Козацький шайтан: Історія про іншого героя

 

«Розкажи мені те, що бачив сам, чув від мудреців або читав у золотих сувоях про людей минувшини», – з таким проханням звертався до улюбленого візира Джафара Бармакіда легендарний халіф Гарун-аль-Рашид. Оповідки про «царів і героїв минулих століть і давніх років» бажав почути Шахріяр від Шахерезади упродовж спекотних арабських ночей. Гарна історія могла зупинити судову тяганину, бійку, смертну кару й навіть війну, коли від слухача лунало магічне «А як це було?».

Тоді повістяр занурював заворожену аудиторію в морські глибини, підносив у небеса, кидав у вир війни джинів, оповідав про прекрасних принців і всевладних царів, могутніх героїв і хитромудрих жінок. Разом із героями казок і повчань слухачі «дивувалися надзвичайним здивуванням», «раділи найсильнішою радістю» і лякалися «найстрашнішим жахом».

Від часів «Тисячі ночей» минуло багато століть, та слухач лишився тим самим – він потребує цікавого сюжету й гарної мови. Ці риси, разом із метафоричною мовою середньовічного Сходу й сучасною конспірологією, вдало поєднав Віктор Вальд у романі «Останній бій Урус-шайтана», що вийшов друком 2017 року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Твір був високо оцінений журі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», отримавши не лише Першу премію, а й спеціальні відзнаки: «Золотий пістоль» від Андрія Кокотюхи (медаль за найкращий гостросюжетний роман) і особливу відзнаку від мусульманської спільноти України «Альраїд».

Книжка цікава насамперед тим, що, висвітлюючи добу розквіту українського козацтва, торкається його побіжно, підкреслюючи культурні риси й норми, не притаманні іншим народам. Попри те, що основна дія відбувається на теренах сучасної України, автор спрямовує погляд на неї не зсередини, а ззовні. Це погляд не просто чужинця чи мандрівника, а ворога, адже центральними фігурами, очима й голосом оповіді виступають давні козацькі супротивники – османи. Як зізнається автор, цей роман він писав довгі роки, досліджуючи історію Османської імперії, мусульманські звичаї, побут і релігію. Для сучасного українського історичного роману – це великий крок у простір культурної взаємодії з іншими країнами, а також з етносами всередині України (кримськими татарами, караїмами, ногайцями), які довгі роки лишалися на маргінесах інтересів вітчизняних письменників – виняток становить хіба що роман у новелах Володимира Даниленка «Газелі бідного Ремзі». Події у Криму й на Сході привернули увагу міжнародної спільноти до України, іноземці цікавляться українською культурою, світові імена стають відомими вітчизняному читачеві, але й український автор не бажає лишатися в «резервації». Роман Віктора Вальда якраз і є кроком з неї, адже культурна взаємодія передбачає не тільки видання вітчизняних авторів за кордоном, а й обмін темами: нам до вподоби, коли іноземці пишуть про Україну, отож і наші прозаїки прагнуть «відповісти взаємністю» світові.

Віктор Вальд із нагородами від «Коронації слова». Обкладинка роману «Останній бій Урус-шайтана»

Чужий до чужого по чуже

Історія починається з того, що двоє братів-османів вирушають у «жадібний до крові» Хейхат (Дике поле). Це воля їхнього батька, сини мають навчитися вбивати шайтанів-козаків. У поході сталася трагедія, і оповідь переривається на майже 60 років. За цей час колишній хлопчисько не просто змужнів як воїн, а перетворився на втомленого літнього чоловіка, великого достойника в Османській імперії, Рикаючого Лева султана, носія його шаблі. На схилі віку він бажає виконати давню обітницю й викликати на двобій честі вбивцю старшого брата, яким є сам Іван Сірко. У «священний похід» проти Урус-шайтана сіляхдара Орхана врочисто збирають і проводжають всі мешканці столиці, від султана й муедзина Блакитної мечеті до крамарів і жебраків. Разом із вірним рабом Абду́лом герой вирушає в путь. Пізніше до них пристають вчений книжник-мандрівник Евлія Челебі з учнем Фасулом і двоє мовчазних братів-арнаутів. Родинна вендета стає походом Імперії.

Так де ж Сірко?

Початково книгу було анонсовано як «роман про Сірка». Але насправді славетний отаман є навіть не другорядним, а епізодичним персонажем твору. Зустріч із ним головного героя в ранній юності і в старості стає тою рамкою, в яку вписано основний сюжет. У центрі роману – пригоди османського сіляхдара і його супутників, а зовсім не життя Івана Сірка. Однак відсилання до цієї відомої й видатної особистості пробуджує інтерес українського читача.

Кошовий отаман Іван Сірко. Реконструкція і художнє бачення

Стамбул – Грушівка: від палацу султана Мехмеда ІV до пасіки отамана Івана Сірка

З благословення падишаха правовірних Мехмеда ІV, у подарованих ним золотих шатах, що поклали початок степовим легендам про «Золотого чоловіка», сіляхдар Орхан вирушає в дорогу. Відпливши зі Стамбула, герої опинилися в Кафі, відвідали мертве місто Ескі-Кирим і побачилися з провидцем Керр Юсуф-деде, заїхали до Карасубазару, де купили дивного чоловіка з мідною сережкою у вусі й з ошийником непокірного раба, побували в гостях у кримського хана в Бахчисараї і в місті Ак-Месджі, були привітно прийняті гірськими й степовими татарами, аж поки не опинилися на кордоні ханських володінь і Дикого поля – у фортеці Ор (Перекоп). Автор оживлює історії зниклих міст і держав та нагадує забуті назви: Гниле море (Сиваш), Караденіз (Чорне море), Муравський шлях і фортеця Іслам-Кермен (Каховка). Аби читачеві було зручно стежити за просуванням експедиції, на форзаці видання вміщено стилізовану під пергамент карту. Однак було б зручно, якби глави мали зазначення дат і місця подій, що дало б змогу орієнтуватися не лише у просторі, а й у часі.

Правдива вигадка

Збудований за моделлю Александра Дюма, твір рясніє згадками про історичних осіб і реалії ХVІІ століття, що надає йому певної достовірності. Як і в Дюма, саме пригоди головного героя складають основу сюжету, навіть якщо вони не є історично підтвердженими.

Дія роману «Останній бій Урус-шайтана» розгортається в час правління султана Мехмеда ІV. Того самого, якому було адресовано легендарного листа запорожців, так поетично відбитого на полотні Іллею Рєпіним. Саме картина надихнула Володимира Малика на відому історико-пригодницьку тетралогію «Таємний посол».

Рєпін Ілля. Запорожці пишуть листа турецькому султанові.
Після тріумфальних виставок в Російській імперії і за кордоном картина була куплена імператором Олександром ІІІ за тридцять п’ять тисяч рублів. Нині зберігається у Державному Російському музеї

Крім Івана Сірка, у романі діють також Великий візир Кара-Мустафа, чиї завойовницькі амбіції коштували Європі багатьох життів, а Відню – довгої облоги, а ще король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський, кримський хан Мурад Гірей і його наступник Селім І Гірей (у романі Іслам-Ходжа).

Портрети 19-го султана Османської імперії Мехмеда ІV (Мисливця), Великого візира Мерзифонлу Кара-Мустафи-паші й короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського

Та все ж у центрі оповіді – пригоди саме вигаданих героїв. Більшість подій відбувається серед степу чи в наметах, у татарських улусах і ногайських кошах, а не в розкішних палацах. Відсутні любовні лінії, та й жіночі персонажі є епізодичними, однак роман анітрохи від цього не програв. Автору вдалося з вельми одноманітного матеріалу створити захопливу авантюрну історію, у якій дивним чином переплелися долі багатьох людей і велика політика. Географічний рух персонажів і забезпечує розмаїття, оскільки навколо героїв постійно змінюється оточення. Ногайці, буджаки, татари, цигани, калмики, донські козаки, запорожці й уруси перетворюють Хейхат на вируючий казан етносів. А ще степом шугають розбійницькі ватаги лугарів і османів Сариджа. Будь-якої миті герої ризикують стати здобиччю когось із них.

Поки Орхан і Ко просуваються на Північ, а Європа напружено очікує результату поєдинку, безліч сил намагаються завадити зустрічі двох лицарів. Безлюдний степ наскрізь нашпигований убивцями і шпигунами, адже між агентами султана, кримського хана, православної і католицької церков розігрується справжня шахова партія.

Випадковий знайомець героя, «святий бовдур» відлюдник мулла Сіхай Челебі з далекого степу розумів, які інтриги й змови дозрівають у пишних палацах, бачив політичні, демографічні й цивілізаційні проблеми, що от-от вибухнуть у степу. Тому його мирний джихад – навернути кочівників до праці, відмовитися від набігів і походів за ясиром – протиставляється завойовницьким османським амбіціям Евлії.

Якщо Евлія – воїн, представник і проповідник войовничого ісламу, то Сіхай – навпаки, мирний мислитель, місіонер. Недарма обоє мають прізвище Челебі, що водночас означає «людина Бога» й «лицар». Образ Сіхая, такий перспективний для показу розмаїття і протиріч ісламської інтелігенції, на жаль, розкритий не повністю. Дещо пласким ближче до фіналу став образ Евлії. Також хотілося би більше дізнатися і про життя стамбульського християнина, учня Евлії, юного Фасула, адже його характер сповнений багатьох суперечностей і загадок.

Османські воїни ХVІІ ст.
Султан Мехмед ІV з яничарами.
Сіпахи (важка османська кавалерія) у битві під Віднем, 1683

Яскравим персонажем роману є Марія – жінка, що скористалася татарським звичаєм «сьомого сина», викупивши свою волю народженими нею дітьми. Ця енергійна, смілива й фізично сильна козачка є протилежністю розніженим мусульманським жінкам, вона вражає своїм характером Орхана і його супутників і навіть завойовує їхню повагу, що було не просто, адже чоловікам ХVІІ століття був притаманний весь той набір упереджень, що пізніше був названий сексизмом.

Сухопутний Синдбад, або Східна традиція в українській інтерпретації

Окремої уваги потребує те, що твір, покликаний розповісти сучасному читачеві про Європу й зокрема Україну, написаний у дусі середньовічної східної традиції, тому його варто порівнювати не тільки й не стільки зі знайомою читачеві європейською прозою, скільки зі східною. Якщо для західної цивілізації шаблоном оповідей про мандри є сюжет про поневіряння Одіссея, то для східної – про пригоди Синдбада-мореплавця. Історія османської експедиції наслідує принципи побудови містичних і побутових середньовічних новел арабо-мусульманського світу: роман має обрамлювальну новелу, а персонажі виступають у певних амплуа. Герой мусить виконати важливу місію, а вимушені мандри стають тою ниткою, на яку нанизано всі подальші події. У книжці є хитромудрі порадники (вплив індо-іранського фольклору), підступні правителі (як у пізній арабській літературі), енергійні й войовничі жінки (часто невільниці), старі чаклунки, розпусні або шляхетні нащадки славних родів (у книжці це сини ногайських беїв і кримського хана). І все це також є в романі Віктора Вальда, адже Орхану пощастить мати поруч аж двох учених-книжників (Евлія Челебі й Фасул), зустріти колишню невільницю Марію, стару знахарку й нащадка кримського хана у вигнанні.

Випадковості й неочікувані повороти слідують чи не головному правилу східної новели: пригоди створюють нові пригоди! Маленька дівчинка може виявитися професійною шпигункою, вишукані тенета кохання здатні перетворитися на смертельний зашморг, видатному алхіміку щастить отруїтися власним зіллям, безнадійно ув’язненому – звільнитися з неприступної фортеці, а запеклі вороги вестимуть неквапну філософську бесіду за грою в шахи.

Надважливою для традиції історичної прози є достовірність оповіді, посилання на авторитети або очевидців подій, і автор дотримався цього важливого принципу: розказуючи свої історії, Евлія посилається на власні враження або надійні джерела, а у випадку, коли Фасул розпитав і записав слова раба Будаша, маємо справжнє інтерв’ювання!

Не обійшлося й без наслідування головного мотиву «Тисячі ночей» – постійно присутнього «казкаря-порадника». Однак у романі функцію Шахерезади перебирають на себе вчені мужі, розважаючи сіляхдара биличками й ненав’язливо підштовхуючи до певних рішень. Це книжники-воїни: мусульманський мандрівник і поліглот Евлія Челебі, стамбульський християнин Фасул, єзуїт Себастьян і деякі епізодичні персонажі.

Численні словесні формули, властиві східній середньовічній літературі, наявні і в романі Віктора Вальда. Тут і барокові епітети, і колоритна лайка, а цинічний магрибський пірат порівнює Орхана з «пехліваном зі старих арабських оповідей». Християни й інші іновірці іменуються «кяфірами» й «гяурами», українці – «урусами», та текст виграв би, якби інші етноси й народності іменувалися відповідно. Цигани, наприклад, як «чингене» чи «фіраун», а семіти-кримчаки як «еуділер» або «срель балари».

З одного боку, Віктор Вальд майстерно маскує свою культурну приналежність, а з другого, транслює поширені стереотипи про Схід. Однак усе це створює колоритну атмосферу, тож читачеві легко забути, що він тримає в руках книжку українського автора. Дійсно, письменник пішов на ризикований крок – не просто описувати османський чи татарський світогляд, а показати його зсередини, від імені носіїв, а також змалювати культуру власного народу очима іноземця. Автор ставить себе поза вітчизняним «культурним кордоном», він опиняється в подвійній позиції «іншого», адже його герої є носіями османського «Я» на противагу уруському «ТИ».

а
Ятаган султана Сулеймана І Пишного роботи майстра Ахмеда Текелю.
б-в
Ятаган. Руків’я і піхви оздоблені сріблом. Левант, кінець ХVІІІ ст.
г
Ятаганний ніж. Туреччина, ХVІІ-ХVІІІ ст. З ножів цього типу, на думку експертів, і розвинулися ятагани.
д
Другий ятаган султана Сулеймана І Пишного роботи майстра Ахмеда Текелю

Історія без спойлерів

Фінал роману – пафосний, героїчний і печальний, але ж автор і не обіцяв ванільного хепі-енду. Розв’язана османами війна згуртувала християнський світ і поглибила кризу в Порті. Султан-мисливець і його візир мали сумний кінець життя. Як описав автор, Кара-паша був страчений за наказом Мехмеда, але й сам султан по кількох роках був позбавлений титулу в результаті заколоту, спричиненого поразкою у війні, і помер у в’язниці.

Ян Люйкен. Гравюри 1689 року «Страта Мустафи-паші» і «Повалення Мехмеда»

Іван Сірко й після смерті лишався «таємною козацькою зброєю», а легенда про відрубану праву руку міцно ввійшла у вітчизняну історію. Його рештки перепоховували чотири рази через руйнування Січі й утворення Каховського водосховища, ніби за життя його козацька душа не насолодилася пригодами. Нині могила отамана перебуває в селі Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області, де щорічно відбуваються заходи із вшанування його пам’яті. Усе це загальновідомі факти. А от чим відплатить Блискуча Порта своєму вірному васалу Орхану і що чекає втомленого боями воїна – доживання віку в гаремі чи славетна смерть на полі бою, читач ще має дізнатися самотужки.

Могили Івана Сірка

Актуальне минуле

До яких подій минулого не звертався б автор, він виходить із потреб сучасності. Роман Віктора Вальда, безперечно, стане цікавим і актуальним для сучасних українців, даючи їм змогу побачити історію свого народу, таку схожу на сьогодення, по-новому поглянути на трагедію в Чорній долині, оцінити етнічне розмаїття козацької Гетьманщини, Криму й Південного Степу. Ті читачі, які глибоко відчують усі відбиті в романі переживання героїв, зрозуміють правоту В. Ключевського, що історія дійсно карає за незнання уроків, і погодяться з роздумами юного фанаріота Фасула про те, що вороги не берегтимуть пам’ять повойованих народів. Як ми знаємо, здійснився найстрашніший жах войовничого Евлії Челебі: Степ нині належить нащадкам урусів, Блискуча Порта зникла з карти світу, Крим поволі перетворюється з саду на пустелю, а Україна стала незалежною державою.

Сміливий експеримент Віктора Вальда – поглянути на Гетьманщину з минулого, з іншого культурного простору, з точки зору іншої релігії – виводить сучасний український історичний роман із «закритого клубу». Письменник подає іншим авторам приклад, як позбутися звички писати «про своє для своїх», розширити горизонти і зробити власний крок на загадкове Дике Поле.