Мистецтво паралельних прямих: рецензія на книжку Наталки Сняданко «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма»

 

Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. Львів : ВСЛ, 2017 (фото з сайту starylev.com.ua)

Зазвичай усе відбувається інакше: пишеться книжка, потім знімається кіно. Або знімається кіно, виходить у прокат і потім на його основі випускають книжку. Проте в Наталки Сняданко — третій варіант: до неї звернувся австрійський режисер із проханням перекласти українською опис документального фільму про Вільгельма фон Габсбурга, відомого також як Василь Вишиваний, очільник сотні УСС, який за офіційними даними помер у 1947 році від туберкульозу в Лук’янівській в’язниці. В Україні про нього опублікована монографія Тімоті Снайдера «Червоний князь» і збірка документальних матеріалів, упорядкована Тетяною Осташко та Юрієм Терещенком, із промовистою назвою «Український патріот із династії Габсбургів». Далі важко не погодитися з Наталею Сняданко: як можна було про таке досі не написати? Бо ж який персонаж! Три роки і 540 сторінок знадобилося авторці, щоб розповісти свою версію історії. У ній Василь Вишиваний не загинув, а прожив до старості у Львові, мав дружину, доньку й онучку, трохи — невістку, і наприкінці життя написав спогади, які є основою однієї з сюжетних ліній роману.

Загалом їх три — як і поколінь родини. У найкращих традиціях неокумулятивного сюжету історії переплітаються між собою, перемішуються в часі — читач ніби гортає альбом старих фотографій, де з-за світлини онуки з малям стирчать кутики прабабиного портрета й навпаки — синові очі дивляться в камеру так само, як очі його батька в такому ж віці. Однак це не тільки гра зі структурою: смисли також тасуються і проступають крізь подієві шари сюжету, час від часу підштовхуючи читача до власних домислювань і реконструкцій, упізнавань знайомого досвіду, радянського і дев’яностих, аж до спроб уявити, якою мала бути передісторія всього цього. Власне, так і розвивається неокумулятивний сюжет. Подібно до лінії руху маятника, події нанизуються на часовий або просторовий об’єднавчий промінь і досягають свого максимуму, своєрідної кульмінації, а в мить, коли діяння-зло остаточно руйнує світ головного героя, маятник починає рух назад, лінія недіяння-добра розкручує ланцюжок сюжету у зворотному напрямку і герой — досягає, гармонія його світу відновлюється.

На загал у романі «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» це реалізовується приблизно так: ідилічний побут родини ерцгерцога фон Габсбурга змальовується з милою ретельністю й постає трохи казковим, але водночас влучає в яблучко — наш, український принц! (Лотаринзька лінія Габсбургів, до речі, сягає корінням Анни Ярославни, тому вважати Вільгельма своїм є достатньо підстав.) Вишколений і загартований, із гувернантками і знанням кількох іноземних мов змалечку і при цьому — святить паски і шукає подарунків під ялинкою, ледь бридливо чудується мешканцям Північної Пальміри, подорожує Європою, зокрема й на яхті, але якось утікає з дому і місяць мешкає в багатого гуцула з Ворохти. Звісно, що він виросте й почуватиметься близьким українському народові, писатиме українською вірші та обстоюватиме цінність української нації. За вмілої популяризації образу Вільгельм фон Габсбург легко міг би зайняти нішу міфологеми «хлопченя з розумними очима», що досі вакантно зяє на тлі спалахів декомунізації. Причому в трендовій бісексуальній версії. Але ж ми пам’ятаємо — неокумулятивний сюжет, хаос нанизаний на часову, або просторову ниточку (вертикаль чи горизонталь), плюс одвічний мотив «втрата — пошук — досягнення (обретение)». І в житті Вільгельма вибухає хаос — починається Перша світова війна. Розпадається Австро-Угорська імперія. Родина ерцгерцога, в принципі, наче й готувалася до того, але вони мали посісти Польщу, а тут — син закохався в українця, сам і так перейнявся проукраїнським духом, доньки повиходили заміж мало не за простолюд. Цісар зрікся престолу. Україну відкусили совіти. Хаос поглинає мереживний світ початку ХХ століття і світ розпадається на уламки епізодів, кожен із яких вартий окремого розгляду. Епізоди-уламки падають десь у Львові, міфічному і справжньому водночас (привіт, об’єднавча горизонталь), у випадковому порядку (це прикметна риса кумулятивного сюжету) — і ми гортаємо роман, де назви розділів — це роки: …1978, 1985, 1919, 1994…

У Вільгельма все буде складно, але добре, читач це вже знає, від початку. Але ж цікаво — як саме? Коли, на якій поворотній точці маятник вирушить в інший бік? Коли відбудеться перелам і почнеться діяння-добро? І тут, певно, кожен сам визначає, що стане початком нового відліку: коли Софія вирятує чоловіка з тюрми, чи коли Вільгельм-Василь зустріне Софію? А може, коли вона вирішить їхати з Відня за ним, арештованим, до СРСР, із якого не повертаються?

Хаос — річ дуже проста й осяжна. Це коли не знаходиш речі на звичних місцях, не маєш їжі, до якої звик, й одягу, приємного до твого тіла. І це проживається однаково, чи той хаос спричинила війна, чи просто невчасно зникла жінка. Читач матиме змогу відчути це з перших сторінок, де описано, як від якогось там дореволюційного Фелікса йде його дружина Броніслава. Воно би й байдуже, але ж ми про це дізнаємося, бо Галина знайшла в бабусиних речах стару газету. Через півтори-дві сотні сторінок читач матиме нагоду зрозуміти, що то було, якщо згадає початок сюжету. Уявіть собі, що магічний реалізм «Ста років самотності» Маркеса схрестили з австро-угорської імперською екзотикою «Фелікс. Австрії» Софії Андрухович, досипали щедру жменю природності «Щасливих голих людей» Катерини Бабкіної, а тоді не втрималися і таки вкинули дрібку «Груш у тісті» Юрія Винничука: небагато, але відчутно, як старої кориці до штрудя, — таким буде смак «Охайних прописів ерцгерцога Вільгельма».

Він добре пасує до свіжозавареного чаю, тобто релаксу, насолоди описами й мовними зворотами, занурення в атмосферу описуваного та легких ностальгувань. У всьому цьому спокусливо розчинитися й заховатися, нарікаючи для годиться то на занадто повільний сюжет, то на стереотипних персонажів (ну, не могла свекруха вишуканої пані Софії виявитися кимсь іншим, як безґрунтовною «східнячкою» з сиротинця, зайдою бабушкою Альоною, але добре, що вже зникають із літературного простору легендарні «дружини-радянських-військових-у-шовкових-комбінаціях-у-театрі» і персонажі-антагоністи стають опуклішими й багатограннішими; їхня онучка Галина вийде заміж за сина проректорки, представниці наступного покоління львів’ян, ще мало міфологізованого в літературі, але вже добре знаного в побуті). Легко поринути в цей світ і не йти глибше. А у нас же — ще два покоління і, відповідно, — дві сюжетні лінії.

На зміну світу австрійської імперії приходить побут імперії радянської. Знову пасторальне життя окраїн, але на відміну від попереднього, майже казкового, цей побут добре знайомий, упізнаваний, який часом хочеться не присвоїти, як право на власного принца, а забути чи бодай «поредагувати». І начебто тут починається альтернативна історія — Вільгельм живий, має новий паспорт і фарцує у Львові, подобається жінкам, виховує сина, а потім його онука вийде заміж за хлопа, який чимось невловимо нагадуватиме саме Вільгельма. У таку версію легко повірити, як віриш у спогади дитинства, які ніхто крім тебе не пам’ятає, хоча те все було з ними також. І ти сам не знаєш уже, чи було, чи тобі лиш так сильно хочеться, щоб твоє минуле було саме таким, і ти підмальовуєш, підрихтовуєш, готуєш офіційну версію, якої не мав, але досі так сильно хочеш мати. Зрештою, про щось подібне чимало говорить в інтерв’ю авторка: «Тут ішлося про реконструкцію спільної пам’яті, тяглого нормального сімейного виховання, свого естетичного різного Львова, з його поляками, українцями та євреями. Мені хотілося відчути себе вдома, у своїй історії. Спроба уявити, що от я виросла у такій родині, де багато збереглося, хоча й багато пошкодилося. Але складова сімейної пам’яті є менш спотвореною, а більшим є зв’язок із тим хорошим, що має традиція, з тим правильним і природним».

Для Вільгельма радянський період стає другою частиною траєкторії маятника неокумулятивного сюжету — досягнення та відновлення гармонії у світі героя. Натомість для покоління його сина Тараса й невістки Аліни маятник лише починає свій рух. І власне, невідомо, чи настала в їхньому житті точка неповернення, за якою прокидається до дії добро? Можливо, у житті Тараса таким стало розлучення, можливо, для Аліни такою точкою стала смерть бабушки Альони. Покоління 1960—1970-х якось губиться на тлі своїх героїчних батьків, котрі і сіль землі, і сяйво на орденах. Навіть у їхньої дочки Галини більше стосунків із бабусями й дідусем, ніж із батьками. Позатим, не всі діти 1970-х (тобто ті, чиє дитинство припало на цей час) стали такими. Інший варіант — родичі Галининого чоловіка Гриця, здатні пристосуватися до будь-якої системи і передати цей навик наступному поколінню. Так, це вони, інші представники покоління, першими навчилися неприховано «домовлятися» й «вирішувати питання», вимагати і брати хабарі, робити євроремонти в помешканнях. Але чи не були це перші прояви зворотного руху маятника, коли люди відверто запрагли більшого, кращого, комфортнішого на власний, а не передвизначений кимось смак? Проте між ними й тими, іншими, дітьми героїв, які так і не вийшли з батьківської тіні, промальовується ще не критична, але вже помітна відстань, котра яскравіше розгорнеться в родинних стосунках Галини, Гриця та їх сина Олеся. Ті, що навчилися виживати просто й тваринно, і ті, котрі сховалися у внутрішніх гетто естетизму й інтелігентності, можуть щиро любити одне одного і так само щиро продовжувати жити в паралельних світах, навіть перебуваючи поруч. Вони наче втілюють витіснені, втрачені сторони одне одного. І повертаючи собі ті втрачені частини себе (як це робить Галина, поступово знаходячи улюблену справу у сфері дизайну інтер’єрів), вони долають хаос, маятник сюжету вщухає. Та що далі до кінця книжки, то дужче розумієш, що це налагоджується той хаос, який вибухнув ще у часи війни, однієї, потім іншої. Це та втрата безпеки й гармонії світу вділунює і поступово стихає у життях іще двох наступних поколінь. Недарма наприкінці книжки читач дізнається найцікавіше — як саме врятувався Вільгельм фон Габсбург і потрапив до Львова. Це відлунює головний маятник сюжету.

На тому розгляд книжки можна було б завершувати, але залишається Львів — горизонтальна площина, яка об’єднує розрізнені сюжети і виступає, за авторським визначенням, окремим персонажем у романі. Так, Львів тут різний, як і радянська епоха у ньому. В «Охайних прописах» вони обоє — і час, і Львів — постають неначе з виворотного боку, не такими, як ми звикли їх сприймати. Це дратує, це знімає романтичний серпанок і домішується до екзотичних смаків. Цього хочеться позбутися і прийняти водночас. Бо, схоже, саме завдяки цій, часом неоковирній стороні буття існує і та, парадна, гонорова, звична. Замах на подібне пригадую ще в романі Оксани Форостини «Duty Free», тому книжку Сняданко можу сміливо рекомендувати тим, хто вподобав пригоди молодого американця у богемно-хіпуватому Львові 1990-х.

Роман залишає читачеві ще досить гострих питань про звичайні речі: як жили у часи між і після двох війн пересічні люди? Як уміли бути щасливими в системі ті, хто рятувався від неї під чужими іменами? Адже скидати пам’ятники вождів і перейменовувати вулиці — неухильно потрібно й водночас значно легше, ніж визнати: це все було з нами і ми у ньому жили, і вміли бути у цьому, осоружному, щасливими. У ньому вміли бути щасливими наші діди і трохи прадіди, які вціліли після розстрілів і допитів, ухилилися від випадкових куль («Перепрошую найяснішого пана, я хотіла вбити польського хама» — «Але як пані хоче відрізнити польського хама від порядного українця, якщо пані стріляє в усіх, кого вздрить?», через два абзаци героєві відстрелить з обріза шапку дітлашня, про яку так і не дізнаєшся, чиї вони були), змогли народити і виховати дітей та онуків? І як нам тепер загоїти всі ті давні рани і шрами без обвинувачень за те, що вони тішилися м’якими тканинами та добротними помешканнями, зрештою, купували своїм дітям радянське морозиво, досьогоднішній предмет ностальгії?

«Як саме відбувалося насправді, вже ніхто ніколи не довідається — крім тих, хто завжди про це знав» — відповідає в останній фразі роману Наталя Сняданко. Залишаючи нам безоціннісність — найдорожчий і найскладніший інструмент пізнання, сучасну версію язичницької амбівалентності добра і зла, що є в основі кумулятивного сюжету. Зуміємо скористатися?

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської