«Сповідь англійського пожирача опіуму» де Квінсі, або Чим такі привабливі візіонерські жахіття

Томас де Квінсі. Сповідь англійського пожирача опіуму / пер. з англ. Гєника Бєлякова. Київ : Комубук, 2017

«Сповідь англійського пожирача опіуму» — це світ на межі реальності й вигадки. Темна справжність вулиць і кімнат Лондона, чия чужість видається льодяною, перетікає в пістряві краєвиди Індостану, цілком зіткані зі сну. Десь там на межі застрягаєш разом із автором і бачиш жахіття — дуже, до речі, привабливі. Причому в читача, на відміну від автора, є перевага (чи навпаки) — опіум не знадобиться.

Необов’язкова книжка

Сто дев’яносто шість років розділяє створення «Сповіді англійського пожирача опіуму» Томаса де Квінсі та її перший переклад і публікацію українською. Ледь не два століття знадобилося, щоб український читач мав змогу ознайомитися з автобіографічним нарисом одного із найвидатніших англійських поетів та мислителів Вікторіанської епохи. Творчість де Квінсі надихала й захоплювала багатьох письменників. Зокрема, Шарль Бодлер присвятив де Квінсі та його твору свій «Штучний рай», Адре Бретон включив есе англійця «Про вбивство як різновид витончених мистецтв» у свою «Антологію чорного гумору», а есеїстика де Квінсі входила до «Особистої бібліотеки» Хорхе Луїса Борхеса. Список можна продовжувати.

Історія першої публікації нарису цілком скидається на зачин борхесівського оповідання: осінь 1821 року, в The London Magazine з’являється анонімний рукопис під назвою «Сповідь англійського пожирача опіуму». У тексті йдеться про лавданову (настоянка опію на спирті) залежність автора та її вплив на все його життя. Анонімність досить очікувана: тогочасне «шляхетне товариство» навряд чи було готове до такої відвертості, адже йдеться не тільки про насолоди та розпач опіумної залежності, а й про повій та інші злиденні прошарки суспільства.

Переклад українською — результат роботи краудпаблішингової платформи Komubook, перекладач — Гєник Бєляков, у доробку якого переклади Вільяма Берроуза, Філіпа Діка, Гантера С. Томпсона, Дуґласа Коупленда та Ієна Бенкса.

У радянські часи текст був заборонений і вперше з’явився тільки у 1994 році

Перший переклад російською вийшов під псевдонімом ще у 1834 році, щоправда, у відцензурованому вигляді. У радянські часи текст був заборонений і вперше з’явився тільки у 1994 році. У світлі тривалої недоступності «Сповіді» її поява українською настільки ж знакова, як і випадкова. Павло Швед, засновник Komubook, писав у своєму пості на Facebook: «Я рівною мірою люблю усі книжки, які ми видаємо, але, звісно, завжди маю своїх фаворитів. У третій черзі (третя — остання черга книжок у проекті, наразі готується четверта – прим. автора) це, як не дивно, «Сповідь» де Квінсі. Чому? Тому що люблю дивні, призабуті книжки, які відкриваєш для себе, як колись мореплавці відкривали невідомі раніше острови та материки. А ще тому, що на відміну від того ж Джойса чи навіть Діка це зовсім не обов’язкова книжка, якої могло б і не бути українською».

Візуальність

Де Квінсі напрочуд візуальний: він так вибудовує образи і змальовує деталі, що відчуваєш себе співучасником подій. Зокрема, у першій частині описано фантасмагоричне проживання головного героя у великому будинку без меблів. Дім цей належить чоловіку, що провадить у Лондоні темні справи і, переховуючись від ворогів, ночує щоразу в різних місцях. Він використовує лиш одну кімнату, — «кімнату Синьої Бороди» — де зберігає рукописи та юридичні папери. Решта будинку пустує, і його охороняють волоцюга (протагоніст) і маленька дівчинка. Вся обстановка сповнена химерних образів: щури здіймають шум, що відлунює у сходах та у фойє, через холод і відсутність їжі дитину доймає страх перед вигаданими привидами, сплять герої на підлозі, підклавши під голови стоси паперів і накрившись жалюгідними ковдрами — вони обіймають одне одного, сподіваючись хоч якось зігрітися. Так де Квінсі описує виразки тогочасного англійського суспільства, і цей будинок — тільки один із прикладів. Чимало в автора присвячено Оксфорд-стрит, — «мачусі із кам’яним серцем» — чия жорстокість засуджує на смерть, хвороби й нелюдські страждання.

Певно, за другою частиною «Сповіді» можна було би зняти кінострічку, що візуально не поступалася би «Страхові та огиді у Лас-Вегасі» чи «Імаджинаріуму доктора Парнаса» Террі Ґільяма. Тут суттєво змінюються кольори (їх змінює лавданова настоянка) — від напівтемряви будинку до яскравості Китаю та Індостану. Одного дня до маєтку протагоніста (а він уже давно розпрощався з бідністю) завітав малаєць. Герой спускається сходами вниз і застає на кухні протистояння поглядів своєї служниці й неочікуваного гостя: «Важко уявити собі картину більш вражаючу, ніж контраст між прекрасним обличчям англійської дівчини, осяяним надзвичайною чистотою, а також її рівною й незалежною поставою та землистою жовчною шкірою малайця, що завдяки морському повітрю видавалася емальованою чи облицьованою червоним деревом, його крихітними лютими неспокійними очима, тонкими губами, запопадливішими жестами та улесливістю».

Малаєць переслідує автора багатьох місяців потому — щоночі йому сниться Азія, «осередок жахливих образів та асоціацій». Згодом додається Єгипет із усіма тамтешніми богами, і перебування у тканині сну стає нестерпним: «На мене вирячалися, ухали, вишкірялися, до мене ґелготали мавпи, папуги, какаду. Я тікав до пагод — і опинявся навіки ув’язненим на їхніх вершинах або в потаємних кімнатах; я був ідолом; я був жерцем; мені поклонялися; мене приносили в жертву».

Аби не знання про те, що перед нами автобіографічний нарис, ця історія могла би видатися умілою містифікацією

Схоже, де Квінсі чудовий саме цією поетичністю та незатертістю образів — із ним і сам починаєш снити наяву. І в ці миті морально-повчальний момент першої частини лишається десь далеко позаду. Аби не знання про те, що перед нами автобіографічний нарис, ця історія могла би видатися умілою містифікацією. Адже, як писав сам автор, чимало людей вдавалося до описів опіумних марень не за власним досвідом, а суто інтуїтивно — чи щоб залякати, чи заради експериментів.

Анонімність у наш час також була би чудовим прийомом — вона множить здогадки й інтерпретації, при тому що манера оповіді від першої особи робить написане достовірнішим: так, ніби якесь «я» ділиться пережитим, яке водночас є і витвором фантазії, і найщирішим досвідом. Саме тому хочеться лишити цю загадкову анонімність і видавати де Квінсі під невиразними й нікому не знайомими псевдонімами.

Красивий страшний сон

Борхес пише про де Квінсі у своєму есе «Страшний сон»: на його думку, англієць — один із найвизначніших у світовій літературі спеціалістів зі страшних сновидінь. Зокрема, він згадує картину швейцарського художника 18 століття Йоганна Фюслі, що так і називається — «Страшний сон» чи «Кошмар»: дівчина спить, прокидається, і її опановує жах — прямо на її лоні заснула маленька, похмура і зла потвора. Ця потвора і є страшним сном. Зі слів Борхеса, де Квінсі бачив цю картину, що загалом не дивно (хоча може виявитися типовою борхесівською вигадкою) із урахуванням того, як добре за настроєм «Кошмар» передає основне відчуття тексту де Квінсі — це можна було би назвати жахом, але ні — хіба жах буває сповненим краси? Це радше якась поетична темінь — настільки ж прекрасна, як і потворна.

Анна Лип’ятських

Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі