Обличчя українського вишу: рецензія на «Факультет» Дарини Березіної

 

Дарина Березіна. Факультет. К. : Смолоскип, 2018 (фото з сайту novynarnia.com)

…всякое сходство между героями и живыми людьми является злонамеренным.
А всякий художественный домысел — непредвиденным и случайным.
С. Довлатов (з передмови до «Зони»)

Звичайно, в епіграфі до «Факультету» Дарини Березіної, лауреатки ІІ премії конкурсу «Смолоскипа» – 2017, написано не це, а традиційне «усі збіги випадкові». Однак біографія авторки наприкінці книги свідчить на користь протилежного, особливо після прочитання самого тексту.

Молода, креативна, розумна Аліса Олександрівна читає студентам англійську мову в одному з миколаївських вишів. Її манера викладання, творчий підхід та професійний рівень не залишають сумніву (ані її студентам, ані читачам) у тому, що Аліса на своєму місці. Чого не можна сказати про її колежанок на кафедрі.

Кожний розділ – оповідання про одного персонажа: від лаборантки Свєтіка до декана. І якщо брати такий розділ окремо, то перед читачем – яскравий, стилістично вдалий, гарно написаний текст, що повністю розкриває конкретний образ. Проте якщо взяти всі сатиричні портрети та об’єднати в єдину галерею (усі англійки та англієць (тобто декан) працюють разом), з’являється відчуття штучності. Виходить, що серед стількох викладачів немає жодного більш-менш позитивного персонажа, крім ідеальної Аліси! «Миршавеньку» Юлю та «малохольну» Олесю до уваги не беремо: такі безхребетні панянки, що аж злість бере. І якщо Юля виглядає зовсім безнадійною (настільки, що один із сюжетних поворотів відчитується одразу ж), то Олеся ніби має претендувати на роль другого адекватного викладача: вона ретельно готується, купує оксфордські підручники (які за інструктажем Раїси Олександрівни, голови кафедри, лаборантка Свєтік псує, розмалювавши маркером: дуже по-дитячому, а головне – навіщо?!), пише майже ідеальну дисертацію, але все це не має значення, бо слова проти своїм кривдникам вона не скаже.

Усі інші на кафедрі – тупі, примітивні, підлі, непрофесійні істоти, на яких нема управи. Навіть притомний студент Богданов не спроможний поскаржитися впливовому батькові-депутату на, скажімо, непедагогічні методи впливу викладачки на своїх студентів.

Повторюю, якщо не згадувати, що ці страшенно непривабливі жіночки всі працюють разом, то текст цілком добре сприймається. Так би мовити, це зібраний образ українського факультету, не обов’язково лінгвістичного. Але жанр подано як роман, і всі персонажі працюють в одному місці.

Єдина «правильна» героїня вийшла найслабшою. Ідеальну Алісу не люблять не лише за те, що вона «ненормальна», тобто має високий фаховий рівень, а й за те, що свідомо й підкреслено відмежовується від колективу. Дні народження з ними Аліса не святкує (грошей уже не вимагають, просто запрошують), не чаює (відмовитися від алкоголю, гадаю, можна без проблем), а демонстративно йде в парк із термосом (видно, дістали сильно). Жодний колектив, навіть хороший, таке ігнорування не сприйматиме позитивно. Що вже казати про кафедральний шабаш миколаївських англісток.

Алісу обожнюють усі без винятку студенти. Я у своєму житті, на щастя, бачила чесних, класних, професійних, творчих викладачів, які більше, ніж на 100%, виконували свої роботу. І не всі студенти, на жаль, їх люблять. Бо не всі приходять у виш за знаннями. Тобто найяскравіші типажі викладачів зібрані з усіх українських університетів, а студентів – ні.

Одне слово, відчувається, що авторка писала цей текст не зі шрамів, а з ран, які ще кровоточили. Тому вийшла кафедра монстрів дещо гіперболізованою. Утім, як читачка дуже сподіваюся, що прототипи (а ми розуміємо, що не тільки миколаївські викладачі можуть, за випадковим збігом обставин, бути такими) прочитають «Факультет» (їм корисно), впізнають себе і подумають над своєю поведінкою. Не маю сумніву, що й колишні студенти Дарини Березіної прочитають роман. Можливо, навіть докладуть зусиль до свого освітнього теперішнього чи освітянського майбутнього загалом. Благо, важелів впливу зараз немало.

До читання «Факультет» рекомендую: цікавий текст, емоційно захоплює, легко читається, авторка володіє словом і акцентує важливу проблему. Про це треба читати, думати. І діяти, звичайно.