разу не бачила сніг (мабуть, тому і вибрала Фінляндію). Вона тиждень погуляла і поїхала додому, бо її альма-матер не затвердила навчальну програму. Я вирішила ігнорувати невідповідність своєї нової програми затвердженій попередньо, щоб не розділити долю іспанки. (А історія мого шляху до Фінляндії показувала, що я маю всі на те шанси.)

Першого ж дня я потрапила в обійми фінської турботи — групу студентів, до якої належала і я, зустрічала фінка Паулііна, теж студентка літературознавства. Її завданням було провести нас крізь всі кола офіційних процедур і заодно познайомити з містом. Це кардинально відрізнялося від моїх уявлень, де я в паніці бігала університетом у пошуках людей та інструкцій. Так само чимось дивним був для мене гуртожиток, який радше варто назвати житлом соціального типу, оскільки по сусідству зі студентами там проживали сім’ї мігрантів та самотні літні люди з проблемами наркотичного характеру. Вони часто мовчки свердлили поглядом усіх іноземців, що проходили повз, але згодом я зрозуміла, що тому Фінляндія і є соціальною державою з високим рівнем толерантності — всіх людей стараються максимально включити в суспільство. Крім того, я зрозуміла, як сильно Україна є розшарованою: «незручних» людей ми часто просто ігноруємо.

***

Формула вищої освіти в Фінляндіїї, яку мені вдалося для себе вивести, звучатиме приблизно так: «мінімум тиску – максимум поваги й спілкування». На один із курсів, який я відвідувала, одночасно ходили люди з різним рівнем підготовки: власне фіни, студенти за обміном, вільні слухачі і навіть докторанти. Цей курс лякав мене найбільше, бо справляв враження «просунутого» (advanced). Тож, коли я почула слова «наратологія», «російські формалісти», «читацький відгук», то видихнула з полегшенням, адже необхідну базу мені дала «Києво-Могилянській Академія», де я п’ять років вивчала філологію. Зрештою, вивчаємо ми ті самі теорії, читаємо такі самі тексти, відрізняється тільки форма.

Університетська бібліотека. Фото — Ірина Опаріна

Формально найбільш незвичним курсом була «Порівняльна література». Це такий курс на п’ять кредитів, де не було жодних аудиторних занять, а все, що я мусила зробити — це прочитати три величезні книжки англійською, а в кінці написати письмовий іспит. Це був єдиний курс, який я обов’язково мусила прослухати, тож кілька тижнів перед екзаменом просто випали з мого життя.

Приємнішою формою навчання був так званий ALICE — асистентська програма мовного і культурного обміну. Суть навчання полягала в тому, що дві години на тиждень я зустрічалась із фіном, який вчив російську мову. Ще один збіг обставин — фін жодного разу в Росії не був, проте два тижні подорожував Україною, а особливо його цікавила література, тож нам було «по дорозі». Оскільки я ні шведської, ні фінської не знала, то використала цей обмін як можливість більше дізнатися про фінів з «перших вуст». (Тут я вперше і відкрила на власний сором, що Фінляндія – це не скандинавська країна.) Усі зустрічі — місце, формат, теми — ми планували самостійно, лише в кінці мусили написати короткий звіт викладачці, щоб отримати свої два кредити.

***

В Україні ми часто боїмося сказати дурницю на семінарі, дехто може мовчати роками, оскільки різниця між школою і університетом буває просто шокуюча. Система середньої та вищої освіти у Фінляндії доведена до максимальної відповідності – вона нівелює фактор страху і спрямована на мотивування. Фіни активно залучають університетські ресурси до шкільної практики. Зокрема, кожен іноземний студент, ставши учасником відповідної програми, може поїхати до звичайної містечкової чи сільської школи, щоби розповісти дітям про свою країну. Але навіть якщо ви звичайний турист, то все одно зможете відчути результат методу на собі: хоч з ким би ви заговорили англійською у Гельсінкі, вам завжди дадуть зрозуміле роз’яснення, і це будуть звичайні люди, які іноземну вчили в школі, а не закінчували філфак. Як наслідок, Фінляндія — чи не єдина європейська країна, де можна роками жити без знання державної мови. Багато хто цим і зловживає, адже фінська мова – надзвичайно складна.

А історія фінської літератури надзвичайно нагадує українську. Як представники маленької національної літератури фінськомовні письменники довгий час озиралися на «старшого брата» — Швецію. Мовне питання особливо гостро постало в середині 19 століття, коли вийшов перший значний роман фінською мовою «Сім братів» вийшов (1870 рік), а його автор, Алексіс Ківі, став фігурою національного масштабу — як наш Кобзар — ознаменувавши початок розвитку фінськомовної літератури. Втім, у країні досі існує когорта шведськомовних авторів, мова творів яких дещо відрізняється від шведської літературної, а позиціонують вони себе як цілком фінські. До речі, славнозвісна Туве Янсон також була шведськомовною фінкою, «Мумі-тролів» написала шведською, а жила в Гельсінкі. На відміну від української літератури, розвиток якої у ХХ столітті був скутий держапаратом СРСР, що не пускав її за межі національного вжитку, фіни мають одного нобелівського лауреата — Франс Ееміль Сіланпяя. Його твори, на жаль, досі не перекладені на українську мову. Про все це я дізналася на курсі «Вступ до фінської літератури», який читала патріотична докторантка, настільки натхненна своєю групою іноземних студентів, що часом лекції з літературних перетворювалися на культурологічні та навіть історичні.

***

Фото — Микола Рачок

Коли мене запитують про студентське життя, я завжди згадую фразу з вечірки: «Привіт, а ти звідки? О, Україна… Ти моя перша знайома з України!» Іноді друга частина фрази звучала як «Як у вас справи з… ну, ти розумієш» або «А я був минулого літа два тижні в Україні», інколи це була ввічлива посмішка і мовчання, бо ж не всіх цікавить політика. Мабуть, кожен, хто має досвід навчання закордоном за програмою Еразмус, погодиться, що вилізти з «exchange-student bubble», тобто влитися в середовище місцевих, вкрай тяжко. А особливо з фінами-інтровертами. Одного разу студентка з Сербії запитала у викладачки фінської літератури, скільки треба часу, щоб фін став твоїм другом, на що вона відповіла: «Хороше запитання. Думаю, десь років 10». Жарти жартами, але жодного дня я не відчула себе в цій країні чужою, хоч і не знала мови і не мала міцних зв’язків із місцевими. Схожі відчуття були і в студентів з інших країн – атмосфера вкрай гостинна, чого не скажеш про сусідню Швецію, але це тема для окремої історії.

Досвід навчання і проживання в іншій країні мені завжди здавався одним із найбільш необхідних для формування зрілого, сучасного світогляду. Тішить, що порівняно з 2011 роком, коли я була першокурсницею, можливостей здобуття такого досвіду побільшало, але вкрай дивує, що одиниці наважуються подаватися на програми обміну, зокрема, в моїй альма-матер. Тобто, в найпопулярніші університети буде близько 10-15 претендентів на кілька місць, а на погано «прорекламовані» взагалі кілька осіб. Водночас для європейських студентів «Еразмус» – це щось цілком необхідне, без чого важко уявити повноцінне студентське життя.

Вірте у власні сили, бо ж українські університети дають усю необхідну базу, і дослухайтеся до ідей, що раптово спадають на думку між станціями метро – можливо, вони змінять усе.