«There is no ship life, there is only your life»: рецензія на книжку Ольги Мельник «Ship life»

 

Ольга Мельник. Ship life. Сім місяців добровільного рабства. Чернівці : Книги — ХХІ, 2018

Швидкий перебіг по змісту цієї книжки надихав — Балтика й Середземномор’я, Ісландія й Норвегія, Канарські та Азорські острови, Карибські острови і трансатлантичний перехід — назви підносили настрій, розбурхували уяву й обіцяли небачене. І залишилися здебільшого назвами — пунктами на картах, вміщених на початку кожного з 16 круїзів, що формують розділи цієї книжки. І для читача, і для авторки — Ольги Мельник, адже «Ship life» — не травелог, а бортовий щоденник офіціантки бару. Саме на цю посаду влаштувалася на круїзний лайнер випускниця Могилянки, дипломований магістр із «німецьких та європейських студій». Поставлених перед собою цілей — поподорожувати, заробити й отримати цікавий досвід — вона досягла, але, за словами авторки, на межі зусиль — фізичних і психічних. Прожитий та озвучений, її складний і травматичний досвід, безумовно, цінний українському читачеві, який останнім часом дедалі більший інтерес виявляє до літератури факту і який про морське заробітчанство міг чути найбільше в переказах.

«Мені подобалося просто йти вперед, подобалося, що земля не закінчується», — Ольга Мельник

Читацькі ілюзії та очікування від історії про роботу на круїзному лайнері руйнуються паралельно із пересуванням авторки від порту до порту. Спраглий до пізнання широкого світу читач муситиме разом із Ольгою знаходитися inside 15-палубного лайнера, перебувати в постійному стресі від важкої роботи та опору системі, жорсткої конкуренції та браку навичок і свіжого повітря й лише інколи на кілька годин вириватися outside — в той порт, що зараз за бортом, і цінність якого  у дешевому Wi-Fi та можливості опинитися зовні, на твердій землі, у звичайній реальності. «Мені подобалося просто йти вперед, подобалося, що земля не закінчується».

Плавання Ольги Мельник почалося в Саутгемптоні — порту, з якого 100 років до того вийшов «Титанік», про що свідчить одна з меморіальних табличок, присвячених кораблям, які вийшли з цього порту й не повернулися. В її 7-місячному «добровільному рабстві» назви портів безупинно змінюватимуть одна одну — Берген, Флам, Ґейранґер, Гібралтар, Малага, Вільфранш-Сюр-Мер, Копенгаґен, Стокгольм, Рейк’явік, Акурейрі — і знову по колу. А потім Понта-Делґада, Лісабон, Фуншал, Фуертевентура, Гавр, Форт Лодердейл, після чого кульмінацією — порти Карибських островів. Але все це — пунктирно на задньому плані, де «всі порти злились у збірне поняття outside-зовні» і неважливо, «яке це місто і що саме ти там побачиш», бо на передньому — важкий досвід щоденної, більше ніж 12-годинної праці в замкненому просторі без можливості усамітнення, де майже кожен — конкурент у постійній боротьбі за виживання, що керується писаними й неписаними правилами ship life — і з боку компанії, і самого середовища.

Як і будь-яка спільнота, ship life — це насамперед люди й обов’язки, а також усі труднощі й приємності на їх перетині. Одні жорстко конкурують, перехоплюючи замовлення, інші — «піраньї» — продають більше за всіх і користуються привілеями, треті — діляться своїми нечисленними замовленнями з такими, як Ольга, яким робота дається важко. Ship life, як і будь-яке суспільство, передбачає різні ролі, стосунки і правила взаємодії — і що вужче коло учасників, то жорсткіші правила, які визначають їх співіснування, в якому завжди лишається місце для мафії та расизму. І хоча саме люди, незалежно від національності, віку або професіоналізму, створюють найбільші проблеми, саме вони також надають ту допомогу, яка підтримує у важкий період, дає сили витримати до кінця контракту й не втратити себе. І йдеться не лише про моральну підтримку, а й про корисну пораду: як орієнтуватися на 15-палубному кораблі, як визначити свої кордони й захистити власні інтереси, що є найбільшим компліментом і найвищим проявом зневаги, кому можна довіряти і наскільки, як нікого не образити в мультинаціональному колективі і при цьому зберегти гідність в умовах, що нагадують «брутальний соціальний експеримент» без місця для приватності. Адже головне — знайти власні стратегії виживання, щоб зберегти самоповагу і засвоїти новий досвід з мінімальними втратами: «Тут дуже важко розібратися в почуттях. Перебільшені в цьому обмеженому просторі, одні емоції видають себе за інші. І ти легко ведешся… Щоб зрозуміти, що ти відчуваєш насправді, потрібні нормальні умови… — показники були би суттєво інакшими».

Ця книжка вже, безумовно, здобула свого читача, зокрема серед освіченої аудиторії, яка не має і не матиме досвіду у сфері обслуговування, але може ідентифікуватися з пережитим Ольгою Мельник: «Ніяк не звикну, що я офіціантка. Не можу цього усвідомити. Я не звикла обслуговувати людей, виконувати всі їхні забаганки, завжди бути милою й ніколи не говорити “ні” гостям. Мені не подобається, що супервайзери постійно вказують, як я маю виглядати… Усмішка… теж є частиною уніформи. Важко усміхатися щиро в умовах, у яких доводиться працювати. Краще вже вдвічі більше роботи, аби тільки не вичавлювати з себе неприродну усмішку, але такої опції все одно немає. Іноді, буває, поспілкуєшся з гостями — дуже милі і цікаві люди, а потім хтось із них каже до іншого: “What a nice bar server!” І нараз усвідомлюєш, що на борту ти на службі, ти офіціант, і тільки так тебе сприймають люди навколо. Мені все здається, що я “еліта нації”, як нас того навчили в Могилянці. Хочеться говорити з гостями на рівних — про погоду, порти й останні новини».

«Лайнер рухається за сонцем, і це найкращий подарунок і винагорода за нашу рабську працю», — Ольга Мельник

Зворотний бік комфорту — важка фізично й морально робота у сфері обслуговування (офіціантом, барменом, посудомийником, помічником кухаря тощо), що є однією із сучасних форм «добровільного рабства» й недарма викликає в Ольги відчуття деградації, якому не може зарадити навіть вільне спілкування з колегами й можливість вибрати найцікавіших співбесідників. Адже деякі з них, незважаючи на нелюдські умови, щоденний вибір «скурвитися чи ні» та боротьбу за кожен долар, уже не хочуть або не можуть робити нічого складнішого. Авторці допомагає усвідомлення кінечності цього досвіду, що дає можливість розраховувати свої сили, навчитися раціонально використовувати час і навіть погодитися на додаткові круїзи заради Карибських островів: «Лайнер рухається за сонцем, і це найкращий подарунок і винагорода за нашу рабську працю».

Чітке усвідомлення мети зміцнює в процесі її досягнення, а також як потужний орієнтир утримує від багатьох помилок і неправильних рішень. Поставлених цілей авторці цієї книжки, яка вирішила поставити над собою експеримент, досягти вдалося — за 7 місяців роботи на круїзному лайнері вона відвідала понад 20 країн і 40 портових міст, заробила значну суму та отримала цікавий досвід, розширила світогляд і досягла успіху в абсолютно новій сфері діяльності, а також позбулася ілюзій та пізнала, що найцінніше: «Сім місяців добровільного рабства нагадали мені, що найбільша людська цінність — це свобода, і усвідомити це можна, тільки втративши її… Свобода — ось чого мені хотілось найбільше всі ці місяці. Найпростіших речей, які здаються нам такими звичайними і саме тому невід’ємними».

На останній сторінці книжки захотілося продовження. Не розважально-туристичного, а такого ж заробітчанського, досі не проговореного, з невідомими багатьом труднощами та особистими перемогами. Досвіду з висновками та відкриттями, що стосуються і окремої людини, і світу, з яким усі ми щодня взаємодіємо. Різних доль і життєвих векторів українців, що розсіялися по Америках, Європі, Австралії, Росії та менш помітних куточках світу. Саме зараз, коли міграційна карта змінюється з учора на сьогодні, а українців за межами України стає дедалі більше, як ніколи потрібні життєві стратегії й досвід кожного, хто витримав і знайшов своє місце. Як нам там — по світах? Нам — українським вченим і програмістам, студентам і митцям, прибиральницям і доглядальницям, будівельникам і морякам, офіціантам і танцівницям, підприємцям та найманим працівникам. Колективна українська свідомість потребує прожитого та осмисленого досвіду, озвученого у власному культурному просторі — а отже, можливості певною мірою засвоїти його всім суспільством. Можливо, саме це — один з актуальних способів збереження національної цілісності та поглиблення стратегій виживання зі збереженням внутрішньої та зовнішньої свободи.

Зоя Шевчук

Закінчила Київський Національний університет імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, літературознавець. Працювала в ЗМІ та PR. Коло інтересів - література ХХ століття та сучасний літературний процес