Про що писали переможці «Самовидця» (ФОТО, ВІДЕО)

 

23 березня у київській книгарні «Є» відбулося нагородження переможців 6-го Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» на тему «Покоління вільних. Як нова генерація творить майбутнє».

Олег Криштопа, Єлізавета Гончарова й Марія Семенченко

Два місяці минуло після дедлайну 6-го «Самовидця», протягом яких перед журі було непросте завданя сформувати десятку найкращих текстів і обрати трьох переможців. Десятку фіналістів було оголошено ще минулого місяця, а от імена переможців стаои відомі лише на нагородженні. Нагадаємо, що до короткого списку увійшли: Гаяне Авакян, Тетяна Гладиш, Віра Курико, Вадим Лубчак, Олена Максименко, Григорій Пирлік, Євгенія Подобна, Тетяна Синьоок, Анастасія Федченко, Христина Шалак.

Переможцями 6-го «Самовидця» стали:
Перше місце – Гаяне Авакян за репортаж «Подарунок для мами»
Друге місце – Христина Шалак за репортаж «Бог і вільні»
Третє місце – Тетяна Гладиш за «Репортаж із чотирьох стін»

Автори трьох найкращих текстів отримали грошові винагороди: І місце — 10 000 грн, ІІ місце — 7 000 грн, ІІІ місце — 5 000 грн.

Цього року на конкурс, організований сайтом літературної критики «ЛітАкцент» та видавництвом «Темпора», надійшло 82 роботи. Репортажі оцінювало журі у складі Єлізавети Гончарової, Олега Криштопи та Марії Титаренко. Тексти фіналістів вийдуть окремою збіркою у видавництві «Темпора» вже цієї весни, а переможець отримає можливість видати власну книжку репортажів.

А тепер трошки детальніше про фіналістів і їхні репортажі.

Покоління вільних
«Покоління вільних. Як нова генерація творить майбутнє» – такою була тема 6-го «Самовидця». Цікаво, як по-різному потрактували її учасники конкурсу. І йдеться не лише про пошук авторами відповіді, ким є це покоління вільних і яким воно є, а й про різні визначення волі і свободи кожним із них. Відтак, десятка текстів-фіналістів вийшла дуже різноманітною, мозаїчною, сюжети та історії тут – неочікувані, герої – непересічні.

Віра Курико

На десятому місці цього року репортаж Віри Курико «Як вільна людина обирати не вмію». Віру Курико вже знають ті, хто слідкує за конкурсом і читає щорічні збірки найкращих репортажів «Veni, Vidi, Scripsi». Минулого року її репортаж «За півтори години до «нормального життя»» посів 9-те місце. Цього року вона теж узяла участь і написала репортаж-багатоголосся. Він про покоління вільних. Навіть не так. Покоління вільних у цьому тексті розповідає про себе саме. У тексті звучать голоси людей, народжених у незалежній Україні. Авторка досліджує це покоління, просто даючи можливість іншим говорити. Це дуже різні історії, які, зрештою, приводять читача до розуміння, що належати до покоління вільних – ще не означає бути вільним.

«Саме цей текст я особисто бачив трохи вище у списку. Як мінімум тому, що він чи не єдиний ідеально відповідав темі конкурсу. У членів журі виникла суперечка, чи може бути набір монологів репортажем. Вважаю, що може. Особливою заслугою автора є те, щоб перетворити людські голоси в історії. Єдиним невеликим мінусом саме цього тексту вважаю, що голоси не ожили до кінця», — говорить Олег Криштопа, член журі, письменник, репортажист.

Покоління вільних у цьому тексті розповідає про себе саме

А Віра розповіла, що спочатку працювала над зовсім іншою темою, але коли почала розпитувати знайомих і друзів про те, чи почуваються вони вільними, отримала таку кількість цікавих відповідей, що взялася записувати ці історії. І тепер ми всі можемо почути голоси покоління вільних.

Половина текстів – про війну
Цього року п’ять із десяти текстів, що потрапили до короткого списку, так чи інакше торкаються теми війни. Але порівняно з попередніми роками, ці тексти не тільки осмислюють бойові дії, а й намагаються дослідити саме явище війни і те, як вона впливає на людей і всі сфери їхнього життя. Як влучно прокоментував Олег Криштопа, «ці тексти геть не відповідають очікуванням про воєнний репортаж — там, здається, нема жодного вибуху. Власне, це і є найприємніше враження від конкурсу: розрив не снарядів, а шаблонів».

Вадим Лубчак

На дев’ятому місці – репортаж Вадима Лубчака «Мій кордон». Вадим досліджує поняття кордону й те, як воно корелюється з відчуттям свободи в людей, що живуть біля кордонів. Він з’їздив на Донбас, у село Кам’янка, межа якого є лінією фронту між підконтрольними Україні територіями й територіями, окупованими так званим «ДНР», а також у село Рижівку Сумської області, через яке проходить кордон між Україною і Росією. Вадим розповідає, що його настільки захопила тема кордонів, що він планує проїхатися всіма кордонами України й написати про це репортажі. Він поділився цікавими деталями: наприклад, у селі Рижівка, через яке проходить кордон із Росією, у школах вивчають українську й англійську мови, а російську – ні, до того ж у селі ніколи не було пам’ятника Леніну. Такі деталі, які більшість просто не помітить, є важливими для репортажиста. Цікаво також, що це перший художній репортаж автора. Втім, говорить Вадим, він уже прочитав чи не всі збірки найкращих репортажів «Самовидця» різних років, тому більш-менш зрозумів тонкощі жанру.

До того ж у селі ніколи не було пам’ятника Леніну

Щороку участь у конкурсі бере багато журналістів, зокрема телевізійних. Як вони самі пояснюють, готуючи сюжети для телеканалів, вони можуть показати багато чого за допомогою картинки, тобто в щоденній своїй роботі майже не потребують слів для описів. А історій назбирується багато, адже вони зустрічають дивовижних героїв, характери яких складно розкрити у двохвилинному сюжеті, тож з’являється бажання в писанні репортажів.

Євгенія Подобна

На восьмому місці цього року репортаж Євгенії Подобної «Закарпатський легіон». Євгенія працює на 5-му каналі і як спецкор регулярно їздить у зону проведення АТО. За кілька років у неї назбиралося чимало історій дивовижних людей. Тож коли вирішила взяти участь у конкурсі, не мала жодних проблем із пошуком героїв. Женя пише про молодих військових із Закарпаття, яким від 18 до 25 років: чому вони обрали для себе такий шлях, що думають, як живуть? І чи почуваються вільними в окопах на Донбасі?

Анастасія Федченко

Кореспондентка телеканалу ICTV Анастасія Федченко, репортаж якої про Світлодарськ «Я народився в незалежній Україні, і слава Богу» посів сьоме місце, розповідає: «Я думаю, що кожен журналіст десь глибоко в душі хоче написати книжку, ну, або хоча б 90% журналістів хочуть написати книжку». Сміється.

Анастасія каже, що потрапити в десятку фіналістів – це вже перемога, адже вона тільки почала цікавитися жанром художнього репортажу. Щоб написати текст на конкурс, Настя за кілька днів проїхала майже дві тисячі кілометрів. Головний герої її тексту змінює простір довкола себе, змінює людей і життя в окремо взятому місті. Що це йому дає і навіщо він переїхав разом із дружиною в місто, яке багато хто покинув, – Світлодарськ? Авторка проводить із ним кілька днів і намагається знайти відповіді на ці питання.

Потрапити в десятку фіналістів – це вже перемога

Марія Титаренко, член журі, дослідниця нон-фікшину, ділиться враженнями про текст Анастасії: «Цей репортаж розчулює і замислює. Репортаж Анастасії дуже динамічний і чуттєвий, там багато сцен і екшену, багато діалогів і голосів, багато описів ландшафтів, зокрема ось один із улюблених: “На в’їзді в Новолуганське – кілька п’ятиповерхівок. Вони пильно вдивляються у степ вікнами без скла. Порівняно нові будинки, які просто не закінчили, покинули, як діти кидають конструктор, бо обридло складати”. Настя вміє помічати і працювати з деталями – і, що прикметно, – з кольорами й відтінками. І її Світлодарськ справді світлий і світлодарний, бо контрастує зі справжнім Темнодарськом (недарма авторка декілька разів вживає прикметник «темний» у тексті). Репортаж Анастасії Федченко дарує надію й надихає. Ймовірно, для її героїв він теж стане додатковим світлом і стимулом до їхньої маленької, але титанічної роботи».

Григорій Пирлік

На шостому місті – репортаж Григорія Пирліка «Скільки не кажи «халва», або Туризм по-дружківськи». У ньому автор приміряє на себе роль туриста і пробує відшукати щось цікаве в містечку неподалік лінії фронту. «Це не те місто, в яке поїде турист, але ж і воно повинно мати щось цікаве», міркує автор. І шукає. Складаючи собі карту місць, які варто відвідати, Григорій знайомиться з людьми, які відкривають йому зовсім іншу Дружківку.

Автор розповідає, що часом про те, що в місті є музей, місцеві мешканці дізнавалися від нього, коли він запитував у них дорогу. А ще Григорій говорить, що у Дружківці поставили пам’ятник козаку, обличчя якого дуже нагадує обличчя очільника міста.

Єлізавета Гончарова, член журі, журналістка, репортажистка, подякувала автору за такий позитивний репортаж із прифронтового донбаського міста. Зокрема, відзначає, що Григорій у своєму тексті оминає стереотипи і штампи, а намагається крізь них побачити справжнє місто. І окремо – гумор, із яким цей текст написано. «Репортаж вийшов смачним, як дружківська халва», – усміхається Єлізавета. Вона нагадує, що сама живе в Бахмуті (Донецька область), тому була найбільш прискіпливою з усіх членів журі, коли в текстах йшлося про Донбас. Текст Григорія її не розчарував, ба більше – дуже сподобався.

Нові теми в українській репортажистиці
Цього року в десятці найкращих – два тексти на медичну тематику. Авторки написали дуже різні репортажі про зовсім різні медичні сфери, але зробили це цікаво й талановито. Така тема є непростою, тому що автор має бути етичним, компетентним, коректним і відповідальним. Звичайно, це стосується текстів на будь-яку тематику, але медична – все ж особлива, в ній автор має рухатися неспішно, бути виваженим, обов’язково перевіряти всі факти, терміни й процедури, які описує, а також бути певним, що не нашкодить. Один із цих текстів описує сферу, пов’язану з тілом, містить описи процедур, фізіологічні моменти. Інший – про душу. Насправді ж поки в нас дуже не вистачає репортажів на медичну тематику, і ці два тексти є обнадійливим знаком, що вони будуть.

Тетяна Синьоок

Отже, на п’ятому місцірепортаж Тетяни Синьоок «Творець богів і людей». Головний герой репортажу у вільний час пише фантастичні оповідання, а в робочий час він – ембріолог. Лікар, який буквально творить майбутнє. І авторка є свідком його роботи. Для цього їй доводиться піти на хитрість. Вона працює на грані: ще крок – і перетне межу етичності. Дехто з читачів може заперечити і сказати, що вона вже вчиняє неетично, коли представляється інтерном і потрапляє на процедуру запліднення. З іншого боку – маємо цікавий репортаж із незвичним героєм, який не вдалося б написати без цих хитрощів. Авторка змінює всі імена та прізвища, але залишає багато цікавих моментів, про які можуть дізнатися лише ті, хто проходить цю процедуру. А тепер – і читачі репортажу. Хоча текст, звичайно, не стільки про ембріологію, скільки про людину, яка «творить богів і людей».

Вона працює на грані: ще крок – і перетне межу етичності

«Цей репортаж – на дуже несподівану тему – про роботу ембріолога в його лабораторії. Авторка стала самовидцем унікальної процедури, зазвичай закритої від сторонніх очей – процедури позаматкового запліднення інвітро. Це практично той варіант, коли журналіст змінює професію: вбирає бахіли, халат, шапочку й маску; і коли інші в лабораторії звертаються до неї “колего”. Маленькі хитрощі професії – медичний халат як плащ-невидимка, бо лише так можна стати очевидцем події і не порушити процедури. Відтак авторка змушена змінювати імена героїв, аби не порушити їхню приватність, – розповідає Марія Титаренко про репортаж Тетяни Синьоок. – І все це – смачно приправлено медичними жартами, вишуканою мовою авторки (видно, що вона редакторка), статистикою, паралелями із фентезі, адже герой репортажу не лише творить маленьких людей, а й богів у своїх книгах. Репортаж читається легко, хоча й порушує чимало складних тем. Авторка вміє добре прописати сцени і їх візуалізувати. Як читач я отримала насолоду від репортажу Тані – інтелектуальну й естетичну. Бажаю авторці й далі торувати репортаж у медичній царині, бо в українському репортажі ця ніша цілком вільна і дуже затребувана».

Тетяна розповідає, що працює викладачкою української мови й пише книжкові огляди. І лише коли трапляється справді цікава історія чи непересічний герой – сідає за репортаж. До речі, Тетяна Синьоок вже вдруге надсилає репортаж на конкурс «Самовидець» і вдруге потрапляє в короткі списки. У 2014 році її репортаж «Феномен українських ультра» посів десяте місце.

Олена Максименко

На четвертому місці цього року – текст Олени Максименко «У пошуках волі». У цьому репортажі теж присутня війна, але не вона – головний персонаж. Олена зібрала в одному репортажі дуже різні історії дуже різних людей. Вона записала розповіді і відомих, медійних людей, і зовсім невідомих, серед яких – зокрема й безіменні (поки що, в цілях їхньої безпеки).

До початку війни Олена писала про культуру, літературу й сучасне мистецтво. А з початком російської агресії на Донбасі, за її власними словами, вона «мутувала» у воєнкора. Розповідає, що в 2014-му взагалі думала піти з журналістики. Спробувала себе у ролі парамедика й волонтера, та зрештою зрозуміла, що писати – це те, що вміє робити найкраще. Вона регулярно їздить на Донбас, найчастіше досліджує життя прифронтових містечок і міст. У фокусі її репортажів – завжди люди і людські історії. У своєму конкурсному репортажі Олена пише: «вільними народжуються (або ж стають) незалежно від території, епохи і зовнішніх факторів». Власне, саме про це весь її текст.

Спробувала себе в ролі парамедика й волонтера, та зрештою зрозуміла, що писати – це те, що вміє робити найкраще.

«Тільки за ці рядки авторку варто було б нагородити: “Посеред площі під порожнім постаментом простягнув ноги «вождь пролетаріату», що втратив авторитет і легітимність. Поруч дошка пошани: «Етімі людьми гордітся район»”, – коментує Олег Криштопа.

Про що писали переможці
На третьому – призовому – місці цього року опинився «Репортаж із чотирьох стін» Тетяни Гладиш. І він справді – з чотирьох стін. Як розповідає авторка, це її перша спроба написати художній репортаж.

Тетяна Гладиш

«Коли побачила оголошення про конкурс, то подумала: це не для мене, в моєму житті нічого такого не відбувається, гідного цього жанру. Однак так склалося, що я проходжу реабілітацію з дуже незвичайними людьми – паралімпійськими призерами з плавання. І ось вони – ті герої, про яких можна і треба говорити. Ця ідея надихнула мене описати не лише їхні перемоги, а й труднощі, котрі вони вміють долати. Бо це характеризує їх як покоління вільних людей, дієвих і вольових. Про інклюзивність зараз говорять чимало. Але проблема адаптації людей з інвалідністю в суспільстві існує давно. Тисячі українців живуть із нею. Це те, що мені болить і що хочеться змінити в нашій країні. Пишучи про це, намагаюся зробити свій маленький внесок у такі зміни. І вдячна «Самовидцю», що він надає таку можливість», – розповідає Тетяна Гладиш, яка, на жаль, не змогла бути присутньою на нагородженні через погодні умови. «Я народилася і живу в Херсонській області, за освітою – журналістка. Хоча за спеціальністю не працюю через інвалідність. Маю другу групу», – розповідає Тетяна.

Читати цей текст цікаво, бо авторка не просто занурюється в тему, вона живе в ній. І Тетяні вдалося однаково цікаво описати і тренування в басейні з паралімпійцями, і життя в чотирьох стінах. А це вимагає неабиякої репортерської вправності.

Авторка не просто занурюється в тему, вона живе в ній

«Тетяна Гладиш, яка посіла третє місце, назвала свій текст “Репортаж із чотирьох стін”, але винесла гостру проблему далеко за ті стіни. Авторка доводить, що покоління вільних виросте тоді, коли люди з інвалідністю не будуть людьми з обмеженнями. І приклади справжніх героїв, які вона представляє в репортажі, надихають», – говорить про цей репортаж Єлізавета Гончарова.

«“Репортаж із чотирьох стін” Тетяни Гладиш – це як політ на Місяць. Вона пише про тих, хто мріє вибратись із в’язниць інвалідності й “для кого сходити в кіно – все одно, що злітати на Місяць”. Але і про тих, хто виборює для України паралімпійське золото. І про свої власні маленькі перемоги в паралімпійських буднях – як-от перший у житті годинний передноворічний заплив. Проте “репортажів із її кімнати” на один більше, аніж “репортажів із басейну” – хоча саме в цих уривках текст стає надзвичайно сенсибельний, чуттєвий, вільний (певно, як і сама авторка) і буквально занурює читача у прохолодну воду, полишаючи поруч “милиці-візки-протези на слизькій плитці”. Репортаж Тетяни – це долання чотирьох стін і розширення рамок – рамок українського репортажу», – ділиться враженнями від тексту Марія Титаренко.

Христина Шалак і координаторка “Самовидця” Марія Семенченко

На другому місці – репортаж Христини Шалак «Бог і вільні». Це той другий репортаж у десятці, написаний на медичну тематику. Христина – лікар-психіатр. Вона працює у психіатричній лікарні, що в селі Заклад Львівської області. Христина уточнює, що медзаклад розташований у колишньому графському маєтку поруч із лісом. Її конкурсний репортаж «Бог і вільні» народився саме в його стінах. Христина пише про те, що добре знає. І про тих, із ким працює щодня. Вона тонко, коректно і дуже світло пише про безіменного пацієнта й молодого священика, який паралельно отримує фах лікаря-психіатра і працює в лікарні. Це та сфера, яка залишається закритою для більшості з нас, але в яку ми можемо зазирнути через такі репортажі-«шпаринки».

Христина пише про те, що добре знає

«Я чомусь переконана, що “Бог і вільні” – це назва майбутньої книги репортажів Христини Шалак. Можливо, тому що я вже мала нагоду читати ще один чудовий репортаж авторки про “мешканця” психіатричної лікарні. Можливо, тому, що ця тема поки що взагалі не розкрита в українській репортажистиці, та ще й з перспективи власне лікарки-психіатра. І це не політ над гніздом зозулі – це життя самовидця у гнізді: тонке й надзвичайно прицільне розкриття того, чого не бачимо за стінам, за клопотами, за побутом, який аж ніяк не перетинається із побутом психіатричних лікарень, – говорить Марія Титаренко. – Христина надзвичайно тонко і психологічно прописує персонажів, вміє занурити в текст і знайти потрібні слова, паузи, а передовсім – метафори. “Хвороба – це рамка, в котру будні втискаються, ніби у формочку для тіста, – пише вона, – все зайве, все, що виходить за межі, відсікається. Будь-яке розширення рамки – перемога”. Христині вдалося розширити рамки українського репортажу, рамки “Самовидця”, рамки власного письма – і це, насправді, більше ніж перемога».

На жаль, Христина теж не змогла приїхати на нагородження, але надіслала відео, в якому розповідає про роботу над репортажем.

Гаяне Авякан

І нарешті – перше місце. Це репортаж Гаяне Авакян «Подарунок для мами».

Надзвичайно складний і болісний текст про 16-річного Степана Чубенка, якого закатували до смерті бойовики так званої «ДНР». Цей текст про того, хто також належав до покоління вільних і хто доклався до нашого майбутнього, в якому йому вже не судилося жити самому. Це текст-монолог, розповідь мами Степана. Попри те, що текст трагічний і важкий, по собі він лишає світле відчуття.

Попри те, що текст трагічний і важкий, по собі він лишає світле відчуття

На нагородженні Гаяне сказала, що не відчуває, наче цей репортаж є завершеним, бо поки триває суд і поки винні не покарані, у ньому немає останньої крапки. Гаяне розповідає, що дуже хоче, аби ця історія про Степана і про суд над його вбивцями знову прозвучала в суспільстві.

«“Подарунок для мами” – це репортаж-сповідь. Тому авторці, Гаяне Авакян, так складно було його слухати й фіксувати. “Це хроніка пошуку, тут кожне слово надважливе, – пише вона. – Слухати боляче. Питати страшно”. Відтак цей запис лежить на її диктофоні кілька місяців без вичитки, як зізнається авторка у постскриптумі. Але саме такі тексти є свідченнями епохи. Фактом злочину. Доказом короткого життя Степана Чубенка чи інших таких хлопців і дівчат, які обіцяють подзвонити пізніше, але вже не подзвонять. Текст справді важкий і болючий. Подекуди сирий і хаотичний, як сама сповідь, але тому такий живий. Живий, як і портрет Стьопи. Тому це найкращий пам’ятний подарунок для його мами. І для всіх нас», – говорить Марія Титаренко.

«Текст “Подарунок для мами” Гаяне Авакян виявився для мене одним із найважчих за емоційним навантаження. Можливо, через особисте: на суді я познайомилася з мамою головного героя, якого по-звірячому закатували бойовики. Вже тепер розумієш, наскільки близько ми всі були тоді до таких трагедій. Я бачила багато дорослих людей, які ховали очі від страху, коли на них наставляли зброю. А тут дитина, котра до кінця свого короткого життя залишилася вільною! Степан Чубенко – єдиний уже не живий герой із усіх репортажів. І тому, думаю, дуже важливо усвідомлювати, що майбутнє творять також ті, кому в ньому не судилось жити», – підсумовує Єлізавета Гончарова.

Насамкінець додам, що абсолютно всі тексти варті прочитання. І вже зовсім скоро вони вийдуть окремою збіркою у видавництві «Темпора», тож всі, хто цікавиться сучасним українським репортажем зможуть скласти власну думку про десятку найкращих текстів 6-го «Самовидця».

А вже днями стартує 7-й «Самовидець». Його тема – «Життя в містах». Але детальніше про це – згодом.

Усі фото Івана Любиш-Кірдея

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.