Колективний перформанс і симуляція зустрічі з поетом: Kyiv poetry week

Тут і далі фото — Ірина Опаріна

З 4-го по 10-е квітня у Києві триває фестиваль поезії Kyiv poetry week. Цьогорічна тема – поезія і інтердисциплінарність. Арт-центр «Плівка» розташований поблизу Голосіївського парку і не так далеко від садиби Максима Рильського, що вже певним чином налаштовує на поетичний лад. Це приміщення навіює спогади про перші гоголь-фести, котрі проводили ще в темних і просторих будівлях покинутого заводу на Видубичах.

Перший захід першого дня доволі неочікуваний – про поезію і моду. Його веде арт-кураторка зі стажем Льоля Гольдштейн, вона розповідає про те, як їх з Ольгою Гайдаш образ сучасного поета надихнув створення рюкзаків – backpack for a poet. Мистецтво як бренд – річ звична для масової культури, особливо для світу моди. Щоправда, частіше використовують художників, адже поезія гірше піддається візуалізації. Її можна записати, відзняти на відео, поставити танець, але як її одягнути? Це один із тих складних викликів, що постійно бере на себе сучасне мистецтво, – пошук нових засобів, і як наслідок, звернення до інтердисциплінарності. Мабуть, все-таки треба бути поетом, щоби по-справжньому оцінити, наскільки експеримент із рюкзаками вдався.

Того ж дня мав відбутися основний івент – поетичний перформанс із елементами хепенінгу, який підготували Ольга Гайдаш, Олексій Шмурак, Дмитро Казаков та інші. Людей запустили в темну, ледь освітлену, кімнату, яку до того наповнили димом, тож розгледіти щось, окрім пустого простору зі стільцем посередині, було неможливо. Спочатку люди ставали поблизу стін довкола стільця, оскільки логічно припускали, що там і буде відбуватися дійство. Однак логіка і сучасний перформанс – це речі часто несумісні, тож після тривалої паузи глядачі почали ходити по кімнаті. І тільки після того, як у приміщенні став ширитися «броунівський рух» глядачів, ввімкнулася музика, а з-поміж натовпу замасковані виконавці почали зачитувати в мікрофон уривки з віршів п’яти різних авторів – українською і російською мовами. Оскільки сцена як бар’єр між глядачем і актором була відсутня, кожен присутній міг стати співтворцем: пересуватися по кімнаті, перешкоджаючи рухові акторів, декламувати вірші, навіть танцювати. Одне слово, піддатися задуму і ширити довкола ентропію. Здається, будь-який акт непослуху (творчості) був би доцільний. Втім, глядачі поводили себе доволі чемно – напевно, для української публіки сучасне мистецтво поки зрозуміліше, коли воно закрите в галереї і не вимагає виходу з зони комфорту.

Наступного дня, 5 квітня, відбулася лекція-презентація Віктора Шепелєва, який розповів про поезію і віртуальну реальність у контексті власного досвіду організації у Харкові поетичного фестивалю «Не здесь», що вперше був проведений 2014 року. Ідея Шепелєва полягала в тому, щоб організувати для кожної людини можливість особистого, майже фізичного контакту з поетом. А оскільки зібрати велику кількість поетів ще й з різних країн у одному місці неможливо, Віктор вирішив попросити їх продекламувати власні вірші на відео і надіслати йому. З усіх отриманих записів організатори зібрали близько 8 годин поетичного аудіовідеоконтенту. Наступний крок, презентація якого і відбулась другого дня Kyiv poetry week, – збільшити ефект присутності шляхом конвертування відзнятого матеріалу в режим віртуальної реальності. До цього процесу долучилися київські розробники з Sensorama Lab. Вони просканували одну з кімнат «Плівки», щоб кожен присутній через vr-окуляри зміг опинитися з поетом наодинці.

У цьому експерименті одночасно поєдналося прагнення збереження інтимності творчого акту та залучення зовнішніх технічних засобів, як-от відеозйомка та програмування, для його реалізації. Цей трішки оксиморон лише показує різноманіття засобів, які нам дає сучасність у переживанні такого простого досвіду, як читання і сприйняття поезії. Але досвід цей можна назвати простим тільки в його фізичних параметрах, і якщо нагромадження допоміжних засобів допомагає по-новому його переживати, то чому б не спробувати? «Кіборгізація» як наростання людиною додаткових можливостей у мистецтві – річ така ж корисна, як і непередбачувана. Та однозначно цікава.

Постмодерн розмиває жанри і навіть роди мистецтва, він вимагає від кожного максимального контакту з «текстом», співучасті, фізичного контакту. Нелінійність організації перформансу-відкриття Кyiv poetry week, відсутність у ньому початку і закінчення, перетікання з одного стану в інший – це «ризома», внутрішня змінність значень об’єкта і плюралізм його інтерпретацій. На думку авторів цієї концепції, філософів Дельоза та Гватарі, це спосіб нашої взаємодії з сучасним світом, у тому числі з мистецтвом. Виникає, зрештою, запитання, наскільки такий теоретичний підхід є плідним для мистецтва? Чи здатні постмодерні теорії на службі в художників забезпечити постійне тривання творчості як такої, чи для цього потрібні все ж таки певні обмеження, включно з формальними? Сучасне мистецтво ставить нам більше запитань — а відповіді шукайте в поезії.