Анні Гьоцінгер: нуарні портрети в сукнях «Діор»

20 грудня 2017 року у віці 66 років у Парижі пішла з життя Анні Гьоцінгер. У різні часи її творчої діяльності як дизайнерки та однієї з небагатьох жінок-ілюстраторок, які створювали комікси в жанрі bande dessinée (фр. «мальована історія»), її називали «людиною, яка повернула в комікс-культуру вінтаж та французький стиль», а її твори, будучи завжди чимось на межі між коміксами та дизайнерськими альбомами, витворювали особливий, не випробуваний доти напрям у багатющій історії bande dessinée. Незадовго до раптової смерті художниці «ЛітАкценту» вдалося поспілкуватися з нею про її творчі мотивації, джерела натхнення та як воно – творити одночасно комікс та історію моди. Ким була і ким залишиться в історії європейського коміксу та fashion-індустрії Анні Гьоцінгер і який шлях знадобилося пройти для цього сильній і витонченій мисткині?

Моделювати костюми, малювати комікси

Перші кроки своєї діяльності Анні Гьоцінгер робила саме як дизайнерка. З 1967 по 1971 роки вона навчалася в Школі прикладного мистецтва (фр. École Supérieure des Arts Appliqués), здобувши після закінчення навчання спеціальність «художниця з костюмів». І, вже на той момент володіючи чималими знаннями з історії fashion-індустрії, молода модельєрка починає робити перші спроби в царині bande dessinée, застосовуючи отримані навички в роботі з комікс-ілюстраціями. 1972 року Анні Гьоцінгер публікує першу свою комікс-роботу – це «Фльор», коротка «дівоча» історія, яка вийшла друком у журналі «Lisette of Éditions de Montsouris».

Напрям bande dessinée виявляється плідним для художниці. Після появи першого коміксу Анні Гьоцінгер починає активну співпрацю з комікс-журналами «Circus», «L’Echo des Savanes», «Fluide Glacial», «Métal Hurlant» та «Pilote». Зокрема, вона малює в парі з такими визнаними на той момент майстрами bande dessinée, як Жак Лоб та Жан-П’єр Діонне, котрі помітили й оцінили її талант як комікс-ілюстраторки, ще поки вона була студенткою, та всіляко заохочували її до подальшої роботи в цій сфері. Протягом наступних п’яти років на сторінках різних видань регулярно з’являються графічні роботи Анні Гьоцінгер – утім, у цей час це лише короткі комікс-історії, авторство більшості з яких вона «ділить» із іншими ілюстраторами.

До першого власного комікс-альбому Анні Гьоцінгер «доростає» 1975 року – саме тоді вперше вийшла друком її робота «Легенди та правда про «Золотий шолом»» (фр. «Légende et réalité de Casque d’or»). Спочатку цей твір з’являється на сторінках журналу «Circus», а вже 1976 року його перевидано в форматі окремого альбому. Частково цей альбом стає реплікою до однойменного фільму французького режисера Жака Беккера 1963 року, в центрі якого – типова пригодницька паризька історія про мафіозні «розбірки», смерті й, звісно ж, кохання. Проте якраз кохання, точніше навіть не воно, а головна персонажка фільму, нібито типова «фатальна жінка» Марі, яку називають «Золотим шоломом» за розкішне золотисте волосся, найбільше цікавить Анні Гьоцінгер.

Як зазначила сама художниця в коментарі для ЛітАкценту, саме цей твір визначив той спосіб, у який вона в подальшому працювала з біографічними текстами – і навіть на останніх етапах своєї творчості вона керувалась цими принципами. «Я читаю, працюю з документами, слухаю, дивлюся фільми, я насичуюся, а вже потім пишу і малюю. Я не намагаюся нічого “прикрасити” в своїх історіях, натомість намагаючись зробити образи такими, щоби вони допомагали історії розвиватися, а зміст був пріоритетніший за естетику», – прокоментувала Анні Гьоцінгер.

На сторінках її альбому Марі (яка, до слова, має реальну жінку-прототипа – Амелі Еллі, куртизанку з Бель-Епок, яка мешкала в Парижі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття) постає не просто каталізатором конфліктів та причиною смертей, ба навіть не лише «прекрасною дамою», функція якої в тексті вичерпується лише цією шаблонною роллю. Художниця намагається простежити внутрішні мотивації персонажки, задля цього навіть окремо досліджуючи історію життя Амелі Еллі. Роль відкривачки правди в легенді про «Золотий шолом» Анні Гьоцінгер вдається настільки добре, що вже цей перший альбом 1977 року отримує відзнаку як найкраща реалістична робота на фестивалі в Ангулемі, одній із найбільш помітних подій у галузі bande dessinée у Франції. До всього, художниця стала першою жінкою, котра отримала цю премію, і наймолодшою з-поміж її лауреатів та лауреаток за всю історію її існування (на момент отримання премії Анні Гьоцінгер 26 років).

Жіночі комікс-біографії: життя жінки як мистецтво

Перший великий успіх і визнання підштовхують Анні Гьоцінгер до докладнішої роботи в напрямі комікс-біографій, насамперед жіночих. «На мою думку, комікс є самостійною формою літературного вираження, – поділилася наприкінці 2017 року Анні Гьоцінгер з ЛітАкцентом. – Зі своїми графічними кодами, звичайно, але мої героїні – це жінки, які виділяються за своїм характером, а не фемінізацією чоловічих кодів. Взагалі, я намагаюся (для всіх моїх персонажів, чоловіків і жінок) дати глибину, думати про їхній характер, смак, як актор, який вживається в свою роль». Досвід жінки лише в межах ХХ століття отримав простір для проговорення в літературі, а в сфері коміксів він з’являється лише з 50-х років – і французька ілюстраторка, яка лише починає робити кар’єру як авторка мальованих історій, підхоплює цю естафету, беручись за створення жіночих образів, голосів та характерів. До всього, роботи Анні Гьоцінгер набирають все більшої ваги в світі французьких bande dessinée – молодій ілюстраторці пропонують співпрацю сценаристи мальованих історій Віктор Мора та П’єр Крістен.

Разом із Мора у 1978 році Гьоцінгер починає роботу над серією альбомів «Феліна» (фр. «Félina»). Вперше детективно-містичну історію про Феліну, сироту та циркову артистку, яка після таємничого вбивства свого чоловіка починає власне розслідування, було опубліковано у тому самому журналі «Circus», а в наступні роки, аж до 1986-го, вона продовжувалася вже у виданнях «Pilote» та «Charlie Mensuel». Феміністична версія історій про Фантомаса, як швидко «охрестили» цю графічну серію в рецензіях, ще більше закріпила авторитет та популярність своєї авторки.

Паралельно з напівфантастичною історією про «жінку-Фантомаса», Анні Гьоцінгер не полишає й улюблену тему біографічних коміксів. У 1978 році у нещодавно створеному видавництві «Éditions des Femmes» виходить друком результат її співпраці з письменницею Аделою Тюрен – альбом «Аврора. Життя Жорж Санд» (фр. «Aurore. Aurore Dupin devient George Sand») про життя та творчість Жорж Санд (справжнє ім’я – Аврора Дюпен). Вимоги жанру біографічного роману тут витримано з максимальною точністю – втім, окрім фактологічної фіксації дитинства письменниці, історії її творчого становлення та романів із композитором Фредеріком Шопеном та письменником Альфредом де Мюссе, бачимо й неабияку увагу до нюансів психологізму. Справжня біографія новітнього типу – у форматі коміксу.

Втім, навряд чи було би правильно стверджувати, що Анні Гьоцінгер фіксується лише на жіночих образах у своїй творчості, оминаючи увагою чоловічі. «Існує прекрасна традиція жінок-ілюстраторок у сфері дитячої книги, менше жінок працює в сфері мальованих історій, – зазначила Анні Гьоцінгер, відповідаючи на питання ЛітАкценту стосовно місця жінок-авторок у французькій традиції bande dessinée. – Чимало письменників працювали зі своїми дружинами як колористками або леттристками (авторками тексту в бабблах). Зараз з-поміж ілюстраторів у сфері французьких bande dessinée приблизно 30% – жінки. Це менше, ніж у США, наприклад. Це мистецька професія, тому вона стикається з різноманітними ризиками, економічними реаліями, ми ніколи не впевнені в майбутньому. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ми працюємо на себе, ця праця вимагає наполегливості, суворості, поваги до читачів».

У 1980-х розпочинається ще один важливий етап у кар’єрі Анні Гьоцінгер як комікс-ілюстраторки. З 1979 і аж до 1986 року вона створює серію мальованих історій під назвою «Сувенірні портрети» (фр. «Portraits Souvenirs») у парі зі сценаристом П’єром Крістеном. Окрім того, що тут у центрі – знову жіночі образи, як реальні (наприклад Камілла Провост – відома французька співачка першої половини ХХ століття і головна персонажка коміксу «Діва і Крігшпіль» (франц. «La Diva et le Kriegspiel») 1981 року), так і вигадані, творчому стилю Анні Гьоцінгер і як ілюстраторки, і як авторки мальованих історій співпраця з Крістеном дуже пішла на користь. По-перше, розширюється жанрова й сюжетна палітра її творів – крім біографістики, з’являються серед них і комікс-роман «виховання почуттів» «Дівчина Почесного легіону» (фр. «’La Demoiselle de la Légion d’honneur», 1980) із критикою традиційної французької моралі, і справжня паризька road story «Та, що мандрує Малим Кільцем» (фр. «La Voyageuse de la Petite Ceinture», 1985).

А ще саме в цій серії Анні Гьоцінгер знову повертається до теми модної індустрії – їй присвячено комікс «Шарлотта та Ненсі» (фр. «Charlotte et Nancy», 1987). Її головні персонажки, працівниці fashion-індустрії й невтомні шукачки пригод, які частково перетворюють своє життя на road story, а частково – на суцільний хаос.

Еволюціонує й власний ілюстраторський стиль Анні Гьоцінгер. Її техніка в цих роботах помітно відточеніша, ілюстрації – значно більш «мистецькі», ніж перші її роботи. Зміна динаміки сюжетів та характерів героїнь, яких зображає художниця, відповідно впливає на її творчу манеру. Зрештою, на цьому фундаменті й постане той «французький стиль» її мальованих історій, про який почнуть говорити з 2013 року, після появи альбомів «Дівчина, одягнена в Діор» (фр. «Jeune fille en Dior») та «Колетт» про письменницю Колетт Віллі (фр. «Colette», 2017).

 

Детективи, гомосексуальність, королева-привид та дівчина в сукні від «Діор»: світове визнання Анні Гьоцінгер

У 90-х роках Анні Гьоцінгер здебільшого продовжувала роботу в тандемі з П’єром Крістеном. Один за одним виходять друком у різних видавництвах містична комікс-історія «Танго зниклих» (фр. «Le Tango du Disparu», 1989), альбом про труднощі входження в цифрову епоху «Сповіщення простих» (фр. «Le Message du Simple», 1994), комікс-детектив «Білий султан» (фр. «La Sultane Blanche», 1996) і «Лайнер» (фр. «Paquebot», 1999) – альбом «Титанік-стайл» не в сенсі трагічного фіналу, проте в сенсі атмосфери розкошів, яка панує на кораблі, з дрібкою нуарного детективу. В 1991 році вийшли автобіографічні «подорожні нотатки» Анні Гьоцінгер у форматі мальованої історії «Barcelonight», де вона яскраво й щиро описує власний досвід подорожування Барселоною, знайомства з мешканцями міста та його ритмом життя. Твір вона присвятила Монсеррату Рогу, каталанському письменнику та журналісту, з яким близько потоваришувала в «барселонський» період своєї творчості.

У цей самий час у Анні Гьоцінгер складається співпраця з ілюстраторами з інших країн. Так, 1992 року спільно з німецьким письменником Андреасом Крігге та норвезьким поетом Йоном Свейнбьорном вона створює альбом «Втрачене майбутнє» (фр. «’L’Avenir Perdu»). Тут – зовсім не властиві Гьоцінгер та її ранішим сценаристам теми: СНІД, гомосексуальність, боротьба за життя в буквальному сенсі. Роман вийшов одночасно у Франції та Німеччині.

У 2001 році творчий дует Гьоцінгер-Крістен вирішує втілити свою ранішу зацікавленість детективними історіями в цілій серії нуарних комікс-детективів «Агентство Харді». І в центрі – так, знову жінка. Едіт Харді – приватна детективка, яка в 50-х роках ХХ століття опинилася в епіцентрі інтриг та мовчазного протистояння парфумерної індустрії та науки. Динамічний детектив, теж не без містичних вкраплень і з сильною й сміливою персонажкою в головній ролі, виходив у видавництві «Dargaud» аж протягом 12 років. Варто сказати, втім, що навіть тут Анні Гьоцінгер не намагається створити «супержінки» зразка американської комікс-традиції, хоча для цього нібито є всі підстави. «Набагато більше захоплення в мене викликає Свєтлана Алєксієвіч та її “У війни не жіноче обличчя”, ніж, наприклад, “female” Marvel або DC comics», – прокоментувала своє ставлення до цієї традиції жіночих образів у коміксах Анні Гьоцінгер.

Утім, остаточне повернення до теми «французького стилю» відбувається в Анні Гьоцінгер 2011 року. У співпраці з ілюстратором Родольфом вона створює альбом «Марія-Антуанетта, королева-привид» (фр. «Marie-Antoinette, La Reine Fantôme»). Знову детективна історія, знову персонажка-медіум між двома світами – проте значно більше простору для дизайнерського амплуа Анні Гьоцінгер. І зовсім, зовсім трішечки автобіографії.

Проте, безперечно, справжнє визнання як до Гьоцінгер-художниці, так і до Гьоцінгер-дизайнерки прийшло в 2013 році. Публікація альбому «Дівчина, одягнена в Діор» не лише означує ще один етап у творчості художниці, нарешті продемонструвавши повноцінний «сплав» її талантів дизайнерки та ілюстраторки. Він іще й здійснює поворот до типово французьких витонченості та естетизму в жанрі bande dessinée, стаючи іконічним зображенням «Франції, Франції» не лише для сотень тисяч шанувальників бренду «Діор», а й для тих, хто мріє про Париж у всіх куточках світу. Навіть у самому Парижі.

Втім, своїм ранішим естетичним і творчим настановам Анні Гьоцінгер тут не зраджує. В центрі – зовсім не постать самого всесвітньо відомого дизайнера, а біографія молодої журналістки Клари, яка отримує змогу побачити на власні очі становлення та розвиток одного з найвідоміших модних брендів сучасності в його буденних та святкових декораціях, в його злетах і падіннях. І так – це справді красиво.

«Для мене це була можливість розповісти історію створення модного дому в 1947 році до смерті його творця в 1957 році, – розповіла ЛітАкценту Анні Гьоцінгер. – Мені було приємно розмовляти з колишніми швачками, які знали Крістіана Діора того часу, про ту епоху та життя французів в той період. Я хотіла змалювати реалії високої моди, красу і вміння жінок, образами яких захоплювався Крістіан Діор».

Не дивно, що представники бренду зацікавлюються можливістю співпраці з ілюстраторкою одразу після публікації коміксу. 2015 року «Дівчину, одягнену в Діор» було видано в перекладі англійською мовою, й комікс привернув увагу модних таблоїдів у всьому світі. А його авторка Анні Гьоцінгер стала бажаною гостею не лише на комікс-фестивалях у Європі й Америці, а й на модних показах. Окрім цього, такий успіх коміксу надихнув Гьоцінгер на повернення до дизайнерської роботи: в період із 2014 по 2017 роки вона створила низку театральних костюмів та охоче ілюструвала тематичну пресу. «Мені подобається ця терміновість, треба прочитати статтю і здати ілюстрацію до неї на наступний день, це стимулює нейрони!» – жартома зізналась Анні Гьоцінгер в інтерв’ю для ЛітАкценту.

Останньою роботою Анні Гьоцінгер судилося стати альбому «Колетт» 2017 року. «Я вирішила описати її життя з 1893 по 1923 рік, – розповіла Анні Гьоцінгер, – коли вона своїм ім’ям підписала роман «Le blé en herbe». До цього її чоловік Віллі підписував її романи власним ім’ям (і за ним зберігалися авторські права), а після їх розлучення вона публікується під ім’ям Колетт Віллі. Для мене форма bande dessinée стала способом розповісти про звільнення цієї великої жінки. Ясна річ, як і інші мої персонажки, вона не в усьому мені імпонує, але я не беруся її засуджувати, а лише зображаю її життя в контексті її епохи».

У вересні 2017 року в Анні Гьоцінгер була запланована участь у львівському Форумі видавців, і це мав би бути перший візит однієї з чільних авторок французьких bande dessinée до України. Та, на превеликий жаль, стан її здоров’я не дозволив їй покинути Париж. За кілька місяців потому ЛітАкцент отримав можливість поспілкуватися з Анні Гьоцінгер письмово – і в цих хоча й стислих, проте жвавих і динамічних коментарях художниця поставала повною сил і планів на подальшу творчу діяльність (зокрема й на візит до України). Трапилося так, що саме це коротке інтерв’ю виявилося останнім публічним висловлюванням Анні Гьоцінгер – і, хоча і з запізненням, це стало поштовхом до ширшого огляду її творчості.

Поза всяким сумнівом, Анні Гьоцінгер стала окремим явищем не лише для французьких bande dessinée, а й для світової комікс-індустрії. Наскільки могла і так, як вона це бачила, вона розширювала зображальні можливості жанру мальованої історії, роблячи її місцями глибокою й психологічною, місцями – динамічною й сповненою детективної інтриги, але завжди стильною й витонченою. І завжди – не тільки заради красивого жесту. Бо навіть сукня від «Діор» красива не сама собою, а завдяки тій, хто її одягає і виходить в ній підкорювати світ, досліджувати міста й власну тут-і-теперішню красу й глибину.

Огляд та інтерв’ю зроблені за підтримки Французького інституту в Україні. 16 лютого 2018 Французький інститут також організовував літературне чаювання на вшанування пам’яті Анні Гьоцінгер для всіх охочих.